Ерос у місті упирів, наші в Туреччині та двомовність у Києві – 5 книг про те, чого (не)чекали, але воно (не)сталося

Історії, розказані у книжках цього огляду – здавалося б, з іншого життя: радянського, тоталітарного, чужого. І все, що відбувається в них, начебто вже позаду. Але відгомін тієї епохи – все одно у нашому сьогоденні: його не можливо не почути ані у вибухах "коктейлю Молотова", ані у "двомовності Києва". Для когось це лише література, для когось – горезвісний попіл Клааса, що стукає в серце

Сьогодні вже складно сказати, як саме радянські страхи перетворювалися на чутки і легенди, як вони впливали на поведінку радянських людей і часом породжували масштабні моральні паніки. Портрет Мао Цзедуна, що проступав уночі на китайському килимі, свастики, приховані в конструкції будинків, жуйки з товченим склом – про це у книжці Едуарда Андрющенка "Архіви КГБ. Невигадані історії" (Х.: Віват), звісно, немає, бо мова у ній таки не про антропологію цього явища, а про офіційний фактаж. Утім, у цій галузі так само чимало "панічного". Наприклад, так само як на сірниковій коробці, де люди у 1930-х знаходили профіль Троцького, обличчя опального наркома хтось побачив серед листя дерев на фото в газеті "Комуніст". Далі, ясна річ, закрутилося справжнє розслідування, про яке детально розповідає автор, оскільки такі практики вже малозрозумілі нашому сучаснику. Отже, повідомлення "про Троцького на дереві" відправив у Москву заступник наркома внутрішніх справ УРСР В. Іванов. "Чи самі чекісти виявили цю "диверсію", чи доніс хтось із "небайдужих громадян" - невідомо, - дізнаємося ми подробиці справи. - Однак у будь-якому разі історію сприйняли в НКВД цілком серйозно. За два тижні після виходу газети заарештували автора знімка, фоторепортера Всеволода Скамандра та художника-ретушера Володимира Цетнаровського. Щодо обох порушили кримінальні справи. Приблизно за тиждень про "вороже" фото та перші результати слідства з Києва доповіли наркомові внутрішніх справ СРСР Миколі Єжову. Оперативники не забули про ще одну важливу справу: вилучити те фото з бібліотечних примірників газети". Варто додати, що героями наступних історій про "ворогів" і "диверсантів" стали видатні митці та цинічні вбивці, агенти і чекісти, втікачі й шпигуни. Хтось підписує абсурдні зізнання, а хтось дивом рятується від смерті. Хтось планує замах на рідних, а хтось відправляється в табори через власну балакучість. Хтось лишає зухвалі послання для КГБ, а хтось бачить, як знищують результат його багаторічної праці. Загалом всі ці епізоди, викладені у цій книжці, дозволяють краще зрозуміти складне й повне протиріч життя українців в умовах життя під радянською владою.

Мабуть, не дивно, що за вищезгаданих обставин єдиним виходом залишалася втеча в "альтернативну" реальність, однією з яких була література. Так, в одній з книжок про Бруно Шульца – світового класика, який народився у Дрогобичі, і чиї твори літературні критики ставлять на один рівень з творами Марселя Пруста і Франца Кафки - писали про "задоволення від тексту" цього письменника, що призводить до появи великої кількості сучасних інтерпретаційних засобів, а також найрізноманітніших ідей і мод сучасної культури. "Результати цього зазвичай дивні і дивакуваті", - попереджають нас. Тож одним з прикладів інтерпретації небагатої спадщини Шульца є дослідження Пауліни Субоч-Б’ялек та Іренеуша Староня "Надкольори й надаромати: Шульц, Мюллер, Блекер" (Л.: Літопис). Зазвичай такі писання – не лише дивакуваті, але й надзвичайно цікаві та оригінальні – називають "емпіричними", тобто не дуже стандартними. Чи пак, побудованими не на скрупульозному збиранні фактів (біографічних чи текстових), а на дослідженні створеного письменником світу. Якщо ж згадати того самого Пруста, то він якраз подавав класичний приклад такої методи у власній епопеї "У пошуках втраченого часу", намагаючись "реставрувати" минуле за смаком печива, яке він куштував у дитинстві. Хіба ті самі "Цинамонові крамниці" Шульца не надаються до такого аналізу? У нашому випадку автори більш ніж вигадливі, пропонуючи такі заманливі назви розділів своєї книжки: "Ерос у місті упирів", "Надкольори й надаромати дитинства", "Сторінки альбому для марок" та інші. "Епіфанію поетичного дитинства ми пізнаємо в мистецтві чуттєвого сприйняття, - попереджають нас на початку. - У затишку незвичайної й унікально обладнаної крамниці з-поза довгого прилавка дивиться на нас вразливий нюхач – знавець колекції запахів, худенький хлопець, герой оповідання. Це перша умова надбіографії, виписана золотими складами вже на обкладинці. Але на кожній із густо записаних сторінок постають наступні. Той, хто їх розпізнає, знайде в них вишуканий букет невловних понять, зачарований запахом і барвою дистиляту, він запише в пам’яті емблему предивного запаху, алхімію духу й герб того, що минуло, легке мереживо подій".

Натомість наступна книжка, а саме – "Історія. Незручна правда" Аліка Гомельського (К.: Український Пріоритет) – видання зовсім іншого характеру. І якщо покликання художньої літератури - творити суспільний міф, або ж руйнувати його, то покликання історичної літератури, як нагадує автор - знаний історик із Канади – досліджувати і викривати. Серед героїв книжки - зокрема Карл Густав Маннергейм і Франсіско Франко, Степан Бандера і Ярослав Стецько, Дуглас Макартур і Симон Петлюра, загальна риса яких - протистояння комуністичній ідеології і боротьба за незалежність своїх країн і народів. Що ж до згаданого "викриття", то, наприклад, у дослідженні радянсько-фінської (Зимової) війни 1939-40 років автор згадує "зажигалкі" - запалювальні бомби, широко відомі вже з пізнішої історії блокадного Ленінграду. Виявляється, саме радянські (а не німецькі) літаки вперше в історії "відзначилися" у скиданні їх на житлові квартали. І так само, як за путінською пропагандою у нинішній російсько-українській війні, населенню СРСР, звісно, не повідомляли про бомбардування житлових будинків. "В одному з номерів "Правди" навіть йшлося, що жоден з цивільних об'єктів не постраждав, - додає автор. - Але насправді під час авіанальотів і бомбардувань міст Фінляндії (у тому числі Гельсінкі) загинуло 956 осіб, 540 було важко й 1 300 - легко поранено, 256 кам'яних і приблизно 1800 дерев'яних будівель було зруйновано. Недарма ж СРСР виключили з Ліги Націй (прообразу ООН) саме за фінську війну, зокрема за бомбардування міст". Те саме, до речі, щодо ще одного "вибухового" явища нашого сьогодення родом з тієї ж епохи. "Коктейль Молотова" з'явився тоді, коли Фінське держуправління зі спиртних напоїв взяло участь у війні, - розповідає автор. - 40 тисяч звичайних півлітрових пляшок було виділено для наповнення сумішшю сирого гасу, дьогтю і бензину. Хоча пляшки з бензином використовувалися у війнах і раніше, саме фінські солдати піл час Зимової війни назвали їх "коктейлем Молотова". У той час фінська армія використовувала 70 тисяч пляшок, 20 тисяч з яких були виготовлені безпосередньо на лінії фронту. Тож "коктейль Молотова" родом з Фінляндії, і аж ніяк не винахід "радянських патріотів" 1941 року". Таким чином, як вчить нас ця корисна книжка, протистояти міфам можна лише за допомогою ретельного вивчення історії на основі сучасних наукових методологій і донесенням результатів цих досліджень широкій громадськості мовою, зрозумілою більшості читачів.

На прикладі наступної книжки можна було би, звичайно, вкотре продемонструвати те, як історія, мовляв, нічому нас не вчить, якби не одне "але". Історія (як "каральна" функція) змінилася, і хоч люди залишилися ті самі – цікаві та допитливі – їхні стосунки з нею вже інакші. Так, "Палкі і нерозважні" Ольги Улгер (К.: Ніка-Центр), звичайно ж, нагадує серію книжок з двотисячних років про пошуки кращої долі закордоном наших жінок-заробітчанок, але це вже інші жінки. Точніше, дівчата. Оскільки це щира, відверта й трохи провокаційна оповідь саме про них - молодих дівчат, які у пошуках кращої долі або заради своїх дітей, батьків чи коханих обрали у далекій Туреччині складну екзотичну професію консуматорки (працівниці ресторану, що опікується клієнтом та виконує всі його бажання крім послуг інтимного характеру; її обов’язком є розважати клієнта і зробити так, щоб він витратив якомога більше грошей). Майже всі вони мають одну мету – здобути фінансову незалежність задля майбутнього гідного життя, але кожна з них досягає її у власний спосіб. Тож перед нами історії кількох таких дівчат, жодна з яких, можливо, й типова, але, безперечно, "індивідуальна". "Обираючи собі майбутню професію, Одарка здала іспити на факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, успішно його закінчила, (отримавши спеціальність журналіста-міжнародника, під пильним керівництвом улюбленого викладача Боярка Миколи Петровича, - дізнаємося ми історію однієї з героїнь книжки. - Завдяки йому ж відправилася до Туреччини на роботу власним кореспондентом УНІАН, тісно співпрацювала з посольством України у Туреччині, потім правдами й неправдами перейшла на роботу до посольства – секретарем із питань культури. Зустріла на землі Османів свою другу половинку Кенана. Він був з Анкари, вони побрались і вона взяла турецьке громадянство, через що дорога до українського посольства була для неї закрита. Утім, пара швиденько розлучилась і вона повернулася в Україну. Але - мабуть, ностальгія таки взяла гору - за допомогою всемогутнього інтернету ще раз повернулася до Туреччини, цього разу на роботу консуматорки у нічний клуб Анкари, знову зустріла там свою другу половинку на ім'я Аднан, вийшла за нього заміж й вже по-справжньому пустила коріння на землі безстрашних турків-сельджуків. На той момент її мало хвилювало те, що з огляду кар'єрних сходинок у неї скоріше відбувся регрес, а не прогрес, бо, погодьтеся, робота журналістки УНІАН чи працівниці посольства і танцівниці нічного клубу не одне й те саме... Одарка завжди шукала справжність. На жаль, вона її не знайшла у забюрократизованій роботі клерка…."

Так само дещо "виправдувальний" характер має будь-яке дослідження на тему "багатомовної" України, але "Двомовність у сучасному комунікативному просторі Києва" Наталі Матвеєвої (К.: Видавничий дім "Києво-Могилянська академія") – це, як завжди, лише сумна констатація факту. Якось уже писалося про те, що нас чекає після війни, і в яке суспільство повернуться з фронту її герої. Насправді – у те саме, незмінне, ба більше – знайоме і зручне, бо іншого вони, змагаючи за "українську" Україну», не знали. Тож самий факт визнання і захисту будь-яких мов на території нашої держави – справа, звичайно, благородна, і за Міхновського з його "Україною для українців" якось, виходить, незручно, чи що? У будь-якому разі, монографію згаданої авторки чесно присвячено соціолінгвістичному опису мовної ситуації Києва. А вона така, що матеріалом дослідження могли стати лише результати масового й фокус-групових опитувань, проведених у межах міжнародного трилатерального проєкту "Бі- і мультилінгвізм: між інтенсифікацією та вирішенням мовного конфлікту. Етнолінгвістичні конфлікти, мовна політика та контактні ситуації в пострадянських Україні та Росії". За підтримки, до речі, Фонду "Фольксваген". Тож можна лише констатувати, що результати опитувань "дали можливість проаналізували ставлення мешканців різних міст України до статусу української та російської мові державної мовної політики, охарактеризувати погляди українців на вживання двох мов у наш час і в перспективі, визначити ступінь престижності / непрестижності мовних кодів у свідомості респондентів і рівень конфліктності мовних проблем у білінгвальному суспільстві". І що в результаті? "Мовне питання в Україні є особливо актуальним, адже попри очевидну чисельну перевагу на території держави представників українського етносу, у суспільстві панує двомовність", - констатує авторка, і нема на те ради.