Цей текст випадало б назвати за Міцкевичевим "Do przyjaciół...", тільки що замість "москалів" вписати список замалим не всіх раніше бездержавних народів, з якими Україна має певні, свого роду історичні порахунки. Тобто поляків, євреїв, кримських татар, білорусів тощо.
Бачте, якщо подивитися на всі-всі претензії, ґрунтовані на історії, то виявиться цікава річ – практично у всіх ламентаціях адресатові пропонують взяти на себе роль суб’єкта подій, – визнати, кажучи згрубша, "ви нам робили таке-то, бо ви вважали, що це в порядку і відповідає вашим інтересам". Здавалося б, почесна пропозиція. Так-то воно так, але у переважній більшості її автори залишають за "своєю" спільнотою роль об’єкта – нещасного, кривдженого, вартого співчуття і, річ певна, носія моральної переваги, яку має жертва. Отож, обмін нерівноцінний.
У переважній більшості автори історичних ламентацій залишають за "своєю" спільнотою роль об’єкта – нещасного, кривдженого, вартого співчуття і, річ певна, носія моральної переваги, яку має жертва.
Він одразу ж провокує в адресата пропозиції спалах колоніальної конкуренції й недовіри до колективного контрагента. У цьому стані навіть необдумане слово десь у нетрях соцмереж рівняється Божому об’явленню на підтвердження "своєї" позиції. Доказом чого є бодай та легкість, з якою в соцмережах спалахують бурхливі дискусії з залученням історичного фактажу замалим не від Адама, вистачить українському, польському чи єврейському політику щось "не те" сказати чи "якось не так" проголосувати. Історикам у ці бурхливі нетрі краще не зазирати – легше "на нерви".
Звідки це береться, та ще з такою одностайністю в сценарії, гідному подекуди епітету "інтернаціонального"? Бачте, останні двісті років абсолютно всі учасники цього танцю "кого б це нам звинуватити" перебували у складі передусім Російської імперії. Меншою мірою і менш чисельним складом – в імперіях Австрійській чи Німецькій. Усі три імперії Ханна Арендт визначає, як континентальні. А судячи зі студій історії Центрально-Східної Європи, основна риса цього явища найточніше схоплена в апокрифічній фразі маршала Ридза-Сміґлого: "З німцями ми тратимо свободу. З росіянами – душу". Тобто, континентальна імперія обов’язково зажадає ще й зміни ідентичності, зміни мови, релігії, традицій – як умову суспільного авансу. Імперії морській цілком може стати ресурсів, які можна викачати з колоній, і слухняності колонізованих, виявленої, зокрема, в готовності коритися правилам і законам метрополії та визнавати принципову вищість вихідців з неї. Континентальній – ніколи. Вона, як газ – завжди претендує на весь об’єм.
Континентальна імперія обов’язково зажадає зміни ідентичності, зміни мови, релігії, традицій – як умову суспільного авансу. Вона, як газ – завжди претендує на весь об’єм.
Окремим народам "пощастило" ще більше – українці стали підданцями Російської імперії на початку 18 століття, після потопленого у крові мазепинського зриву. Кримські татари витримували тиск Османської імперії від 16 століття. А євреї взагалі не мали власної державності, і їх ганяли всі, кому не лінь, – як поневолювачі, так і поневолені – з міркувань хоч релігійних, хоч соціальних. Для поневолених євреїв час від часу ставали зручним об’єктом згону фрустрації від системного приниження, завдаваного поневолювачами. І гучність ламентації тут рівна глибині травми. А ще тривалості дії травмуючого чинника.
Втім, неволя розбещує. Як не дивно — розбещує. А інерція тим сильніша, що сильніша дія, зрештою, ніхто не відміняв третій закон Ньютона. Отож, у результаті усі захоплено шукають собі чергового "кривдника", якого, звісно, слід ненавидіти. Простіше кажучи, справжня пропозиція звучить так: "давайте ви візьмете на себе роль нашого ката, ми будемо вас ненавидіти й списувати на вас усі наші біди, бо нам так легше". Це тим простіше завдяки інерції негласної "табелі про ранги" підкорених народів, що існувала в кожній імперії, і конкуренції між підлеглими народами, яка вилилася в ряд важких і часто кривавих національних конфліктів у період між двома світовими війнами. Наступним кроком стає "ліцитація жертв", коли всі починають змагатися в тому, кому більше не пощастило і чиї втрати більші й трагічніші.
Неволя розбещує. Як не дивно — розбещує. Відтак усі захоплено шукають собі чергового "кривдника", якого, звісно, слід ненавидіти.
Отож, маємо першу причину страху суб’єктності — це, як бачимо, цілком обґрунтований острах того, що товариші по нещастю швидесенько, так, що самі не зауважать, як і коли, зроблять з тебе винного.
Причина друга – більш очевидна і незмірно трагічніша. Це банальний конспект досвіду. В українців – убивства мазепинців, зруйнована Січ, розтерзаний узимку 1918-го Київ, каральні експедиції в села у 1919–1921 роках, колективізація, Голодомор, Розстріляне Відродження, масові розстріли у Биківні, Сандормосі, Вінниці, розстріли літа 1941 року, "чорносвитники", які своєю кров’ю залили підступи до Києва, "червона мітла" по селах Західної України, прилюдні катування, масові вивезення в Сибір, замордовані вже в "гуманні" 1970–80-ті роки поети, "Задушене Відродження" шістдесятників і так далі...
У євреїв – "чорна сотня", "смуга осілости", погроми, теж розстріли інтелігенції, "евакуація" літа 1941 року, що прирекла сотні тисяч євреїв на загибель від Голокосту кулями, повоєнний антисемітизм і, зрештою, фактична торгівля людьми у контексті еміграції в Ізраїль.
У поляків – різанина Праги, втоплені у крові повстання 1830–1831 та 1863–1864 років, позбавлена майна і вислана в Сибір шляхта, розстріли в Катині, терор 1944–1953 років, придушення страйків у 1950–1980-тих роках, воєнний стан і так далі...
У кримських татар – системне витіснення народу з його Вітчизни і, зрештою, депортація всіх, зі старими і малими, у 1944 році.
Усе це залишало чіткий зв’язок: суб’єктність – це погано. А якщо я поганий, то зі мною можна поводитися так, як поводяться. Мене можна карати, вивозити, розстрілювати і, зрештою, знищити. Саме цей месидж незмінно посилала Москва підкореним народам. Коли живеш у повній владі насильника з покоління в покоління, орієнтація передусім на "його" логіку стає одною з передумов виживання. До того ж, тільки в цій парадигмі можна знайти пояснення власному страхові і відчуттю безсилля – це не він чинить насилля, це просто я такий нікчемний, що на таке заслуговую.
Більшість дискусій про пам’ять у Східній Європі – це не про пам’ять. І, тим паче, не про історію. Це спроба якось розв’язати рівняння, вилучивши з нього колективний страх суб’єктності, який постійно підсичується присутністю Росії у все ще дієздатному стані.
Отож, більшість дискусій про пам’ять у Східній Європі – це не про пам’ять. І, тим паче не про історію. Це спроба якось розв’язати рівняння, вилучивши з нього основну змінну. Цією змінною є дивовижний у своїй єдності та незмінності від нації до нації колективний страх суб’єктності, який постійно підсичується присутністю Росії у все ще дієздатному стані.
Його зворотний бік – дружній захват українцями, котрі дали по писку цій самій Росії. Гадаю, одним з наслідків нашої перемоги стане суттєве зниження градуса і підвищення осмисленості історичних дискусій. Позаяк "головний неприсутній" цих дискусій або зникне, або ослабне достатньо, щоб бути знехтуваним без підсвідомого остраху.
Спеціально для Еспресо.
Про авторку: Олеся Ісаюк – історик, докторка гуманітарних наук, наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького", дослідниця нацистських і совєтських репресій у XX столітті.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Слідкуйте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.