Історію воїна розповідає Еспресо.
Безстрашний воїн, який хотів захищати Україну, – так каже про свого брата, Юрія Лучечка з позивним Юрєц, сестра Віталія. Він воїн полку Азов. Загинув під час оборони Маріуполя. Захиснику назавжди залишилося двадцять два.
Юрій Лучечко, джерело фото: архів Віталії Лучечко
Юрій Лучечко в полку "Азов" воював з 2020 року. За словами Віталії, пішов туди, бо відчував, що це було його покликання.
"У нього була величезна мотивація, – каже сестра. – Брат довго не міг себе знайти в цивільному житті, не знав, із чим може пов'язати своє життя. Але завжди казав: найгідніша смерть – загинути в бою. Тому вважав, що бути воїном – велична справа і він зобов'язаний продовжувати її".
Юрій Лучечко в цивільному житті був студентом університету безпеки життєдіяльності. Навчався за спеціальністю кібербезпека. Згодом працював у IT-компанії, грав на гітарі, захоплювався історією та культурою. Віталія пригадує, що ніколи не любив сидіти в офісі.
"Юра завжди казав, що ще встигне посидіти в офісі, – пригадує Віталія. – А зараз, поки молодий, маю робити щось для цього світу, для країни, для своєї держави. Він мав такі націоналістичні погляди. Його гаслом було "Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї". Він був борцем за справедливість".
Юрій Лучечко із сестрою, джерело фото: архів Віталії Лучечко
Юрій Лучечко, джерело фото: архів Віталії Лучечко
За пів року до вступу у військо хлопець почав фізично готуватися. Сім’я на той момент ще не знала про його рішення. Тоді Юрію було 20 років.
"Ми ще не знали, що Юра прийняв для себе рішення вступити в "Азов", – каже Віталія. – А він почав бігати щодня, займатися більше спортом. Хоча й раніше займався паверліфтингом, але тоді почав активніше тренуватися, ходив на турніки та у спортзал. Почав виробляти в собі витривалість та дисципліну. Потім поїхав у Київ, пройшов ВЛК, зібрав усі документи й вирушив на курс молодого бійця".
Лише згодом батьки довідалися, що хлопець вирішив пов’язати життя з військом. Оскільки батько вісім років уже служив у Збройних Силах України, то давав настанови сину: розповідав, як поводитися у різних ситуаціях, зокрема в польових умовах, що робити, коли стається критична ситуація. А мама була не в захваті: спочатку дуже багато плакала, не хотіла, щоб хлопець ішов у військо, але не тримала. Юрій чітко сказав, що бути в "Азові" – його покликання. У полк "Азов" Юрій подався разом з батьком. Втім батько не зміг пройти випробування, які там були. А Юркові дуже подобалися тренування.
"Для нас збоку це виглядало дуже страшно. Ми дивувались, як таке може подобатися і як таке можна пройти, – каже Віталія. – Їх посеред ночі димовими шашками закидали й вони всі мусили вставати і за хвилинку вже бути на вулиці одягненими. Або інколи навіть не одягненими їх виганяли на вулицю робити фізичні вправи, бігати, повзати на ліктях, по болоті. Якщо хтось млів, носили на собі побратимів. Як на мене, це було дуже складно".
джерело фото: архів Віталії Лучечко
Втім така загартованість під час відбору дала свій результат під час оборони Маріуполя. За словами Віталії, вони загартовувалися морально, були готові до найгірших умов. Адже доводилося працювати багато на полігонах мокрими, у бруді, хворими. Вони були готові до того, що може відбуватися. Крім того, були загартовані до роботи, коли є поранений. Тобто воїни проходили те, з чим потім могли стикнутися.
"Так і сталося в Маріуполі. Вони вже давно знали, що буде вторгнення, ще з листопада чи з грудня 2021 року, – продовжує Віталія. – Брат хотів приїхати на свята у відпустку, а їх уже не відпускали. Вони мали бути в бойовій готовності. 23 лютого від нього прийшла велика посилка, близько 20 кілограмів. Він казав, що це зимові речі, які йому не потрібні. Потім виявилося, що там були всі його особисті речі. Вранці ми дізналися про повномасштабне вторгнення. Тобто вони були готові до виходу".
Уперше звістка від хлопця прийшла 24 лютого. Сестра пригадує, тоді вже побачили в новинах, що Маріуполь розбомбили.
"Він написав: "Усе нормально, живий-здоровий", – пригадує Віталія. – Потім почав писати повідомлення, бо вже інтернету не було. Передзвонив уперше 2 березня з телефону побратима. І вже потім, другий раз, у кінці березня ще з іншого номера. Його телефона вже не було на той час. Розмови тривали буквально три хвилини. Там були постійні обстріли, він десь мусив вилазити, ризикувати життям для того, щоб з нами поговорити, аби зловити зв'язок. Ми ще питали, чи маєте що їсти, він завжди відповідав, що все є, пити маємо, все класно. Хоча тоді вже був повний треш на Маріупольському напрямку. Тоді вже не було що їсти, що пити толком, була технічна вода і кілька консервів. Але переважно я дізнавалася в командуванні, чи він живий. Зв'язку майже ніколи не було".
Юрій Лучечко, джерело фото: архів Віталії Лучечко
Про те, що брат загинув, Віталія дізналася із соцмереж. Зізнається: це найгірший спосіб, у який можна довідатися про загибель рідних. Був обстріл позиції, і Юрко загинув. Наступного дня патронатна служба "Азову" підтвердила це офіційно.
"Ми спілкувалися з командиром, він розповів, що був наступ ворожих танків на його позицію, – продовжує сестра. – Він був мінометником-гранатометником, тож працював на невеличкому підвищенні. Почався наступ танків і БТР на позиції. Танк повністю пробив його окоп і осколок влучив у голову. Нам не вдалося його ще забрати й ідентифікувати. Взагалі мало хлопців вдалося забрати, тому що це дуже довгий процес. Росіяни віддають тіла дуже рідко і в малих кількостях. Тому дуже мало дівчат і хлопців поховано чи ідентифіковано. Але ми здали ДНК і чекаємо результатів. Знаємо, що брат похований у Маріуполі, адже просили побратимів, щоб його похоронили. Маємо всі координати й чекаємо, коли звільнять місто або росіяни будуть ексгумувати тіла. Після смерті нам вдалося поспілкуватися з командиром роти, який вийшов з полону. Він нам розповів, що Юра був безстрашний воїн і героїчно тримав оборону до останнього. Казали йому, може, ти підеш відпочинеш, а він відмовлявся. Лишався до останнього".
Юрій Лучечко, джерело фото: архів Віталії Лучечко
Віталія Лучечко зазначає, що брат ніколи не будував планів на майбутнє. Ніби знав чи відчував, що проживе коротке життя. Завжди жив сьогоднішнім днем. А ще ніколи не хотів дожити до старості й померти від інфаркту. Для Юрія Лучечка це була б не гідна смерть. Він хотів залишити слід на цій землі.