Є оте, за що Росія ніколи не буде прощена. Ба більше – не може бути прощенна. Саме той випадок, коли одна літера міняє дуже і дуже багато.
За стареньких людей, які все життя збирали гроші й боялися витратити навіть на щось необхідне, – бо боялися, що знову прийдуть і відберуть. Вони навчили такого "збиральництва" своїх дітей, а ті – своїх. І ці останні, часто будучи розумними та здібними, на практиці – геть безпомічні й безпорадні.
За матерів, які роблять усе, включно з найнечеснішими і найганебнішими справами, аби тільки вберегти своїх синів від війська. Не лише з надмірної любові й материнської ревності, блискуче схопленої Стефаником у фразі: "Така якась та Україна, забирає мені діти..." і "Мами тримали свої серця на долонях і хукали на них, аби не боліли". А передусім тому, що пам’ятають своїх батьків чи дідів, чи вуйків, які так і не повернулися з великої страшної війни. А як і повернулися, то "порубані-постріляні", без ніг чи без рук, з пластинами в головах і навіки застиглим у підсвідомості жахом, який виривався тільки після міцного алкоголю.
Непроговорена пам’ять заслонила все, включно зі звичайною пристойністю
За всіх, котрі хапають за руки – "не пхайся, не роби, не..., не...." так, що здається, краще б уже зразу в сиру землю лягти. Отам уже точно не прийдуть і не заберуть, і навіть на партзборах не розбиратимуть. Бо саме пам’ять про те, що за ініціативу та активність загрожувало щонайменше публічне приниження на тих же партзборах. І це ще вважалося везінням.
За всіх тих, котрі чимдуж за всяку ціну, не будучи під бомбами, гнали до кордону, – бо пам’ятали, що було, коли попереднього разу прийшла Росія. Пам’ятали безправні та насильницькі конфіскації майна, вивезення, вбивства, ґвалти й іже, і іже... І ця непроговорена пам’ять заслонила все, включно зі звичайною пристойністю.
За всіх, для кого досі власна влада як така – ворог і за тих, хто в цій владі будучи, бачать тільки нагоду розв'язати свої проблеми. Бо десятиліттями бачили саме такий триб – влада, яка нехтує громадянами – і їхніми потребами, і їхніми інтересами, і їхніми почуттями, та те, що тільки приналежність до влади запевняє відносні добробут і гарантії відносної нормальності.
За всіх, для кого цькування, насилля, всі види дискримінації, порушення закону, безкарність і так далі, є нормальністю. Не тому, що вони такі погані, а тому, що пам’ятають – це повсюдне, і тобі ніхто не допоможе. Корися або гинь. Саме гинь, бо боротьба безперспективна. Щасливих фіналів так мало, що сподіватися на це не випадає.
За всіх, котрі навіть нині, спостерігаючи, як українці відплачують за століття принижень, убивств, голоду, викрадень, ґвалтів і тому подібного, – неспроможні здолати навіки впаяного в мозок переконання, що не існує сильних, здібних, спроможних українців. Для яких світ навіки розчахнутий між дурними та слабкими українцями та сильними й підступними "іншими". Серед яких майже ніколи не звучить Росія, а зате звучать інші народи, часто такі ж пригноблені й катовані Росією та іншими імперіями, як і українці – російською.
За всіх, хто і далі передусім плаче над втратами й пророкує Україні певний і трагічний кінець. Бо пам’ятають, чим закінчувалися попередні зриви – спільні та особистісні. Пам’ятають вивезення, тюрми, спецпсихушки, постійний нагляд і постійні дрібні причіпки в школах, інститутах, армії... та будь-де.
Росія забрала у багатьох із нас радість життя, радість відчувати власну силу та спроможність, здатність розпізнати той момент, коли "паде, паде град Вавилон", і втішитися за всіх своїх і чужих мертвих, і живих, і нерожденних...
Росія забрала у цих людей радість. І радість життя, і радість відчувати власну силу та спроможність, і здатність розпізнати той момент, коли "паде, паде град Вавилон", і втішитися за всіх своїх і чужих мертвих, і живих, і нерожденних...
І за те, що більшість цих людей уже ніколи не відживе. Вони не відчують повною мірою радості, не уявлять себе спроможними та оціненими – навіть якщо весь світ співатиме їм дифірамби. Маючи у руках незмірно вищі досягнення, вважатимуть основним успіхом те, що вижили фізично. Вони не відчують повністю навіть торжества над падінням Росії.
Також за себе і своїх ровесників, зрештою, що замість того, аби жити, творити, відкривати, мандрувати та бодай навіть "марнувати життя" – це теж варіант, хоч я такого і не сприймаю, – ми мусимо або вкотре вмирати у боротьбі за право жити, або змірюватися зі спадщиною Росії в собі, наших батьках і матерях, дідах і бабусях. Роз’ятрювати старі рани, ламати кості наново, аби зцілитися від ран. І нам у цьому ніхто не поможе – бо ніхто і не має такого приголомшливого досвіду трьох поколінь у просторі геноциду, у державі, де будь-яка самість, ідентичність була злочином.
І тих, хто наважиться залізти туди, у ті рани, які зараз проявилися, наче стигми, завдяки хронічному стресу, у якому людина несвідомо береться діяти не за наукою, а за звичкою, і стрімко закривається від раціо та пояснень, і навіть тихий голос звучить криком на зрив горла, – тих чекає повний набір того, що називається "травматичним перенесенням". Ти почуєш зневагу, знецінення, агресію, запевнення, що це, що ти говориш, нікому не потрібне, ти побачиш істеричне замикання в собі, ти почуєш водночас, що ти наївна і цинічна... І тільки за кілька годин ти збагнеш, що насправді бачила і чула. І кому насправді призначалися усі ті емоції та замалим не прокльони.
Тобі, Росіє. Тобі.
Могили наших предків Росія вже знайшла. Горе тобі, о Вавилоне!...
І це я пишу на підставі спостережень у Західній Україні. Території, яка не знала Голодомору. Території, яка знала успішний спротив "совєтам". Території, де оті "совєти", читай – москалі, паношилися на покоління менше, ніж "за Збручем". А що б я сказала на погаратаному Москвою Сході? Чи в Центрі... А якби ще довелося спостерігати ірраціональні збори і складування всього їстівного? А "цінності виживання" у всьому їхньому розмаху? А відчути на собі принципову зневагу до української мови з уст правнуків розкуркулених?
Так-от, оцього я й не прощу. Допоки жива. Dum spiro.
Колись скіфи заявили стократ сильнішим персам – "Знайдіть могили наших предків і сплюндруйте їх – тоді побачите, чи будемо ми битися з вами". Скіфи не уточнювали, що станеться з персами після того.
Так-от, могили наших предків Росія вже знайшла.
Бо воскресають тільки там, де є могили. Горе тобі, о Вавилоне!...
Спеціально для Еспресо.
Про авторку: Олеся Ісаюк – історик, докторка гуманітарних наук, наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького", дослідниця нацистських і совєтських репресій у ХХ столітті.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Слідкуйте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.