Останній захисник козацької автономії: 304 роки від смерті гетьмана Івана Скоропадського

Народжений 1646 року, він став "дитиною Гетьманщини" –  людиною, яка виросла разом із козацькою державою, пройшла крізь Руїну й опинилася в епіцентрі великої гри між Швецією, Росією та Польщею. Його гетьманування стало чи не останнім періодом відносної самостійності Гетьманщини перед остаточним наступом імперської бюрократії.

Народження на зламі епох

Іван Ілліч Скоропадський народився 1646 року в Умані — місті, яке невдовзі стало одним із центрів Хмельниччини. Коли 1648 року Богдан Хмельницький підняв повстання, маленькому Івану було лише два роки. Він виріс у час, коли козацька держава народжувалася, проходила крізь тріумфи й перші трагедії. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії – найкращому навчальному закладі тогочасної України.

У 1674 році, після зруйнування Умані турками, родина Скоропадських переселилася на Лівобережжя. Це був типовий шлях багатьох правобережних родин, які шукали безпеки під владою лівобережних гетьманів, що зберігали автономію козацького стану. Уже тоді юний Скоропадський почав кар’єру військового канцеляриста при гетьмані Івані Самойловичі. Це було не просто службове зростання – це був шлях людини, яка добре знала і правобережні, і лівобережні реалії.

Козацький шлях: від писаря до полковника

Кар’єра Скоропадського розвивалася швидко й системно. Він пройшов посади чернігівського полкового писаря, генерального бунчужного (1698–1699), генерального осавула (1701–1706). А вже у 1706 році гетьман Іван Мазепа призначив його стародубським полковником – однією з найважливіших посад у тодішній Гетьманщині через своє стратегічне значення.

Мазепа не просто підвищував Скоропадського – він бачив у ньому надійного соратника й, за деякими свідченнями, потенційного наступника. Скоропадський виконував важливі дипломатичні місії: до Речі Посполитої, Москви і Запорозької Січі. Він належав до найближчого кола мазепинської старшини. Коли у жовтні 1708 року Мазепа перейшов на бік шведського короля Карла XII, Скоропадський опинився в дуже складному становищі.

Як став гетьманом: арешт, вибір Петра й урізані права

Перехід Мазепи на бік шведів став шоком для Петра I. Цар терміново шукав заміну. Інші кандидати – Данило Апостол чи Павло Полуботок – здалися йому недостатньо лояльними. Скоропадського заарештували в московському таборі після перехоплення листа від Мазепи, в якому той закликав "московське військо зі Стародуба искоренити". Однак уже за кілька тижнів московський цар обрав саме його.

У листопаді 1708 року в Глухові відбулася рада, на якій Скоропадського проголосили гетьманом через його статус. Формально – за рішенням старшини, фактично – за прямою волею московського царя. Мазепа навіть зі шведського табору продовжував листуватися зі своїм колишнім соратником, називаючи його приятелем. Попри офіційну необхідність засуджувати виступ Мазепи, у своїх універсалах і листуванні Скоропадський, на відміну від московської канцелярської традиції, завжди уникав називати Мазепу "зрадником", використовуючи нейтральні звернення – "бувший гетьман" або "наш антецесор (попередник)".

Але нова булава дісталася з важкими умовами. Петро I ніколи не довіряв Скоропадському. Він затримав затвердження нових "статей" (договірних умов), переніс столицю з Батурина до Глухова, ввів постійні російські війська (10 драгунських полків) і призначив резидентів для нагляду за гетьманом. Після Полтавської битви тиск посилився ще більше: заборона торгівлі з Європою та Запоріжжям, обмеження промисловості, свавілля російських вельмож на кшталт Меншикова.

Генеральна військова канцелярія: серце управління в Глухові

У Глухові Скоропадський створив ефективну систему управління. Центральним органом стала Генеральна військова канцелярія – найвища адміністративна, судова та військова установа Гетьманщини 1708–1722 років. Саме тут зосереджувалася реальна влада гетьмана в умовах постійного нагляду з боку Петербурга.

Канцелярія складалася з генерального писаря (Семен Савич, який був другий після гетьмана за владою), генеральних суддів, осавулів, хорунжого та бунчужного. Вона керувала судочинством (гетьман мав право помилування), військовими справами, фінансами та зовнішніми зносинами. Незважаючи на обмеження, Скоропадський зумів зберегти цю інституцію як осередок козацького самоврядування. Канцелярія стала символом того, що Гетьманщина ще жива як держава, а не просто губернія.

Великий згін 1711–1712 років: трагедія Правобережжя

Сергій Васильківський. Козаки в степу, фото: Херсонський обласний художній музей

Однією з найсуперечливіших сторінок гетьманування Скоропадського став Згін населення з Правобережної України на Лівобережжя (кінець грудня 1711 – лютий 1712). Після Прутського миру 1711 року та невдалого походу Пилипа Орлика Петро I вирішив знелюднити Правобережжя, щоб позбавити поляків і можливих союзників Орлика людського ресурсу.

Цар наказав переселити населення семи правобережних полків. Скоропадський, отримавши тиск від фельдмаршала Шереметєва, видав універсали із закликом до переселення (з погрозами покарання за непокору). Сам він намагався уникати прямої участі в цій акції, розуміючи її трагізм. За різними оцінками, було переселено від 100 до 200 тисяч людей. Правобережжя знелюдніло, господарства спалили, козацькі полки розпустили… Лівобережжя отримало значний демографічний приріст, але й величезні проблеми з розселенням.

Це був один із найболючіших компромісів Скоропадського: виконуючи наказ царя, він водночас намагався врятувати людей від повного знищення.

Діяльність гетьмана: оборона автономії та культурна спадщина

Попри постійний тиск, Скоропадський не був лише слухняним виконавцем. Він протестував проти захоплення земель російськими вельможами, обмеження української торгівлі та промисловості, а особливо – проти указу 1720 року про заборону українського друку. У 1722 році, коли Петро I створив Малоросійську колегію (перший крок до повної ліквідації гетьманства), це стало для Скоропадського важким ударом.

Як і його попередник Мазепа, Скоропадський активно займався благодійністю та культурним меценатством. Він збудував церкву Предтечі в Стародубі, опікувався Єлецьким монастирем у Чернігові, після пожежі 1718 року сприяв відновленню розписів Успенського собору Києво-Печерської лаври. Замовляв книги в чернігівській друкарні з власним родовим гербом. Ці дії були не лише релігійним обов’язком – вони були способом збереження української ідентичності та культури в умовах московського тиску.

Смерть і спадщина: те, що вдалося втримати

Іван Скоропадський помер 14 (за старим стилем – 3) липня 1722 року в Глухові. За свідченнями сучасників, створення Малоросійської колегії сильно підірвало його здоров’я. Похований у Гамаліївському монастирі, який він до кінця життя підтримував. 

Так, він не зміг відновити повну незалежність Гетьманщини, адже це було вже майже неможливо після Полтави. Однак він втримав те, що можна було втримати: інституції самоврядування, Генеральну канцелярію, певний простір для української старшини, культурні традиції. Його гетьманування стало останнім періодом, коли Гетьманщина ще існувала як відносно цілісний політичний організм.

До речі, у мазепинській еміграції пам’ять про Скоропадського залишилася світлою. Пилип Орлик у своєму "Діяріуші" називав його "великим і любним приятелем". Сьогодні його ім’я носять вулиці в Конотопі та Прилуках, а 2003 року Україна випустила поштову марку на його честь.

Зрозуміло, що Іван Скоропадський – не герой епохи тріумфів. Але це герой епохи виживання. Людина, яка народилася разом із Гетьманщиною і зробила все можливе, щоб вона не зникла за його життя. Напевно, що у цьому й полягає його справжня історична заслуга.

Читайте також: Як під Полтавою вирішувалася доля України та Європи: 317 років тому одна битва змінила хід історії