Тож доки кількість постраждалих від війни дітей в Україні йде вже на тисячі, справу з вивченням російських письменників їхніми однолітками у школах досі не вирішено. Навіть попри те, що у середовищі українських інтелектуалів та фахівців у справах освіти давно вже визрів консенсус щодо цієї проблеми, до того ж легітимізований рішенням робочої групи при Міносвіти. Однак саме міністерство ставити крапку у цьому питанні поки не поспішає.
Також ви можете переглянути сюжет на цю тему.
Чому українських школярів досі закликають віншувати російського царя?
"Повніш, повніш! Поки зійде зоря
Усі до дна, до краплі випивайте!
За кого ж це? О друзі, відгадайте...
Ура, наш цар! Так вип’єм за царя".
Це уривок з вірша Алєксандра Пушкіна "19 жовтня 1825 року", який досі вивчається в усіх українських школах в основній програмі із зарубіжної літератури за сьомий клас. Вдумайтеся тільки — українські семикласники досі мусять на повному серйозі читати рядок: "Ура, наш цар! Так вип’єм за царя", і це не про якого-небудь, а про російського царя мова.
Замість гімну дружбі, чим за шкільною методичкою мав би бути цей вірш, насправді він є прикладом прославлення російської імперії. Зокрема, Пушкін пропонує адресатам свого вірша "згадати про бурні дні Кавказу", тобто про імперські завоювання росії, її колонізаторські здобутки.
Виникає питання: що цей імперський вірш досі робить у шкільній програмі, після восьми років війни з Росією та чотирьох з майже п’яти місяців повномасштабного вторгнення? Це питання варто поставити єдиній людині, від якої воно нині залежить — міністру освіти Сергію Шкарлету, який, вочевидь, саботує прийняття остаточного рішення щодо дерусифікації програми зарубіжної літератури.
Доки одні українські школярі гинули під ракетними ударами, інші мусили закликати одне одного пити за російського царя та докладно штудіювати улюблену книжку Путіна — пушкінського ж "Євгєнія Онєгіна". І це при тому, що славістка Ева Томпсон доводить, що саме Пушкіна можна вважати автором першого повністю успішного художнього формулювання російської імперської самосвідомості і що саме він створив образ гордої Росії, призначеної керувати підкореними нею народами. А літературознавець Гарольд Блум у класичній праці "Західний канон" подає Пушкіна як центральну постать саме російської літератури, жодним чином не коментуючи його впливовість у світовій літературній традиції.
Іще абсурдніша ситуація склалася з вивченням у школі "Героя нашого часу" Лєрмонтова, адже цей твір є нічим іншим, як виразником російського колоніалізму та патріархальної зверхності. І найповніше ці мотиви представлені в епізодах про стосунки Печоріна та шістнадцятилітньої Бели. Досі незрозуміло, у чому полягав задум упорядників програми, які змушують дев’ятикласників читати, наприклад, наступні рядки: "А ведь есть необъятное наслаждение в обладании молодой, едва распустившейся души! Она как цветок; его надо сорвать и, подышав им досыта, бросить на дороге: авось кто-нибудь поднимет!" Вочевидь, таке рішення — просто радянська спадщина, яка понад тридцять років отруює українську середню школу.
Однак Пушкін та Лєрмонтов — лише верхівка айсберга. Українські школярі поміж ракетними ударами ворога навіщось мусили вивчати також творчість відвертого українофоба Міхаїла Булгакова, нічим не видатних на тлі світової поезії Тютчєва і Фєта та багатьох інших русскіх літераторів, включно з байкарем-плагіатором Іваном Криловим та багатьма відверто посередніми авторами на кшталт Алєксандра Гріна або Владіміра Короленка.
Міносвіти проти власної робочої групи: чому виник конфлікт?
Питання перегляду шкільної програми з літератури гостро постало одразу після початку повномасштабного вторгнення російської армії. Тоді профільний міністр Сергій Шкарлет у численних коментарях з цього приводу виправдовував затягування рішення щодо цього питання тим, що над очищенням зарубіжки працює спеціально створена робоча група, і саме їй належить "оцінити необхідність присутності творів російських авторів у шкільній програмі".
Пропрацювавши понад два місяці, робоча група оцінила цю необхідність і місяць тому, в середині червня прийняла однозначне рішення. Як виявилося, — ох який сюрприз — росіяни у шкільній програмі і справді не потрібні, їх легко можна замінити. І аргументів щодо такого рішення робоча група навела цілий перелік — від психологічного і фізичного травмування росією українських дітей і до результатів широкого обговорення професійними спільнотами й громадськими організаціями.
А головне, експерти підтвердили: нєзамєнімих російських письменників і справді немає. Байкаря Крилова легко можна замінити на значно відомішого у світі Лафонтена, Короленка та Гріна — на значно сучаснішого письменника Ульфа Старка. Ну а замість Пушкіна та Лєрмонтова комісія запропонувала вивчати — на вибір — творчість Джейн Остін, Віктора Гюго, Шарлотти Бронте чи Джозефа Конрада.
Ну тобто все, здавалося би: залізобетонне рішення, розходимося святкувати… Але ж ні, не все так просто, коли в країні міністром освіти та науки є Сергій Шкарлет. Рішення робочої групи було прийнято понад місяць тому, а на рівні Міносвіти воно досі не імплементоване. При цьому міністр наголошує, що не всі зміни, внесені експертною і незалежною робочою групою, є однозначними. А це значить, що росіяни досі в повному складі присутні в програмі з зарубіжки.
Світло на цю дивовижно шизофренічну ситуацію пролила членкиня робочої групи народна депутатка Наталія Піпа. Варто зацитувати її коментар до ситуації, яка склалася на цей момент:
"Є проблема: МОН не зовсім погоджується з цим рішенням робочої групи, особливо міністр Сергій Шкарлет. Наприклад, він проти виключення Льва Толстого з програми, який і так вже 7 років є тільки в рекомендованій літературі, а також проти виключення Достоєвського та Пастернака. Можливо, Шкарлет їх просто любить, бо фахівцем із зарубіжної літератури він не є. Коли рішення затвердять — важко сказати, бо це вирішують не депутати, я не маю прямого впливу на процес. Це рішення робочої групи при МОН, і МОН мало б його прийняти без обговорень. Та коли міністр — малорос, це складно"
Тобто маємо цілком абсурдну історію: деколонізація шкільної програми, попри всі рекомендації експертної групи, заблокована, можливо, особистими смаками міністра. І це при тому, що за словами тої ж таки Еви Томпсон, роман Толстого "Війна і мир" задовольнив попит Росії на імперський епічний твір, тобто за визначенням не може бути у шкільній програмі.
Без Достоєвського зарубіжна література також не стане біднішою, адже є Флобер, Стендаль та Вайльд. І їхні герої, на відміну від героїв Фьодора Міхалича, не самостверджуються шляхом лупання бабульок сокирою. Та й жодної логіки в тому, щоб лишати Пастернака, прибираючи Маяковського або Ахматову — немає. Адже це до болю нагадує пошук "хароших русскіх", цього разу — серед письменників.
Але ключовий аргумент проти вибіркового скасування росіян в контексті української школи насправді простий. Його варто зацитувати з петиції, що має промовисту назву: "Негайно замінити у шкільних програмах твори російських та білоруських письменників на інші зарубіжні твори". До речі, зараз вона набирає обертів… ну тобто підписів, а завдяки нашим читачам може набрати ще більше.
Так, от, цитата: "Цілком зрозуміло, що до завершення війни в Україні немає необхідного контексту для адекватного сприйняття творів російських письменників, як і будь-чого російського, адже діти знаходяться або в укриттях, або далеко від домівки, або в шоковому стані тощо. Мистецтво не може бути додатковим подразником для нестабільної дитячої психіки".
Можливо, пізніше — коли ми переможемо, коли росія розпадеться, коли росіяни нарешті визнають свої колонізаторські злочини — можна буде переглянути шкільну програму й дуже обережно повернути туди кілька російських імен, які дали світу і справді вартісні твори. Але нині, коли "росіянин" — це ледве не лайливе слово для українських дітей, це питання стоїть руба.