Здавалося б, життя автора і героя цієї історії складалося з трьох загальновідомих частин: "Бодибілдер", "Актор", "Губернатор", і для багатьох здавалося, що на цьому кінець. Утім, у книжці "Будь корисним. Сім життєвих правил" Арнольда Шварценеґґера (К.: Наш Формат) нам пропонують четверту дію — про чоловіка, який об’єднав три попередні ролі, щоб позитивно впливати на інших, змінювати світ. Ось чому ця книжка називається "Будь корисним" - це кредо Арнольда й найкраща порада, яку він отримав від батька. «Я написав цю книжку, бо вірю: будь-хто може скористатися інструментами, до яких я вдавався на кожному етапі свого життя, і всім нам потрібна надійна дорожня карта, щоб прожити таке життя, якого ми завжди прагнули. Та насамперед я написав її тому, що кожній людині потрібно бути корисною», - зауважує автор. Тож у своїй книжці Арнольд ділиться інструментами, що допомогли йому досягти справжньої мети в житті. Завдяки ясному баченню, масштабному мисленню, старанній роботі, прямому спілкуванню, гнучкому вирішенню проблем, неупередженій цікавості й прагненню віддавати борг він став тим, ким є. Таким чином, ця книжка не про солодкий успіх, а про спроби, перемоги й невдачі. Про деякі факапи Арнольд розповідає вперше: "Натомість скажу, що під кінець того року я опинився в місці, водночас знайомому і незнайомому, - на дні. Я бував там і раніше. Однак цього разу я впав обличчям у багнюку, провалився в темну яму і мусив вирішити, чи варто відмиватися й поволі вибиратися нагору, чи ліпше просто здатися. Кінопроєкти, над якими я працював після того, як залишив Капітолій, пішли з димом. Мультфільм, який мали зняти за мотивами мого життя і яким я так захоплювався? Прощавай. ЗМІ списали мене з рахунків. Усі люблять історії, які закінчуються трагедією, надто коли падають сильні світу цього. Якщо ти читав щось про мене, то, напевно, вже знаєш, що я не здався. Насправді, коли мені доводиться знову пробивати собі шлях нагору, я відчуваю насолоду від цього виклику. Саме боротьба робить успіх таким солодким, коли досягаєш його".
Історії відомі випадки служби українських мистців у лавах радянської розвідки. Чи то в якості шпигунів, а чи звичайнісіньких стукачів. Чого варта хоча б нещодавня розвідка Катерини Лебедєвої про художника Миколу Глущенка. Натомість у "Нарисах таємної війни" Тімоті Снайдера (К.: ТАО) перед нами запаморочлива шпигунська історія наразі вже польського художника і розвідника Ґенрика Юзевського — одного з найближчих соратників Юзефа Пілсудського, віце-міністра внутрішніх справ українського уряду в 1920 році, волинського воєводи у міжвоєнний період, багаторічного підпільника і конспіратора. Він керував польською розвідкою в Україні, керував прикордонною Волинню в міжвоєнні роки, працював в антинацистському та антирадянському підпіллі під час другої світової війни та увійшов в опозицію проти польських сталіністів до свого арешту в 1953 році. Його особиста історія цікава сама по собі, подається крізь призму міжвоєнної історії Польської Республіки (Другої Речі Посполитої) та радянської України, правдиво розповідаючи (на основі нововиявлених архівних джерел) про основи радянської влади та ідеали тих, хто їй чинив опір. Драматичну біографію свого героя Снайдер майстерно поєднує з глибоким історичним дослідженням проукраїнських політичних та інтелектуальних еліт Польщі першої половини ХХ століття — прометеїстів, їхньої участі у протистоянні більшовицькому терору та, пізніше, сталінізму в амбітному проєкті визволення Радянської України. Це захоплива й динамічна розповідь про змагання польської та радянської розвідок і водночас ґрунтовна наукова праця на базі сотень архівних джерел.
У цій незвичайній книжці, автор якої, за його словами з кожною літерою віддаляється від своєї менторської позиції, залишаючись невидимим суфлером, нам запропоновано поєднання різних за темами авторських "нотаток", покликане допомогти людині впевнено йти життєвою дорогою до своїх вершин і досягати мети. "Дорогий читачу, - звертається у своїй книжці "Досить боротися – почни перемагати" Ксав'єр Мессінг (К.: Дакор), - пропонуючи тобі ці нотатки, я віддаю найзаповітніше. Мої думки. Невидимий психічний кровообіг, який як невід'ємна частина мого життєвого шляху зробив пошук відповідей на питання "Хто я?" і "Куди я йду?" здоровою одержимістю, що перетворилася на прекрасну пристрасть. А може, пристрастю, яка стала прекрасною одержимістю». Таким чином відомий польський психолог, міжнародний радник та експерт з питань розвідки та контррозвідки ділиться з читачем заповітними думками та досвідом. Тренуючи розвідників, він програмував у них менталітет переможця, тож дає практичні поради, як стати переможним, робити правильні установки та розвивати за допомогою вправ самоконтроль. Водночас автор розмірковує про те, як важливо навіть у найскладніших ситуаціях зберегти свій головний скарб — самосвідомість і незалежну думку, а також як людині залишитися безсмертною. "Кожна з моїх рефлексій представляє окрему проблему, знання та вивчення якої є необхідним для досягнення міжнародного успіху, - пояснює автор. - Безперечно, не маючи знань і не впорядковуючи їх, я не став би тим, ким я є зараз. Почавши свою життєву пригоду понад чверть століття тому, я просто не знав про існування багатьох із цих проблем. Натомість інші я визначив, але на той час не міг їх правильно зрозуміти, не кажучи вже про те, щоб інтерпретувати їх так, щоб вони стали моїм мотиваційним та інтелектуальним досвідом. Не розумів я тоді також, наскільки ці знання важливі для досягнення цілей, які я ставив перед собою. Усі ці недоліки призвели до того, що замість перемагати я був змушений постійно боротися".
Що було донедавна відомо пересічному читачеві про Галичину, окрім "остаточного" висновку Юрія Андруховича, зробленого в його відомому есеї "Час і місце, або Моя остання територія"? Невтішні, песимістичні висновки, які можна, звичайно, списати на тимчасову перемогу постмодернізму на теренах цього найтрадиційнішого в сенсі, даруйте за тавтологію, збереження традицій регіону. "Галичина – це не-Україна, - писав Андрухович, - якийсь такий географічний доважок, польська галюцинація. Галичина вся наскрізь манекенна, лялькова, надута, в усьому і завжди прагне нав’язати Україні свою неукраїнську, настояну десь у таємних сіоністських лабораторіях, волю. Галичина позбавлена епосу, в ній споконвіку панує анекдот, причому підлий. Власне кажучи, це безкореневий простір, зручний для всілякого мандрівного племені – звідси вірмени, цигани, караїми, хасиди. Галичина – містечкова батьківщина масонства і марксизму. Галичина облудна і фальшива, це смердючий звіринець, переповнений єхиднами й химерами, в Галичині можливі лише покручі на кшталт Бруно Шульца або всі ці маленькі станіславські кафки..." Утім, недаремно по тому застерігав гнівний дописувач до "Літературної України" Олександр Яровий у своїй статті "Постмодернізм не пройшов!", що зарубіжні віяння не змогли, знов-таки даруйте за повтори, розвіяти, чи пак розтопити того айсберга Павсима Рильчини, який символізував сімдесят років української радянської літератури, в якій Шевченко був виключно пророком (а не кавалером у фраку, який ховав на фото під кожухом, як запевняли нас американські професори), Франко – каменярем, а Леся Українка ніякою не феміністкою, а чайкою-небогою і символом знедоленого жіноцтва. Невже й досі символізує, спитаєтесь? Хай там як, але дізнатися про це можна з найновішого видання Володимира Антофійчука та Святослава Пилипчука "Галичина: література і культурно-історичні основи" (Тернопіль: Крила), присвяченого вивченню літературної та культурної історії Галичини як знакового регіону України, який виявився на складному перетині цивілізаційних, культурних и ідеологічних процесів протягом всієї своєї історії. Тож наразі перед нами культурна історія українського національного відродження в Галичині періоду між 1848-м і 1870-ми рр., проблеми становлення і розвитку українськомовної преси в Галичині, діяльність і творчість ключових постатей галицької культури, тодішні літературні тенденції, історичні умови та інтелектуальні інтенції.
За сюжетом роману "Звабливі речі" Брауна Джанелла (К.: Рідна мова) Ніна — ідеалістка, яка вірила, що диплом бакалавра з історії мистецтв допоможе їй досягти успіху. Та коли мрія розбилася на друзки, жінка обрала інший шлях: красти антикваріат у багатіїв. Вона добре знається на цьому, бо її мати — талановита аферистка. Коли ж мама потрапляє до лікарні й рахунки за лікування виявляються просто захмарними, Ніна наважується на найзухвалішу аферу у своєму житті. Недаремно ж свого часу вона розробила "Основні правила крадіжки": "1. Ніколи не кради творів мистецтва. Хоч якою спокусливою видаватиметься картина відомого художника, що коштує кілька мільйонів доларів, красти її - марна справа, бо ти ніколи не зможеш продати такий витвір мистецтва. 2. Діаманти вкрасти неважко. Але справді цінні зазвичай є унікальними екземплярами, а відтак їх легко ідентифікувати. 3. Фірмові, брендові речі - дорогі годинники, дизайнерський одяг, сумочки - це завжди хороший куш. 4. Готівка. Найліпший друг крадія. Але роздобути її найважче. Діти-мажори ходять із пластиковими картками, а не носять повні кишені купюр. 5. Меблі. Тут потрібно бути надзвичайно уважним. Треба добре знатися на антикваріаті. А я на ньому знаюся. У цьому мені допомагає диплом бакалавра з історії мистецтва (бодай у чомусь він допомагає)". Тим часом друга головна героїня, Ванесса, — багата спадкоємиця давнього роду, інстаграм-зірка й інфлюенсерка моди. Вона подорожує, дефілює в дорогому вбранні та, здається, живе на широку ногу. Однак за розкішним фасадом ховається правда про давню сімейну трагедію Ще й наречений Ванесси раптово скасовує весілля, і вона їде подалі від галасливого міста — до Стоунхейвену, величезного родинного маєтку. Ця похмура будівля знає не лише Ванессині секрети, а й таємниці дитинства Ніни — загубленої душі, яка відчайдушно шукає себе. У такий неймовірний спосіб шляхи Ніни й Ванесси перетнуться на холодних берегах озера Тахо. Чи вдасться їм врешті-решт розплутати клубок минулого, в якому сплелися вірність і зрада, любов і шантаж, прагнення помсти й безумовне прощення?