У кожного знайдуться свої відповіді на ці питання. Когось вразили нові книжки “Видавництва Старого Лева” і “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ”, хтось захоплено розповість про виступ наших волелюбних білоруських сябрів, зокрема, поетів Юлії Цімафєєвої та Андрея Хадановіча, ще комусь не даватимуть спати спогади про ліричні або стьобні виступи наймолодших українських поетів і поеток. Особисто для мене важливих подій було дві: презентація нової книги Тараса Прохаська «Бо є так» і читання поезій “витісненого покоління” молодшими авторами.
Проза Тараса Прохаська не потребує особливих коментарів, адже зацікавлений український читач давно знає і любить вишукані артефакти івано-франківського віртуоза малої форми. Схильність до говірки і сленгу, на позір занижених розмовних жанрів, органічно поєднується у Прохаська зі злетами до важливих і високих, часом останніх екзистенційних питань. “Бо є так” - збірка прози, переважно невеличких новелеток, які ніколи не набридають, як не набридають крихітні горнятка з міцною і гарячою кавою або змістовна бесіда із цих новелеток автором, про що свідчили тривалі оплески приязної авдиторії.
“Оприсутнення”, дуже вдала і виразна назва акції з читанням віршів забутих чи маловідомих поеток і поетів 60-70-х років, акції символічної і по-своєму глибоко зворушливої. Звичайно, назва «витіснене покоління» є доволі умовною і ще не набула значення літературознавчого терміну, для багатьох, як-от для Олега Коцарева, що виступав серед інших читців, вона не передає всієї повноти значення цього покоління, і з цим можна погодитись. Василь Голобородько або Тарас Мельничук, Валентина Отрощенко і Валерій Ілля, Віктор Кордун і вся Київська поетична школа на собі звідали радощі cancel culture по-радянськи, коли ні їхніх імен, ані їхніх творів не згадували в медіях узагалі, ніби їх і не існувало ніколи в Україні, а якщо згадували, то виключно в нищівному стилі політичного доносу, а заразом і вироку. Тому з тим самим або й більшим успіхом можна запропонувати поняття «скасоване покоління». Для мене, як для людини, що все життя провела в українській літературі, більшість імен і віршів не були незнайомими, так, скажімо, вірші Голобородька за моєї юності ми вишукували по старих поетичних альманахах за ті роки, коли його ім’я ще не підлягало скасуванню, і поширювали у поетичному самвидаві. Дехто з поетів скасованого покоління, як-от Михайло Григорів або Олег Лишега, належали до моїх особистих приятелів, і я так чи інакше намагався осмислювати їхню творчість у своїх статтях. Але Валентина Отрощенко, Надія Кир’ян, Іван Семененко та інші імена були більше відомі виключно як імена. У ті далекі роки їх запам’ятовували як паролі, як ключові слова потаємних знань, передаючи з рук у руки як цитати з пам’яті у заопівнічних розмовах. “Лишега казав, що є така Отрощенко… такий Павуляк… Григорів казав, що є така Кир’ян…” Цих рекомендацій було достатньо, щоб знати: на світі є геніальні поети, Отрощенко, Павуляк і Кир’ян, треба тільки терпляче чекати, доки їхні поезії у п’ятому або шостому, майже нечитабельному примірнику самвидаву колись таки потраплять до наших трепетних від хвилювання рук…
Організатори “Оприсутнення”, Богдан-Олег Горобчук, Анна Ютченко і Олег Богун створили напрочуд вдалий формат презентації, який чимось нагадував власне ті, напівпідпільні розмови про поезію з читанням улюблених віршів уголос. Оприсутнення стало проявленням і явленням чудових, самобутніх українських поеток і поетів, дехто з яких нарешті отримав право голосу і зазвучав живими голосами Павла Коробчука, Елли Євтушенко, Богдани Матіяш, Ярослава Гадзінського, Марії Сташко та багатьох інших учасників акції. Вкрай важливим, вартим окремих слів подяки складником були відеозаписи читання віршів у виконанні самих авторів: Івана Семененка, Надії Кир’ян, Валентини Отрощенко, Микола Воробйов…
Я переглядав відеороботи, побудовані на поезіях скасованого покоління; це цікавий естетичний досвід, коли молоді митці намагаються інтерпретувати твори старших колег за посередництва новітніх технологій. Деякі з цих інтерпретацій надто прямолінійні, вони намагаються дослівно відтворити багатошаровий і тому невловимий в одному візуальному образі смисл, деякі показують надмір цього смислу там, де є вбивчо точне і недвозначне слово. Але в кожному разі не можна заперечувати, що на наших очах започатковується новий синестезійний жанр мистецтва, легший для трансляції, ніж стародавня паперова книга, і, між іншим, не так легко скасовуваний, як вона. Проте акція на Книжковому Арсеналі була глибшою і дорожчою для серця за віртуальні репрезентації. Вона проламувала лід суспільної та інституційної байдужості до справжньої еліти нашої нації, демонструючи солідарність і щиру, невдавану пошану та вдячність до людей, які не продалися в тоталітарні часи за нещасні комуністичні лакомства. Слухаючи прекрасні вірші, я згадував слова апостола Павла: "Інші наруг і бичів зазнали та ще й кайданів і в'язниці; їх каменовано, розрізувано пилою, брано на допити; вони вмирали, мечем забиті; тинялися в овечих та козячих шкурах, збідовані, гноблені, кривджені; вони, яких світ був невартий, блукали пустинями, горами, печерами та земними вертепами. І всі вони, дарма що мали добре засвідчення вірою, не одержали обіцяного, бо Бог зберіг нам щось краще, щоб вони не без нас осягли досконалість" (Євр. 11, 36-40).
Тому можна тільки бути вдячним навзаєм організаторам і учасникам акції “Оприсутнення” за цей шляхетний вияв людської уваги, за ці спроби – будемо сподіватися, успішні – все-таки видати книжками поезії і Валентини Отрощенко, і Івана Семененка, а може, й цілу антологію, присвячену незгасним зіркам скасованого комуністичною владою покоління, яке вже мало не все дивиться на нас із неба, тихо сподіваючись на відновлення справедливості і спільне осягнення досконалості.