Ми були відрізані, жили, як на острові, постачання майже повністю припинилося, про водія, який наважився привезти найнеобхідніші продукти в АТБ замінованими і обстрілюваними шляхами, говорили як про героя. Після часткового відновлення транспортного з’єднання наприкінці квітня я одразу ж вирушив до Львова. Там на той час перебувала моя дружина, змушена покинути рідний Київ внаслідок неодноразових смертоносних ракетних ударів. Тож нагода знову провідати рідний край з'явилася аж тепер, посеред серпня. Нагода, слід зауважити, небуденна, адже цими днями моїй мамі виповнюється вісімдесят років...
Я їду зручним, модерним поїздом, у вагоні працює кондиціонер, супутники втупились у смартфони. Сусідка поруч, дворічна кучерява дівчинка, муштрує свою молоду маму, водить її гуляти по всіх вагонах, знайомить із пасажирами, з войовничим індіанським кличем кидає іграшки на підлогу, одне слово, бавиться на всю силу. Говорити мала ще не вміє. Її мама напрочуд терпляча, виконує всі забаганки доньки, у проміжках бесідуючи по телефону гарною, співучою українською з невеликими вкрапленнями суто чернігівського суржику. Якоїсь миті вона дістає іграшку, схожу на кошеня, натискає кнопку і кошеня блимає очима, а тоді... Веселий хор російських діток починає співати традиційний набір їхніх пісеньок, від "Спят усталые игрушки" починаючи. І хоча мені симпатичні обидві мої попутниці, цієї миті мені стає недобре.
Бо ще вчора ми з дружиною ходили Майданом Незалежності. Бо в мене й досі майорять в очах синьо-жовті прапорці з іменами сотень українських дітлахів, які загинули від обстрілів російських мерзотників. Бо російська мова у публічному просторі стала для мене чимось огидним і неприйнятним після зґвалтованих росіянами дітей в окупованих узимку містах. Ця дівчинка, яка ще не вміє говорити, теж могла стати їхньою жертвою. Завдяки підступній іграшці вона сприймає російську як природний звуковий фон поруч із материнською мовою. Вона не розуміє, що, можливо, хтось зі старших братів дітей, які зараз так безтурботно виспівують, чинив страхітливі воєнні злочини і наругу. Або ще вчинить за сприятливих обставин, у цьому можна не сумніватися.
Я не можу звинувачувати малу, яка зацікавлено слухає котика, навіть не можу засуджувати її маму за те, що вона купила дитині таку іграшку. Купила, що було. Чомусь рідко трапляються забавки, де б українські, а не мокшанські дітки співали "Я лисичка, я сестричка" або "Два веселі гусі". На тридцять першому році незалежності все ще рідко, як це сумно насправді. Однак я мушу всіма силами чинити опір представникам російської п'ятої колони в Україні. На якийсь час вони поховали голови в пісок і мовчали, налякані вибухами російських-таки "Іскандерів" та масовими звірячими вбивствами у Бучі, Ірпені, Гостомелі, Маріуполі... Тепер вони знову озиваються, на позір благодушним і доброзичливим тоном, неспроможні погодитися з тектонічними культурними зрушеннями в моїй країні, зі спонтанним відторгненням усього російського. Вони намагаються відшукати алібі для ворожої країни-агресора і, відповідно, для ворожої мови, просякнутої ворожою ідеологією. Вони вдають, ніби не чули або не зрозуміли тези Путіна, виголошеної напередодні війни, про остаточне вирішення українського питання. Моя ідентичність, моє коріння з діда-прадіда, моя мова, якої мене навчила мама, все моє найсвятіше – це для них питання! І вони ще дивуються, чому ми обурюємося. Лагідно, наполегливо, як неповносправним, вони пояснюють, що нам без російської мови і культури не прожити, демонструючи неозорий арсенал облудних аргументів і кагебістської діалектики. У соціальних мережах і в медіях, які необачно надають слово представникам п'ятої колони, ширяться висловлювання на кшталт: "Я не хочу жити у країні, де перейменовують вулицю Пушкіна... площу Льва Толстого... третій провулок Лєрмонтова..."
Це дуже добре, що вони нарешті не хочуть тут жити, що вони нарешті збагнули, що їхнє місце не тут, а в якому-небудь, згадуючи перли Андруховича, Мочегонську або Красножопську. У них усіх, третьорядних російськомовних поетів і потріпаних життям постсовєтських інтеліґентів, вихованих совдепівською культурою, є чудова можливість назавжди виїхати до країни, де не тільки зберігаються совєтські назви міст, вулиць і площ, але й де відновлюють меморіали катам українського народу, Дзержинському, Сталіну та багатьом іншим. Може, аж там вони зрозуміють, чому одного не дуже чудового дня Росія і російська мова стали для нас неприйнятними. Тому, що громадяни тієї держави і носії тієї мови переступили межі припустимого. Тому, що вони увірвалися в наш дім і відібрали життя наших братів та сестер, наших – і це найжахливіше – дітей. Тепер не має значення, добра ця культура чи погана, висока чи низька, універсальна ця мова чи локальна тощо. Всі ці питання залишилися за межею, яку переступили росіяни. Це мова злочинців. Із злочинцями не ведуть діалогу. Їм зачитують вироки.
І будьте певні, що присуд російським злочинцям у погонах та їхнім підгавкувачам без погонів рано чи пізно буде виконано.
Молода мама з дівчинкою виходять у Ніжині. Щасливої вам дороги, дорогі мої землячки! Я сподіваюся, що в цієї малої кучерявки ще будуть українські книжки і пісні. Може, вона навіть сама їх напише, коли підросте. І це будуть значно кращі твори, ніж опуси патологічних злодіїв і вбивць, із якими ніхто з порядних людей більше не вестиме жодних розмов.
Жодною мовою.