Невиграна війна, боротьба за прогрес і зубатий сміх – 5 книг про лідерство і владу

Є стратегії, методи й навички, для дієвого застосування яких потрібні час і практика, але найважливішою умовою дієвого лідерства є смиренність, яка допомагає лідерам повністю розуміти й оцінювати власні недоліки. Саме допущені помилки смиряють героїв цих небуденних історій.

Іван Гаврилюк. Невиграна війна. Воєнне мистецтво Богдана Хмельницького й інших козацьких полководців (1648–1651). – К.: Локальна історія, 2026

Жовті Води, Корсунь, Пилявці, Збараж, Зборів – ці назви глибоко вкоренилися в національну пам’ять як символи козацької військової слави. Однак за блиском цих звитяг ховається парадокс: переможний поступ війська Хмельницького затьмарила прикра поразка під Берестечком, а воєнні успіхи так і не стали тривкими політичними здобутками. Тож "Невиграна війна" Івана Гаврилюка – це спроба по-новому осмислити одну з найважливіших сторінок української історії та зрозуміти, чому Хмельниччина стала і небаченим доти тріумфом, і одним із найбільших нереалізованих шансів ранньомодерної України. "Проте не все склалося згідно з початковим планом Хмельницького, – нагадує автор. – Попри несподівану атаку передових татарських чамбулів на загін Стефана Потоцького посеред степу, ординцям не вдалося розбити ворога на маршуванні. Пізніше, зважаючи на нестачу в козаків важкої артилерії та піхоти, понад два тижні марно тривав штурм коронного табору. Зрештою, хоругви гетьманича було розгромлено, але вже у відкритому полі за значної чисельної переваги. Однак не відомо, що було б, якби великий коронний гетьман Миколай Потоцький спочатку авантюрно не розділив би свої сили на три частини, а пізніше ухвалив тверде рішення рушити на допомогу власному синові під Жовті Води". Чому ж так сталося? Відповідь на це запитання автор шукав не загалом у Хмельниччині, а у воєнному мистецтві очільників Козацької революції, аналізуючи події 1648–1651 років крізь призму оперативно-стратегічного планування, тактики, управління військами та розвідки. У центрі цього дослідження – не лише Богдан Хмельницький, але й інші козацькі полководці, чиї рішення безпосередньо визначали хід кампаній та битв. Автор продемонстрував, що тими роками козацтво досягло піка своєї військової могутности, і водночас розглянув його слабкі сторони, як-от залежність від союзу з Кримським ханством, брак ресурсів і труднощі переходу від повстанської боротьби до затяжної війни.

Дарон Аджемоґлу, Саймон Джонсон. Влада і прогрес. Тисячолітня боротьба людства за технології та процвітання. – К.: Наш Формат, 2026

Ми звикли вважати технологічний прогрес синонімом загального процвітання. Так було завжди – і завжди це виявлялося ілюзією, тож, автори цієї книжки простеживши багаторічну історію інновацій – від середньовічних млинів до штучного інтелекту – вкотре доводять незручну істину: технології служать тим, хто контролює їх упровадження. Загалом "Влада і прогрес" Дарона Аджемоґлу і Саймона Джонсона – це стратегічний аналіз того, як змінити напрямок і змусити прогрес працювати на більшість, з конкретними орієнтирами для політиків, підприємців, освітян і кожного, кому не байдуже майбутнє. У своєму дослідженні автори нагадують, що сьогодні ШІ знищує робочі місця, масовий збір даних перетворює громадян на об’єкти спостереження, вигоди від автоматизації осідають у кількох корпораціях, але це не збій, а закономірні наслідки, якщо суспільство не бере участі у формуванні правил гри. "Прогрес ніколи не відбувається автоматично, – зауважують автори. – Теперішній "прогрес" знову збагачує невелику групу підприємців та інвесторів, тимчасом як більшість людей позбавлені прав і отримують небагато благ. Нове, всеохопне бачення технологій може з’явитися лише в разі зміни базису соціальної влади. Це потребує, як і в ХІХ столітті, появи контраргументів і організацій, здатних протистояти узвичаєній мудрості. Сьогодні опиратися панівному баченню і виборювати контроль за напрямом технологічного розвитку у вузького кола еліти, мабуть, навіть важче, ніж було в Британії та Америці ХІХ століття. Однак це теж украй важливо". 

Джоко Віллінк, Лейф Бабін. Дихотомія лідерства. Збалансований підхід до абсолютної відповідальності. – К.: Наш Формат, 2026

"Війна – це жахіття, – вкотре свідчать автори цієї книжки. – Вона страшна, безжальна, руйнівна і зла. Війна – це пекло. Але війна – це також чудова вчителька, сувора наставниця. На війні ми засвоїли уроки, написані кров’ю: про скорботу, втрати й біль. Ми пізнали крихкість людського життя і силу людського духу". Загалом у своєму дослідженні "Дихотомія лідерства" Джоко Віллінк і Лейф Бабін нагадують про те, що успіх у війні та в бізнесі залежить від здатності керувати динамічними ситуаціями, знаходячи водночас ідеальний баланс, натомість сучасні лідери часто потрапляють у традиційну пастку крайнощів. І не дивно, що понад три мільйони читачів цієї книжки та близько 1600 компаній навчилися застосовувати уроки лідерства її авторів, бо у своїй праці вони глибоко занурюються в найскладніший аспект керівництва людьми: дихотомію лідерства. "Другий закон бою — простота, – підказують нам. – Складність породжує хаос і катастрофу, особливо коли щось іде не за планом. А таке трапляється завжди. Коли плани й накази стають надто складними, люди, які мають виконувати ці плани й накази, не розуміють їх. А якщо члени команди не розуміють, вони не виконують. Тому-то плани слід спрощувати, щоб кожен член команди усвідомлював загальний "замисел командира" — вищу мету бойового завдання – і розумів свою роль у досягненні успіху. Накази потрібно віддавати так, щоб вони були "простими, чіткими й лаконічними". Найкращим показником того, наскільки ефективно донесено плани і накази є те, чи команда їх розуміє. Коли члени команди розуміють, вони виконують". Таким чином, зібрані авторами стратегії балансування "записані кров’ю", адже перевірені в бойових умовах. Вони допоможуть вже сьогодні домінувати на своєму полі бою – чи то у військових операціях, чи то в бізнесі, чи то в особистому житті.

Єва Вайда. Він буде поруч. – К.: Віхола, 2026 

Мова у цій книжці так само про владу, але наразі владу над справжньою особистістю, влада над тією, хто вважав себе лідером думок. Адже, за сюжетом історії "Він буде поруч" Єви Вайди, її героїня Меланія у свої 26 уже здобула те, про що інші тільки мріють. Вона – авторка популярних графічних романів, має фанбазу й вірних друзів. Здавалося б, це ідеальне життя, але дівчина змушена знову й знову змінювати квартири, боїться виходити з дому та ховається... від нього. Так, божевільний сталкер, що називає себе Данте, перетворив життя Мел на кошмар. Він знає про неї все. Повідомлення, постійні дзвінки, листи з погрозами... "У моєму дитинстві не було зайців, тільки кролики, яких розводив мій дід, – пише він. – А восени та взимку різав їх, щоб приготувати печеню. Я навіть зараз пам'ятаю, як і вони верещали, немов поросята, коли дід тримав їх за вуха, перерізаючи горло гострим ножем. Як думаєш, люба моя Меланіє, якщо перерізати горло зайцю, той кричатиме так само як і кролик? З любов'ю та вічною відданістю твій Данте". Лист вислизнув із рук дівчини, опадаючи на підлоту мертвим птахом. Мел трясло дрібним неприємним. тремтінням. Відчайдушно хотілося зателефонувати у поліцію і закричати: "Зловіть цього психа або він уб’є мене". Втім, поліціянти дивилися на дівчину як на місцеву божевільну, коли вона намагалася пояснити, що їй загрожує реальна небезпека, адже листи про маленьких тварин, на яких полюють хижаки, самі по собі нічого не значили. І це дівчина бачила в них завуальовані погрози, але не служителі закону. Тож поки поліція не вбачає в божевільному сталкері небезпеки, доведена до відчаю Мел вирішує звернутися по допомогу, і коли в її двері стукає приватний охоронець – спокійний, сильний, привабливий, – дівчина нарешті відчуває полегшення. Але чому його обличчя таке знайоме й чому він так різко реагує на неї? Хто насправді цей чоловік, який опинився на порозі її будинку? Та, найголовніше, чи під силу йому захистити дівчину? 

Зита Рудзька. Сміється той, хто має зуби. – Тернопіль: Навчальна книга Богдан, 2026 

Важко сказати, хто був лідером у цьому романі двох самотніх душ. З сюжетом цієї історії, жив собі Жокей, дрібний і невиразний, брав участь у перегонах. І жила собі Вера – доволі дебела власниця чоловічої перукарні. Здавалося, що між ними не може бути нічого спільного, а вони зійшлися й стали тихою гаванню одне для одного. Та коли Жокей підупав у здоров’ї, жінка ходила за ним, як за малою дитиною. Почуття тривали, аж поки смерть не розлучила їх. Кохання буває мінливим, часто готує сюрпризи, але й додає сенсу в життя людей. "Мав такий собі вигляд, – згадує героїня. – Навіть як на померлого не дуже. Але на себе схожий. Я скрутила цигарку, підкурила, затягнулася. Першу викурила стоячи, щоб згори придивитися. З димом гірші думки прогнала. Нічого з нього не залишилося. Колись він мені відразу припав до душі. За красу його брала. Гарний чоловік – то гарний чоловік. А цей ще був професіонал. За фахом – жокей. Вага без сідла – п'ятдесят один кілограм в одязі. Вузький у плечах, вузький у шиї, вузький у задку. Усюди вузький, що однією рукою без проблеми візьмеш і піднесеш на пів метра. Мені подобався цей пташок у долоні". Як усе далі відбувалося, спитаєте? Хто з них був лідером? Хто вигравав перегони? Зараз вже складно сказати, а колись, згадує героїня роману… "Жокея пам'ятаю з першого дня. Зайшов до "Вери. Чоловічої перукарні". Штучно кашлянув. Пані Вера? А хто? Криком я зустріла його в дзеркалі. Пані Веро, обріжете мені? Коротко. Завтра забіжу. Тен ззаду мені стоїть, а бачить, що черга. Двоє в кріслах, один під пелериною. Я від праці не відволікаюся ніколи, але з його появою покинула робоче місце. Цікавість мене загризла. У дзеркалі виглядав на половину чоловіка. Я жокей. Заслинився від пихи. Порухав колінами, наче вже мене штрикав. Я його оглянула. З висоти, цілком, потиху. Хтивим оком, бо такого ще в колекції не мала…".