І з початком російсько-української війни 2014-го року Максим служить морським піхотинцем. Вже 8 років військовий — це його основна професія і він пишається нею. За час служби він виконав безліч бойових завдань. Побував на різних точках фронту. 24 лютого 2022 року Максим був під Маріуполем.
"Вночі, о 02:30, я одразу прокинувся і зрозумів, що почалося. Це було зовсім інше, коли над головою літає ворожа авіація, бомблять. Почалася інша війна. Попри все, Максим та його побратими були готові до бою", - розповідає він.
За словами морпіха, задача була триматися до останнього.
"Коли ми вже були не в змозі стримувати противника на позиціях біля Маріуполя, ми відходили та займали околиці міста й продовжували оборону. Вулиця за вулицею нас давили, це було важко. У кожній роті залишалося по 15-20 людей, але ми трималися. Потім була оборона заводу Ілліча, а після заводу частина людей пішла на прорив. Ми вирішили об‘єднатися з полком "Азов" та продовжувати боротьбу за місто. На нас наступала регулярна армія РФ, вони були у російській формі з білими пов‘язками. Ідентифікувати їх було легко. Кожні 7 хвилин на нас скидали щось, це були ракети або авіаційні бомби. Десь раз на добу був масований авіаналіт, прилітали бомбардувальники та скидали на нас важкі бомби типу ФАБ-3000", - каже Максим.
Тижні перетворилися на місяці оборони. Ворог домінував у кількості оснащення та особовому складі, але українські військові все одно системно давали відсіч й тримали стрій.
"Віра у праве діло і те, що ми на своїй землі було головним. Ми ні до кого не приходили, прийшли до нас. Ми виконували свій обов‘язок", - переконує морпіх 36-ї ОБрМП.
Ще одним подвигом стала бойова та гуманітарна підтримка українських військових з повітря.
"Підвозили підкріплення, Starlink, боєкомплекти й забирали важких поранених побратимів. Але, на жаль, два гелікоптери були збиті, хлопці загинули й після цього зв‘язок з "великою землею" зник. Пілоти розуміли усі ризики, вони були справжні герої, які поверталися назад і це великий подвиг. До речі, про те, щоб здаватися у полон у нас взагалі не йшло. Ми готові були боротися до останнього, але отримали наказ від командування припинити оборону Маріуполя для збереження здоров‘я та життя і вийти до російських військ, щоб здатися у полон. Але ми не здавалися. Ми виходили з Азовсталі зі зброєю у руках, потім ми її здавали, але зброю не залишили. Не підіймали руки у гору, такого не було. Не підіймали білих стягів, тобто ми не здалися, ми виконали наказ", - повідав Максим.
Виходячи до ворога, оборонці Маріуполя розуміли, що їх може очікувати у полоні.
"Ми думали про те, що буде далі. Готували себе до фізичного впливу. Ми розуміли, щось буде. Спілкувалися тільки з тими хлопцями, хто був поруч. Про полон не буду багато розповідати, скажу тільки так — було дуже важко морально та фізично. Колись ми про це розкажемо, але не зараз. Найрадіший момент полону, коли ми повернулися в Україну. Була ейфорія, ми ридали. Я погано ходив, у мене були проблеми з ногами. Коли мене вів мій побратим, ми побачили надпис "Вас вітає Україна" і не могли стримати сльози, обіймали один одного. Коли перейшли кордон, нас зустріли наші люди, надали першу медичну допомогу, нагодували, дали цигарки. Нам дали гарячі бутерброди, але вони вже були холодні (сміється, - Ред.), але дуже смачні", - розповів захисник Маріуполя.
Думки про родину підтримували Максима як на Азовсталі, так і в полоні.
"Я постійно думав про свою родину. Як вони без мене? Якщо я не повернуся? Молився Богу: "Дай Боже, щоб це скоріше закінчилося", - каже він
Зараз військовий відновлює свою фізичну форму, бо зупинятися у боротьбі за Україну Максим не збирається:
"Я дуже хотів би подякувати людям, які нас зустріли. Я ніколи не забуду дівчат зі Швидкої допомоги, які мене нагодували та перев‘язали. Дали телефон, щоб я поспілкувався з жінкою. Це були, мабуть, найкращі моменти мого життя. Дякую усім лікарям та українському народу, який нас підтримує. Слава Україні!".