Це вже війна на витривалість і тривати вона може десятиліттями з періодами затишшя та активних фаз.
Чим далі, тим більше у західного світу буде "втоми" від нашої війни. І тим менше допомоги нам будуть давати. Чим далі — тим більше ми мусимо спиратись на власні сили. На власну оборонну промисловість, на власну економіку, на власну готовність роками втрачати українців на фронті.
Ми маємо бути готовими до того, що будемо продовжувати цю війну самотужки, а території, що зараз під окупацією — так і залишаться під окупацією на довгі роки. І це ще найкращий сценарій. Найгірший — втрата ресурсів для продовження війни, внутрішня дестабілізація і втрата державності.
Надмірний оптимізм, це звичайно, прекрасно і стимулює підняття духу. Але це працює на досить короткому проміжку часу. Нам не вдалось цим скористатись. І тепер питання виходу на кордони 1991 року — питання кропіткої й тривалої роботи, спрямованої як на послаблення Росії, так і на зміцнення України зсередини.
Читайте також: Дивна оптимізація: влада почала змінювати закони для вступу в ЄС не з корупції, а з... мови
Друга теза, яка не сподобається багатьом — наше покоління не побачить розквіту України. Повторюсь, в кращому випадку, що нас чекає — збереження того, що ми маємо зараз. Але те, що ми можемо зробити — це закладання основ для виховання наступного покоління.
Як казали данці в роки найбільшого відчаю "що ворог забрав у нас силою ззовні, ми повинні повернути собі через освіту з середини". Так, для нашого виживання як нації нам треба перевинайти більдунг, створити новий підхід до виховання наступного покоління.
Читайте також: Про перспективи України в майбутній системі європейської безпеки
Другим пріоритетом після армії має бути освіта та виховання наступного покоління українців.
Скажу третю не дуже приємну тезу. Ми не справились. Наше покоління було занадто пасивним, занадто зацикленим на власних справах, на пошуку винних, на перекладанні відповідальності й на відігрування власних афектів. Ми помилились, проспали серйозну небезпеку і були до неї не готові. За 30+ років ми не змогли побудувати країну з сильною економікою, інституціями, міцною армією, знайти внутрішній консенсус, не змогли виростити нове покоління політиків. Так, ми багато чого зробили, але цього виявилось дуже мало.
Причина — в нашому вихованні та нашій освіті. Бо можна скільки завгодно перейменовувати вулиці, але совок досі живе в нас, нашому способі взаємодії між собою, з державою, підходах до виховання.
Ми так багато скаржимось, що маленька совкова армія не зможе перемогти велику совкову армію.
А чи сильно змінилась наша школа? Підходи, та принципи, що там використовуються, мотивація викладачів?
Ця система дає збій. Нам треба змінюватись і самим і підходи до того як виховувати та вчити наших дітей. І тоді у нас зʼявиться шанс років через 30 стати розвиненою країною з високим рівнем життя, а головне — з високим рівнем розвитку (як ментальним, так і психологічним) наших громадян.
Про автора. Пилип Духлій, директор школи #brobots, клінічний психолог, тренер груп підтримки для ветеранів, ветеран ЗСУ.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.