Здавалося б, уже так довго війна, в усіх кінцях України щодня відбуваються траурні церемонії та панахиди за полеглими, і пора б уже огрубіти та звикнути до неминучих втрат. Але хіба до такого звикнеш?..
Спершу всю країну пронизало відео з розстрілом окупантами військовополоненого, як згодом з’ясувалося, солдата Олександра Мацієвського з Ніжина і "Слава Україні!" з його уст ще раз нагадало всім, за що і заради чого... Водночас в Києві прощалися з чотирма бійцями-розвідниками батальйону "Братство" Максимом Михайловим ("Непийпиво"), Юрієм Горовцем ("Святоша"), Тарасом Карп’юком ("Тарасій") та Богданом Ляговим ("Аполлон").
Читайте також: Згадувати під час війни
А наступного дня, 7 березня, приголомшила, обпекла серце звістка, що під Бахмутом у бою загинув Дмитро Коцюбайло, друг "Да Вінчі", Герой України, мій командир ще із шістнадцятого року... Він був для всіх нас, — і молодих, і старших, — героєм та прикладом для наслідування ще тоді у 2016-му під Авдіївкою, а до того на Савур-Могилі, під Іловайськом, у Пісках, де, сидячи зверху на броні, керував вогнем танка і де отримав своє перше поранення... І я писав про нього ще тоді й у нарисі "Перша штурмова", і в повісті "У степу під Авдіївкою", де він став прототипом молодого командира. Я і зараз можу повторити ті слова, які вклав тоді в його уста: "І він сказав. Не дуже голосно, але чітко, і від того кожне його слово лише додавало у вазі:
– Перед нами найсильніший, найлютіший і найпідступніший ворог, якого тільки можна собі уявити... Але ми – українці – все одно сильніші, бо ми захищаємо свою землю, свою Батьківщину – Україну, і це додає нам сил і завзяття неспівмірно з тим, що має ворог... І поки чобіт російського окупанта буде топтати нашу землю на Донбасі та в Криму, ми не складемо зброї... Ну, тоді вперед – поглиблюємо і розширюємо позиції, готуємося до нової хвилі війни. Маскувальні сітки й мішки для піску я вам привіз..."
Перед нами найсильніший, найлютіший і найпідступніший ворог, якого тільки можна собі уявити... Але ми – українці – все одно сильніші, бо ми захищаємо свою землю, свою Батьківщину – Україну, і це додає нам сил і завзяття неспівмірно з тим, що має ворог...
Це майже дослівно з того, що чув насправді. Бо коли у свій час писав "Останнього героя" про боротьбу УПА, то покладався на історичні документи та розповіді свідків й учасників тих далеких у часі подій, а тут, так вийшло, сам був свідком і учасником. І хоча з друга "Да Вінчі" (бо звертання "друже" в нашій роті стосувалося як мене, рядового бійця, так і командира) зазвичай неговіркого і важко було витягнути якусь промову, але коли він уже говорив, то завжди точно і влучно. Так само як і стріляв майже з усіх видів зброї. Наприклад, із СПГ із чотирьох пострілів принаймні три клав точно у ціль...
Читайте також: Хто протистоїть сьогодні російській навалі
Впевнений, що про Дмитра Коцюбайла, друга "Да Вінчі", ще писатимуть і писатимуть, й імениті, і молоді, і його легендарна постать надихатиме ще не одне покоління воїнів світла, захисників України.
А коли уже було відомо про Дмитра, прийшла звістка, що загинув хлопець нашої аспірантки Юлі, молодий художник Олег Дробоцький... Що тут скажеш – день чорніший чорного. Він так і не дочекався омріяної перемоги, як і "Да Вінчі", як і бійці-розвідники з батальйону "Братство", як і Олександр Мацієвський... Україна переможе тепер уже без них, але переможе завдяки їм і тисячам інших таких, як вони, справжніх героїв.
Спеціально для Еспресо.
Про автора: Олександр Вільчинський, письменник, журналіст. У 2016-2017 рр. був добровольцем і воював рядовим бійцем у складі 1 окремої штурмової роти ДУК ПС.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.