Найперше, що варто нагадати, що ми не єдині й не перші у світі, хто веде оборонну війну і бореться за незалежність. Якщо взяти найбільш схожий приклад з купою поточних проблем — Хорватія є найближчим прикладом. Президент Франьо Туджман за повних два терміни свого правління встиг багато — найперше його країна здобула незалежність. По-друге, доніс західним країнам важливий меседж, що Хорватія - це Захід, оборонці християнства, католики та форпост центральної Європи.
Але щойно висохли чорнила на Дейтонських угодах — Туджман опинився сам на сам із внутрішніми проблемами. Бідність, розруха, 20% хорватів стали біженцями, а згодом і зовсім осіли в ближніх Німеччині, Австрії та Італії.
Опозиція критикувала Туджмана за тиск на ЗМІ та використання державного телебачення в інтересах панівної партії. 1996 рік минув у світлі скандалу, коли президент кілька разів відмовлявся затвердити мера Загреба, обраного від опозиції. Все більше людей почали задумуватись, що час говорити про ті проблеми, які під час активної фази війни були “не на часі” — що нуль демократії, цензура і порушуються права людини, ще і мітинги розганяють кийками.
На виборах 1997 року Туджман використав імідж переможця війни й за допомогою домінування на телебаченні переміг на президентських виборах з 61% голосів. І тут країна серйозно задумалась про перспективу — культ особи й загнивання чи рух до НАТО і ЄС.
Це дуже точна аналогія для нас, бо без парасольки Північноатлантичного союзу кожні 5-10 років є шанси міняти модні кросівки на військові берці. І місити багнюку в окопах — зрідка відповідаючи на питання, що ж ми зробили не так, що все так летить шкереберть.
Коли на війні гинуть її новітні символи такі, як Дмитро Коцюбайло “Да Вінчі” — уже не до півтонів і не до спроб пропетляти. Наш остаточний розрив із Росією коштує надто дорого — тут не можна взяти й нікчемно профукати останній шанс на нормальне життя.
Коли в бюджеті США на 2024 рік на персональне прохання Джо Байдена закладають пропозицію про 1,7 мільярда доларів, “що допоможуть Україні виграти війну та закласти основу реформ і відновлення для досягнення миру, а також іншим партнерам, які постраждали від війни” — це не означає, що американські платники податків фінансуватимуть нас вічно. Нам допоможуть виграти війну. А не розтратити плоди перемоги — це уже наше питання.
Яка задача мінімум? Це саме вбивши дракона, у процесі не стати драконом. Не пірнути з головою в меншовартість, не поміняти волю на гречку. І ще — це наробити нових ідолів лише тому, що хто там не втік. Кожен, хто нині перебуває у владі — чітко розумів, куди він іде у 2019 році. Що це країна, що воює, і це накладає певну додаткову відповідальність за громадян і оборону. Найменше, що нам треба після війни — це культ особи і монументи із золота на честь тих чи інших лідерів.
Далі перманентний пошук наживи й корупційних грошей. Так трапилось, що нинішня монокоаліція і її найбільш впізнавані фігури є глибокими антизахідниками. Це ж не секрет, що влітку 2021 року, коли державний секретар Блінкен прислав чіткий список вимог щодо реформ — наш уряд підписував угоди про дешеві китайські кредити. Тільки от сталось так, що Китай нині накачує технологічними гаджетами армію Росії, а зброю і гроші напряму дає нам США. Так от нашому нинішньому уряду дуже не хочеться слухатися порад західних партнерів — і тому починаються танці із криміналом на Коболєва і супершвидкі вибори голови НАБУ під свого кандидата. Для людей, які глибоко в політичному процесі — подібні історії гірше російських ракет. Проти “калібрів” і “кинджалів” у нас будуть Patriot і команди навчених спеціалістів, які зараз штудіють науку в Оклахомі. Коли згортаються антикорупційні реформи — це курс на те, що ерозія далі роз‘їдатиме державну конструкцію зсередини.
Третє. У нас точно буде велика демографічна криза і її кричущі наслідки уже побіжно описувала директорка Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи Елла Лібанова. Що ми можемо втратити 5 мільйонів громадян, які залишаться закордоном. Це якраз і є ті 20%+, які зазвичай покидають свою рідну країну після великих потрясінь. Але люди є рушієм економіки і робочими руками. Кого взяти замість них? Завозити сюди росіян? Так вони цього лише і чекали, щоб хоч на штиках, хоч в зручному “Інтерсіті” взяти Київ. Запрошувати білорусів, які уже понад рік поводять себе інертно і не проводять ніяких відчутних акцій проти чужої війни за допомогою своєї території? Лишімо ці теорії про мультикультуралізм і братські зв’язки новим обличчям ватних партій типу Арестовича.
Російські еліти і тамтешні пропагандисти уже цілком розуміють, що у разі воєнного програшу треба план Б. І було ти ідеально — знову утвердити Україну в статусі ненадійного корумпованого і незграбного партнера. Скабєєва і Кисельов, Симоньян і Соловйов серйозно кажуть, що Україні дадуть грошей на відбудову. Але питання — це буде дерев’яна кладка чи міцний автобан. Робочі місця може зробити
План Маршала для України. Нам будуть допомагати відновити економіку, тому що це потрібно не тільки Україні, це вкрай потрібно і самій Європі й США. І тут ключова річ, де РФ і її щупальця впливу тут будуть гальмувати всі процеси — успіх або неуспіх України матиме значення для Росії. Якщо Україна буде успішною країною, яка швидко розвивається — це буде ставити хрест на Москві. Тому оці всі Портнови й Татарови, які сновигають на Банковій є кращими агентами впливу, аби збити довіру до України.
І дуже важливо — не втратити демократію. Лідери найбільших країн-донорів постійно підкреслюють на важливості реформ децентралізації, нормальній роботі опозиції і урешті — демократичним виборам. Бо ж обкладинки й фото з лідерами світу стають сторінками історії. А збереження демократії то є наша реальна перспектива. То ж якби наші нинішні представники влади не хотіли зіграти в наперстки і зробити швидкі електронні вибори в “Дії” — є серйозний бан на це від наших партнерів. Чому так? А тому, що на теренах Європи уже є один Ердоган і Орбан. І третього човен може не витримати. Важливий нюанс — Туреччина і Угорщина є членами НАТО. Нам же свій шанс треба не проґавити знову. Уже після того, коли третина країни лежить розбита. Це все знову повертає нас до прикладу Хорватії, яка відмовилась від культу особи і виборчого фальсифікату на користь перспективи.
Чому ж ми маємо надихатися прикладом Хорватії? Президент і головнокомандувач Хорватії Франьо Туджман у 1992-му став задумуватися, як вигідно представити Хорватію західним партнерам. І приїхав із цікавою пропозицією до нашого президента Леоніда Кравчука. Туджман запропонував молодій державі Україна створити коаліцію центральноєвропейських держав, які разом торуватимуть шлях до європейської інтеграції. Мовляв, продаймо себе Заходу, як реальних агентів змін в посткомуністичній Європі. За цю коаліцію Україна мала б продати певну зброї для хорватської війни за незалежність. Але отримала б надійного союзника для зовнішніх лобі.
Однак наш Кравчук і комуністична більшість існували в іншій реальності. Перспективи НАТО і ЄС здавались далекими. Росія видавалась за щось максимально безпечне і братське. Тому Туджман поїхав додому з порожніми руками.
Результати цього вибору України в 1992-му були своєрідні. Хорватія таки знайшла потрібну зброю — купила С-300 у росіян. Туджман виграв війну за незалежність, а вступом до НАТО і ЄС серйозно зайнялись його наступники від опозиції. Україна ж не отримала ні нових друзів, ні перспектив. А ще стала жертвою війни від того, з ким цілувалась в ясна через братські ілюзії.