Свого часу я регулярно писав листи та робив записи до щоденника. Траплялося, що повертався до улюбленого зошита і двічі, й тричі на день, записуючи почуту думку, влучне слівце або ж цитату, яка припала до серця. Ще – назви книжок, які варто прочитати, фільми, які варто подивитися, міста і картинні галереї, де варто побувати. Природно, що траплялися записи й про любов, і про самотність, про те, чим зазвичай діляться виключно із найближчими друзями або ж принципово не діляться ні з ким і ніколи. Після того, як мої щоденники декілька разів потрапили до сторонніх рук, я почав замислюватися над тим, щоб їх позбутися. Недобре тримати таких поінформованих викажчиків у власній кімнаті! Врешті, через десятиліття старанного щоденникування наявність численних зошитів із таємницями й одкровеннями остаточно доконала мене, як і невідь ким покладений обов’язок щоденного записування трудів і днів. Адже події, варті уваги й запису, трапляються не щодня. Не щодня нас провідують і ангели натхнень, і біси розчарувань та проклять. Щоденниковий жанр особисто для мене поволі почав згасати, відступаючи в темінь і вкриваючись густим шаром пилу. Якогось дня, скоряючись імпульсові із категорії отих, невідкличних і неспростовних, я відчинив дверцята жарко натопленої грубки й спалив перший десяток зошитів, списаних іще зовсім іншим, ніж теперішній, школярським почерком.
Через десятиліття старанного щоденникування наявність численних зошитів із таємницями й одкровеннями остаточно доконала мене, як і невідь ким покладений обов’язок щоденного записування трудів і днів. Адже події, варті уваги й запису, трапляються не щодня
Далі настала черга армійських щоденників, потім львівських, київських... Палячи, я не перечитував їх, але зошити у вогні часом самі розкривалися на котрійсь зі сторінок. Придивляючись до рядків, що темніли й скручувалися, зникаючи в полум’ї, я часом кривився, наче від зубного болю, або ж посміхався: а, пам’ятаю... ох, було, добре, що минулося навіки... ти диви, а я й забув про той випадок...
Потім у свідомості запала неосяжна тиша і чистота. Більше не було чого палити. Вся дотеперішня карма з її гріхами та чеснотами була знищена. Можна було починати життя з нового, цілковито чистого аркуша, намагаючись тепер бути обережнішим і дбайливішим у плеканні мистецтва, заповнюючи дні й ночі словами, думками та вчинками. Вправніше розставляти розділові знаки. Чіткіше прописувати зневажливе ставлення до підлих людей. Не боятися висловлювати захват, вдячність і підтримку людям шляхетним, спроможним на чесноту і на екзистенційний подвиг бути гідно, бути мужньо. Тим, хто бачить і шанує сніг. Тим, хто повідомляє про нього співгромадянам як про одну з найважливіших подій нашого земного життя.
Зараз триває війна. Зараз бракує часу на щоденники. Ми з більшим інтересом читаємо новини, ніж художню літературу. Коли ж уже зовсім нестерпно хочеться писати, можна звернутися до соціальних мереж або до напівживого свого блогу. Проте дивним залишається те, що з приходом інтернету і можливостей спілкування, які колись здавалися просто-таки фантастичними, ми втратили уміння довірливого, інтимного спілкування як із власною душею, у щоденниковому письмі, так і з іншими, в листуванні насамперед. Наші писання в соціальних мережах залишаються безадресними за визначенням. Це, згадуючи Ніцше, письмо для всіх і ні для кого. Звичайно, ми приблизно уявляємо дещо химеричний багатоголовий образ нашого колективного читача на фейсбуці, вирізняючи там з десяток особливо дорогих серцю або важливих лиць. Однак ми вкрай рідко тепер пишемо і спілкуємося віч-на-віч, роблячи це переважно задля розв'язання ділових конфіденційних питань, а не задля повідомлень про дедалі тьмяніший колір опалого листопадового листя.
З приходом інтернету і можливостей спілкування, які колись здавалися просто-таки фантастичними, ми втратили уміння довірливого, інтимного спілкування як із власною душею, у щоденниковому письмі, так і з іншими, в листуванні насамперед. Наші писання в соціальних мережах залишаються безадресними за визначенням
Де поділися захоплені слова про неймовірні речі, в яких нічого не було від діловитості й заклопотаності, однак так багато було від внутрішньої свободи та непідвладності чужим гадкам? Ми описували свої враження від прочитаної книги не задля того, щоб додалася ще одна сотня підписників на Інстаграмі, а тому, що не могли не поділитися з одним-єдиним найближчим другом думками, які переповнювали нас після читання. Ми твердо знали, що тільки він один, цей друг-брат, спроможний зрозуміти нас уповні, а решта – ні, не зрозуміють, стануть сміятися і показувати пальцями. Саме так і стається, на жаль, не раз на всюдисущому фейсбуці тепер, коли людина необачно поділиться власною думкою чи емоцією, далекою від конвенційних форм стадної поведінки або й супротивною їм.
Хтозна, може, ми тепер перебуваємо у процесі вироблення цілком нових комунікаційних форм і навичок; може, буде знайдено варіанти суто професійного спілкування, може, з’являться соціальні мережі для шанувальників чаю й окремо – для шанувальників кави. Поки ми журимося, що відходять у минуле давні форми письма, такі, як щоденник, лист або роман, хтось із молодих і талановитих програмістів створює сайт, де можна буде довірливо розповісти про перший – чи останній – сніг, і ця розповідь виявиться важливою для мільйонів...
Спеціально для Еспресо
Про автора. Костянтин Москалець, письменник
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Слідкуйте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.