Є така максима: "Генерали завжди готуються до минулої війни". Вона про те, що які б не були розумні та фахові люди, все одно досвід, найімовірніше, виявиться сильнішим за уяву і раціональний прогноз. Втім, часто забувають, що максима ця далебі не лише про генералів, а про все суспільство загалом. І про те, що колективний образ, сформований пропагандою, гуртовим досвідом, стереотипами тощо, часто ігнорує будь-які раціональні аргументи.
Саме це спадає на думку, коли спостерігаєш за низкою реакцій. Тут і мало не містичний страх перед повісткою, тут і численні виправдання "чому я тут, а не там", тут і заклинання "лиш би війна скорше скінчилася", тут і численні дискусії навколо того, кого і куди випускати, емоційність яких зраджує, що суть аж ніяк не в адмініструванні важливого питання.
Передусім так дається взнаки звичайний страх смерті. Як не крути, а на війні ризик загинути десятикратно вищий, ніж у мирному житті. Цей страх – цілком нормальний і природній. Явище це не нове, воно існує з людством споконвіку. Проблема не в ньому. Проблема в аргументації цього страху. Це неодмінно – розповіді про "м’ясорубку", де рідна людина обов’язково загине, оповідки про роздачу повісток на ринках, в торгових центрах та інших людних місцях, істерики з приводу, "а чому не випускають". Причому все це – на найвищих обертонах, аж до істерики та повної замкнутості на будь-які раціональні аргументи.
Друга Світова у Східній Європі призвела до практично неминучої загибелі чоловіків, братів, синів у більшості родин і боротьби за виживання жінок, часто з кількома дітьми на руках.
Тут слід нагадати, а яка ж війна у нашого суспільства "минула". А минула в нас — II Світова у Східній Європі, що була, по суті, бійкою двох диктаторів методом ударів по цивільному населенню і лобових атак на фронтах. Саме її реалії й вимальовуються в уяві після вислуховування аргументів зацікавлених сторін. Цебто — практично неминуча загибель чоловіка, брата, сина і боротьба за виживання жінки, часто з кількома дітьми на руках. Тут і стане зрозуміло, що страх нині живиться не так розумінням небезпеки, як вона виглядає зараз, а колективними спогадами й пропагандистськими стереотипами про попередню "Велику війну". Передусім, це – спогад про рідних чоловіків, які не повернулися, і про села та міста, де жінки становили приголомшливу більшість, а серед нечисленних чоловіків вистачало калік. Ще менше поталанило потомкам мешканок — насамперед таки мешканок — тих регіонів, де бойові дії відбувалися безпосередньо. Там був і повний погром усього, і лобові атаки, і криваві ріки у буквальному значенні, і ще багато чого. Вдови тих, хто не повернувся, були приречені на тяжку, часто непосильну працю, особливо в селах. І над усім тим нависало німе питання – краще ж не стало, залишилися ті самі колгоспи, репресії, страх, нестатки, всевладдя номенклатури, то заради чого такі страхітливі втрати?
У підсумку війну стали вважати катастрофою, де якісь інші люди залагоджують власні інтереси. Враховуючи, ще бездержавній нації й так притаманні скепсис і недовіра до чужих держав, таке сприйняття прекрасно резонувало з колоніальними деформаціями. Очевидно, що наступним кроком стало домінування тактики оберігання — належало всіма методами та способами уникнути участі у війні, просто щоб вижити.
Після війни в совєтській Україні чоловік — не інвалід був рідкістю
Перший наслідок застосування такої тактики — перетворення чоловіків на щось зависле між державою і власним жіноцтвом. Для останніх чоловіки внаслідок системної дії усього описаного вище букету перетворилися на скарб і ознаку статусу. Усі оці "життєві мудрості", відомі під збірною назвою "аби не пив і не бив", це не з традиційного суспільства. Це з суспільства, де чоловік — не інвалід був рідкістю. І великою підмогою по господарству, що було видно одразу. Відповідно, за цей ресурс треба було триматися, що називається, руками та ногами.
У нашій конкретній реальності така система координат дасться взнаки, наприклад, у жінках, які всіма правдами і неправдами витягатимуть своїх цілком спроможних до служби близьких з цілком безпечних областей кудись за кордон. У тилових "героях", які будуть щосили демонструвати патріотизм. І ще в багатьох іпостасях. Поза вузько воєнною темою це прорветься ревнощами до невістки, напученнями дочці догоджати чоловікові за всяку ціну, закривати очі на інфантилізм сина чи й зятя. Це б’є і по молодих жінках, яким категорично не радять, делікатно кажучи, навсправжки розглядати військових, як потенційних шлюбних партнерів, — причому замість раціональних аргументів на кшталт можливості травматичного розладу, з яким можна не впоратися, або ж випробування у вигляді тривалої розлуки, з чим теж не кожен дає собі раду, звучить мало не священне заклинання — "вони всі такі якісь", або "та він не вернеться, що будеш робити".
За цим — не традиційне суспільство. За цим — неусвідомлений контекст страхітливого досвіду, який підказує — бережи чоловіка за всяку ціну, бо в ньому частина запоруки твого і дітей, як мінімум, легшого життя, як максимум — узагалі фізичного виживання.
Брак рефлексії та непроговорена травма призвели після війни до символічної кастрації чималої кількості чоловіків, які не бажали і яким перешкоджали виявляти активну суспільну поставу
А що ж чоловіки? У перші роки після II Світової війни вони мали колосальний вибір — і кожна з цього вибору була готова на багато що, аби тільки втримати чоловіка. Бо — статус, бо — хоч якась, та поміч, бо — діти, яких, що не кажи, легше підіймати удвох.
Втім, далі ситуація почала вирівнюватися — підросло нове покоління "дітей війни". Все б нічого, от тільки непроговорена, де вже там до рефлексії, травма продовжувала дивитися на все очима спрацьованої й просто загнаної вдови червоноармійця чи його ж сироти. Та й реальність тоталітаризму з її постійною загрозою репресій і "коливанням разом з лінією партії" нікуди не щезла. І в цій реальності першими потрапляли під удар особистості самостійні, самозарадні, з певною, вищою ніж усереднена, часткою соціальної відповідальності. Таких зазвичай видно. Відповідно, одним із рецептів виживання було "не висовуватися" — і чоловікам це вдовбували в голови. А за найменшої загрози вибухали скандалом — "куди ти лізеш, подумай про дітей!"
Відбувалося те, що називається символічною кастрацією чоловіків. У "чоловічих" сферах слід було постійно пильнуватися, щоб "не висуватися" і щоб не наздогнав, у разі чого, неусвідомлений страх "половини" повторити долю її матері – збідованої вдови повоєнних літ з купою дітей на руках. Усе це доповнювалося звичайнісіньким розбещенням. Коли ти — абсолют просто через стать, вік, націю, расу, це завжди колосальна спокуса відчути себе "царем гори", перед якою багато хто не встояв.
І при цьому всі учасники цього людоїдського вальсу десь підсвідомо розуміли, що поведінка їхня, скажемо прямо, далека не те що від гідності, а подекуди й від звичайної пристойності. Адже страх хоч і потужний, але не єдиний мотиватор. Не слабшим мотиватором є честь і гідність. Саме тому травма – це не тільки відчуття безсилля і, як наслідок, нікчемності. Моральна сторона травми є прямим наслідком того, що доволі часто той, хто пережив страхіття, заплатив за виживання якоюсь частинкою власної гідності. За які потім соромно самим перед собою, бо наша цивілізація побудована на моральному підмурівку Десяти заповідей, які, за великим рахунком, можна об’єднати у дві заповіді любові — ""Люби свого ближнього, як самого себе" та "Чини іншим так, як хочеш, щоб і Тобі вчинили".
Відгомін травм минулої війни сьогодні – у різних знеціненнях
І тут на допомогу приходить різного роду знецінення — передусім тих, хто воює і хто залишається собою, що б під цим не розуміти, і відкривається портал у пекло. Йдеться і про вимоги відправити всіх купою на фронт, і громи небесні на голови всіх політиків зразу разом із пропозиціями взяти їхніх дітей у заложники, і пароксизми люті, і нарікання на союзників, які чогось там не дали, і знецінення військових, і глухе замикання на будь-які слова. У чоловіків ще часто закінчується невмотивованим насильством і ризикованою поведінкою.
Але це не допоможе – страх все одно залишиться у підсвідомості. І виникає логічне питання: а чому б цей страх не проговорити? А тому, що насамперед він гарно витіснений і надійно проскрибований. Частково тому, що навколишня дійсність інколи була таким безпросвітним страхіттям, що дозволити собі боятися дорівнювало паралічу. До того ж прояв страху цілком міг бути потрактований, як ознака "нечистого сумління" з точки зору вимог системи.
Постсовєтські міфи про "ідеальну" ідентичність чоловіків і жінок терміново потребують комунікації та рефлексії
А вимоги системи зводилися до того, щоб бути абсолютно ідеальним. Ті, хто боявся, "ідеальним" бути не міг. Тим паче не могли бути героями. А усвідомлення неідеальності провокувало відчуття власного безсилля перед системою та спонукало до думки: ага, я неідеальний, значить, мене можна принижувати, ба навіть убити. Так, геноцидна логіка. Але саме її й нав’язувала система, одержима переробленням людської природи.
І залишила нам у спадок величезного слона серед кімнати, об якого ми спотикаємося цілим суспільством. І який терміново потребує комунікації та рефлексії. Бодай, щоб заощадити нервові клітини цілим сім’ям.
Спеціально для Еспресо.
Про авторку: Олеся Ісаюк – історик, докторка гуманітарних наук, наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького", дослідниця нацистських і совєтських репресій у XX столітті.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Слідкуйте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.