Цього року досить несподівано соціальні мережі вибухнули спогадами про знамениті "дебати на стадіоні". Одразу слідом вигулькнула тема, що "от якби ми не вибрали Зеленського, війни б не було". Читай – не було б жертв, ракетних нальотів, знищеного Маріуполя, окупованих територій, трагедій у Бучі, Ірпені, на Харківщині, Херсонщині, масового вбивства військовополонених в Оленівці і ще багато чого.
Наступний етап – "історія нічого не вчить".
Історія здатна навчити, проте її уроки засвоюють щойно наступні покоління.
Після чого особисто мені, як фахівчині в галузі історії, кортить процитувати цю фразу повністю: "Історія не вчителька, а наглядачка. Вона ніколи нічому нікого не вчить, але жорстоко карає за допущені помилки". Автор фрази – російський історик Васілій Ключевскій, один із творців отієї великодержавної схеми історії – за великим рахунком, не лише Росії, а й половини Східної Європи, з чиїми наслідками у головах ми боремося й досі.
На противагу йому, у Європі побутує ставлення до історії, сформульоване на підставі цицеронівської максими "Історія – учителька життя". І, правду кажучи, навчити вона таки здатна – інша річ, що наука засвоюється упродовж поколінь.
Це добре видно, якщо походити музеями, присвяченими Другій Світовій війні. Один із таких – музей Армії Крайової у Кракові. Майже на самому початку експозиції натрапляєш на два примітні стенди. Перший – це так звана прикордонна битва, тобто перші три доби Вересневої кампанії. Вони в 1939 році закінчилися тим, що наступаючі німецькі війська прорвали оборону в кількох місцях і гайнули далі – до Лодзі, Кракова, Варшави. Через три тижні польська держава припинила існування.
Україна засвоїла польський урок 1939-го і не стояла у глухій обороні по всій протяжності кордонів, а затягувала ворога вглиб, розтягуючи його комунікації.
А тепер даймо собі відповідь на два запитання. Перше – то скільки там давали Україні? Так. Саме ті три доби. Друге – то що робила українська армія ці перші три доби? Отож-бо. Не стояла у глухій обороні по всій протяжності кордонів, а затягувала ворога вглиб, розтягуючи його комунікації. Так, це означало проникнення окупантів углиб української території, трагедію Ягідного, Чернігова, Охтирки і несть їм числа, але водночас дало змогу зберегти сили й порівняно швидко визволити спершу Київщину, а пізніше – Харківщину і частину Херсонщини.
Другою важливою відмінністю є поведінка союзників. У 1939 році союзниками Польщі були Англія та Франція. Вони негайно оголосили нацистам війну, проте активних бойових дій не вели – аж до весни 1940 року тривала так звана "дивна війна", яку припинили самі нацисти, розгорнувши наступ спочатку на Данію і Норвегію, а відтак і на Францію. Польща без суттєвої допомоги протрималася три тижні проти двох хижаків – нацистського і комуністичного.
Реакція "колективного Заходу" на повномасштабне вторгнення в Україну справляє враження, що історія все ж чогось вчить
Реакція "колективного Заходу" на повномасштабне вторгнення в Україну справляє враження, що історія все ж чогось вчить. Хоча "притчею во язицех" стали тривалі вагання Німеччини чи Франції у питанні надання окремих видів озброєнь, але з самого початку вторгнення посипалися санкції та почалася робота з передачі озброєнь – у останньому випадку уже практично пройдено етап танків і потроху наближаємося до літаків.
Завдяки цьому є шанси, що цього разу війна обмежиться територією України і Росії та не перекинеться на інші країни та континенти. Історія таки вчить – але ціна цієї науки дуже дорога.
Один з уроків полягає в тому, що навіть ретельна підготовка до війни нічого на сто відсотків не гарантує. Можна евакуювати дванадцять відсотків населення, як свого часу вчинила Фінляндія. Проте це не вбереже столицю від людських жертв під час бомбардувань.
Польща у 1939 році до війни готувалася. Часто-густо саме по тих лекалах, за які вичитують владі, як минулій, так і актуальній, наші співвітчизники. Оголосили мобілізацію. Почали евакуацію. Попри це, один із образів польського Вересня-1939 року – це безкінечні хаотичні колони біженців. І тотальна домінація в повітрі німців. Фінал – окупація і 5 мільйонів цивільних і військових жертв. Як рішення про мобілізацію та евакуацію допомогло конкретним жертвам Аушвіцу чи загиблим у Повстанні?
Франція увесь час між двома світовими війнами формувала довкола себе оборонну лінію. Французи розуміли – німці прийдуть за реваншем. На момент початку операції у Франції те, що ми зараз знаємо, як Друга Світова, тривало повним ходом. І що? Паніку у Парижі прекрасно описала письменниця Ірен Немировськи. Та Бог з нею, з панікою. Усі приготування не допомогли вціліти конкретним загиблим.
Ми звикли пишатися нашим героїчним минулим, проте забуваємо, що його практичний вимір – безугавне бойовище і неминучі втрати
Ще одна наука, цього разу уже чисто "наша", українська. Ми звикли пишатися нашою героїчною історією. Але майже тотально забуваємо, що її, так би мовити, практичний вимір саме так і виглядав – як майже постійне бойовище. Усі ці війни, наскоки, полеглі, високі могили тощо – це й була наша реальність не те що роками, а століттями. Абсолютно невипадково ми швидко організовуємось, забуваючи про свої звичні суперечки та клопоти саме у випадку явної небезпеки. Без цього вміння ми б просто не вижили.
І, звісно, ми засвоювали свої уроки. Вчилися організовуватися, шукати союзників, визначати пріоритети. Якщо подивитися на написане нашими інтелектуалами і мислителями за останні сто років у контексті того, що діялося за ці сто років, то стане видно, що після невдачі боротьби за незалежність у 1917–1921 роках ми вивчили, що державність – вище теоретичних ідеалів та політичних спорів. Протягом Другої Світової ми засвоїли важливість структур і процедур – Бандера недаремно відмовлявся дезавуювати Акт відновлення української держави, а Шухевич творив інституції у підпіллі. Також ми поступово вчилися усвідомлювати спадкоємність України, попри міжгенераційні чвари.
Історія все ж таки чогось вчить. Просто специфічно – на власному досвіді та через кров. А іспити приймає зазвичай у наступного покоління. І, звісно, за умови, що в неї вчаться. А ми не такі вже погані учні.
Спеціально для Еспресо.
Про авторку: Олеся Ісаюк – історик, докторка гуманітарних наук, наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького", дослідниця нацистських і совєтських репресій у ХХ столітті.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Слідкуйте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.