Усьому світу тендітна, 48-кілограмова українка, запам’яталася не стільки своїм титулом, скільки нестримними й просто шаленими емоціями, яким дала волю одразу після вердикту суддів, повідомляє Еспресо.TV.
"Сама такого від себе не очікувала. Треба було скромніше поводитися. Такий сплеск емоцій пояснюється ще й тим, що я не очікувала, що суддя підніме мою руку", - згадує Ірина.
Справа в тому, що в фіналі з японкою Ічо Чихару був нічийний рахунок – 2:2. А додаткові 3 хв. не принесли балу жодній борчині. Проте японка мала попередження за пасивність, що й стало вирішальним під час визначення олімпійської чемпіонки. Першою реакцією українки були сльози і стрибок на рефері, який працював на килимі.
"Пізніше він завжди привітно посміхався мені при зустрічі", - розповідає Мерлені.
Ну а потім спортсменка кинулася до старшого тренера збірної України Анатолія Харитонюка. Ось тут уже вони дали волю емоціям.
"Коли того дня ми прийшли до їдальні в олімпійському селищі, на великих екранах якраз показували мій фінал. Ми почали обідати. Побачивши, як я застрибнула на нього, тренер ледь не вдавився – шматок м’яса застряг йому в горлі", - згадує Мерлені.
Спортсменка зізнається, що більш яскравих емоцій в її житті не було. Мабуть, як і в житті найзатятіших спортивних уболівальників, які бачили щось подібне вперше.
"Тоді жіноча вільна боротьба дебютувала на Олімпійських іграх. І подивитися фінал за моєю участю прийшов тодішній президент Міжнародного олімпійського комітету Жак Рогге. Розповідали, що побачивши мою реакцію на перемогу, він сказав: "З такими емоціями цей вид спорту однозначно повинен бути в програмі Олімпійських ігор", - каже Ірина.