"Люта заздрість", - такими словами Акунін описав свої почуття по відношенню до українців, передає Еспресо.TV.
Міркування з приводу відмінностей між українським і російським націоналізмом письменник виклав у своєму блозі в LiveJournal.
"Кілька днів тому був на концерті гурту "Океан Ельзи". Перебуваю під сильним враженням. І роздумую - про незвичне. Про незвичні думки потім, спочатку про враження. Чи не від музики - вона була чудесна, але я її чув і раніше.
Від публіки.
Я опинився у великому залі, наповненому людьми у вишиванках. У дівчат на головах вінки а-ля Наталка Полтавка. Ледь що всі хором кричать "Слава Україні! Героям слава!" і розмахують жовто-блакитними прапорами. А в кінці весь зал разом із Вакарчуком заспівав національний гімн - "Ще не вмерла України ні слава, ні воля".
Дивлячись на все це, я відчував сильне почуття, природа якого мені стала зрозуміла не відразу, а коли я розібрався, то дуже здивувався.
Почуття це, виявляється, було лютої заздрістю. Знаєте, як у дитинстві: сидиш вдома з застудою, дивишся у вікно, а там всі грають у щось нестерпно цікаве, і їм там класно. А у тебе температура, з носа тече, горло наждачне, скоро доведеться пити противне молоко з содою і ставити гірчичники.
Адже якщо у нас великий натовп почне кричати "Слава Росії!" і розмахувати прапорами, це буде або якась казенно-патріотична акція, або збіговисько агресивних ксенофобів. Ну, а уявити собі співвітчизників, що добровільно співають михалковський гімн про "братніх народів союз вікової", я взагалі не можу, уяви не вистачає.
Примітно ще й те, що люди на концерті, включаючи Наталок-полтавок, здебільшого говорили між собою російською. Якийсь молодий чоловік підійшов до мене і суворо сказав: "Про одне прошу: нехай ваш Фандорін в наступному романі не ворогує з Правим сектором". Все це безумовно був щирий український націоналізм, однак не етнічний, а державний. І абсолютно добровільний - адже справа відбувалася не в Києві, а в Лондоні.
Ветерани нашого співтовариства, ймовірно, пам'ятають, що років три тому я був в Україні і написав тоді тут, в блозі, що країна, по-моєму, поки не виходить - у всякому разі, я не відчув і не зрозумів, що таке Україна. Усіх місцевих про це запитував, і ніхто, навіть розумні львівські професори, не змогли мені вивести формулу українськості.
А зараз ця формула є. Видна неозброєним оком. Називається "національне відродження". І спасибі за це українці, ймовірно, повинні сказати Януковичу і Путіну, тому що перший спровокував Майдан, а другий допоміг українцям згуртуватися і стати нацією.
Коли перестав заздрити, я згадав, як у серпні 1991-го ми теж ходили з російським триколором, і як це було здорово. Але потім, дуже швидко, ми з цим зав'язали. Фе! Офіціоз і показуха.
Далі в моїй наскрізь ліберально-космополітичній голові стали ворочатися досить некомфортні думки, що до України відносини вже не мають.
Розумієте, я завжди вважав сучасний націоналізм дикістю, анахронізмом і, гірше того, небезпечною єрессю. Саме це слово для мене є алергеном. Але ось побачив натовп, який пишається національним прапором, співає гімн не з-під палиці - і при цьому нікого не проклинає і не ненавидить, а просто радіє - і стало завидно і гірко від того, що в російських реаліях це неможливо.
Однак без такого підйому і єднання, напевно, ні чорта хорошого в нашій країні не буде?
Ну тобто ясно, що російський, татарський, башкирський, дагестанський і будь-який інший етнічний націоналізм ведуть тільки до бійки і біди. А націоналізм російський? Чи не роз'єднує російські етноси, але об'єднує їх заради спільної справи, всім цікавого і для всіх важливого?
Хочу запитати вас.
Яке це може бути справа? Ідеї та пропозиції у вас є? (Тільки не війна, будь ласка).
Яким має бути держава, щоб люди вважали його своїм?
Якою має стати Росія, щоб Гребенщиков або Шевчук заспівали на концерті гімн, і всіх не знудило б?
А заодно запитаю-ка я, як ви ставитеся до російського гімну ", - написав Акунін.