Аби читачі мали змогу попередньо ознайомитися з книжками, Еспресо.TV публікуватиме інтерв'ю з письменниками та видавцями. До вашої уваги - розмова з авторкою книги “Земля заблених” Катериною Калитко.
Катю, в мене є така дивна звичка – я, коли купую книжки, то ті, що найбільше мені сподобалися дарую неодмінно комусь з друзів і так виходить, що частина з них в результаті опиняються в мене в кількох примірниках і, таким чином, потрапляють до великої кількості людей. Так було з вашою першою книгою з “Містерією”, а тепер з «Землею загублених». Книжка дуже відповідала тому, що на той момент мені відчувалося. Взагалі, що ви у неї вкладали? Звідки такі образи? До того ж у книжці багато води...
По-перше, дякую за те, що ви так живете з моїми книжками, а вони живуть із вами – це велика честь і велика радість для мене як автора і просто людини. Що я вкладала у «Землю загублених»? В першу чергу, хотіла створити якийсь буфер для себе, не ідеальний, але зручний для втечі край, де багато таких, як я і де я почуватимусь так само собою. І очевидно дати іншим таку можливість метафоричного притулку. Оселити там якихось своїх уявлених друзів, людей, яким хотілося б дати інший шанс. Такий світ, який, знову ж таки найменш жорстокий, ніж реальний, але, в той же час, залишає більше інших можливостей, не тих, які тобі виділено в звичному буденному житті. Щодо води, це моя улюблена стихія. З одного боку, авторський егоїзм, а з іншого боку, щось інше, дуже синонімічне людині, тіло якої складається з води. І, можливо, несвідоме таке бажання материнського лона, дитина, зародок так само перебуває весь час в рідині.
Територія «Земля загублених» знаходиться у різних містах і в країнах. Прив’язуючи до теми води, власне, моря. Чому Україна в книжці настільки інша, настільки обтічна цим морем, коли його у нас, насправді, не так багато, а частину навіть забрали?
Україна насправді морська держава з тривалою морською традицією. Кожен школяр згадає запорізькі походи на чайках. Навіть не Крим створив Україну, як морську державу, а Причорномор’я. Вихід до теперішньої Одещини, до Миколаївщини, вихід до Чорного моря був саме звідти. Територіально «Земля загублених» - це відголоски дуже багатьох людей. Я мусила її чітко досліджувати на мапі. Це була б, скажімо, центральна Україна, Вінниччина і трохи південніше - територія Ханської України, земля семи імен і далі Буджак, де кочувала Буджакова орда. Це всі ті території, які зазнавали татарського впливу, через татар, власне, через цей діалог з Кримом, Османських впливів, землі і порти,які приймали кораблі і прибульців з інших земель, тобто, це Україна, яка виходи до моря, але забула свою морську відкритість.
Ви можете назвати цю книжку пошуком дому? Тому дрейфування виглядає так, ніби, людина намагається знайти своє місце.
Так, безумовно. Так, це один із основних мотивів і цієї і попередньої книжки. Можна сказати - лінія кожного окремо взятого життя, це те, що людина шукає дім. Навіть, якщо вона народжується в конкретній хаті, вона не завжди почувається комфортно. Інколи людині щастить і вона одразу пірнає в русло свого роду, а хтось почувається дуже інакшим і ціле життя шукає свій дім, який не там, де вона з’явилися на світ. Ця книжка – це така, ніби, внутрішня присвята.
Ви живете на дві країни зараз. В Україні і Боснії. Ви обидві ці країни можете назвати домом? Почуваєтесь більше вдома там чи тут?
Мабуть, обидві, тому що мені страшенно рідна Боснія і Герцеговина. Це рідкісний випадок, коли ти приїздиш у Сараєво, столицю Боснії і Герцеговини і ти почуваєшся так, ніби, ти тут не просто вдома, а ніби, ти тут вдома вже років 300. Це феноменальне відчуття! Мені хотілося переїхати туди на постійну основу. Але я зрозуміла, що не маю морального права залишити Україну в цьому історичному періоді, тому що це, по-перше, нечесно, невдячно. Це моя земля і я маю розділити з нею все. А з іншого боку, мені просто так енергетично важко кудись далеко.
Попри усі жахи війни, що зараз триває, в своїй книжці «Земля загублених», ви говорите про війну, як про тло. Які моменти страшніші? Коли це тло затихає і ти не розумієш, коли воно почнеться знову чи, коли воно є, але всі починають забувати про те, що воно є?
Думаю, коли починають забувати. Взагалі, найстрашніший момент, з мого досвіду – це, коли війна починається. Я, ніби, завжди внутрішньо знала, що ми будемо воювати з Росією, але малодушно сподівалась, що я цього не застану. І, коли вона почалася, вона була зовсім не такою, як я її уявляла. І, от, власне, цей момент початку війни, коли ти не розумієш, хто ти на ній, як тобі діяти, що тобі робити, як тобі рятувати рідних, в разі потреби, що тобі зробити для тих людей, які стали першими жертвами в цій кампанії і таке інше. Для мене це найстрашніше. Ну, і забувати, безумовно, це найнебезпечніше. Насправді, вся людська історія є або пережиттям наслідків якоїсь війни, або намаганням запобігти наступній і паралельне осмислення того, що було. А розповіді наступним поколінням перетворюються на легенди, пісні, билини. Будь-яка велика історія народу, будь-який міф - все з чим я намагалася працювати в цій книжці, або починається або закінчується війною. Ну, або відбувається під час війни. То, це, очевидно, треба сприймати, як такий цивілізаційний код, одну з форм людської взаємодії, якої неможливо уникнути. І намагатися залишатися людьми в цьому.
Мені довелося читати один специфічний відгук на «Землю загублених». Автор пояснює, що йому сподобалося, що ні. В кінці ставить вирок, що книжка трохи невчасно, тому що українці втомилися від сумного і треба писати про тепле і світле, а книжка навіюєсум. Щоб ви відповіли на це?
Ну, я б відповіла передовсім, що людина прийшла трохи не за адресою, бо теплі історії до певного теплого напою. На обкладинці стоїть попередження, що книжка не буде оптимістичною. Очевидно, якщо він хотів якогось тепла і радості, то він просто не мусив її читати. Мені здається, що диктат позитиву, який, ніби, панує в щоденному житті і намагається прорватися в літературу частково, це, по-перше, якась не зовсім чесна річ, а, по-друге, знову ж таки, небезпечна. Людина найбільше людського і світлого проявляє в найважчих життєвих ситуаціях. Тобто, коли їй комфортно, їй просто добре, вона може констатувати, що їй добре. Коли людина, в часи найбільшої темряви, знаходить в собі сили і можливість допомогти іншим чи просто проявити сильні риси своєї натури, це важить значно більше, ніж розказана якась хороша історія під каву. Мене завжди трохи дратувало мене таке намагання відвернутися від страшних речей, тому що це, зокрема, зіграло з нами злий жарт. Ми намагалися думати, що все погане стається не з нами і з нами не станеться. Ну, от воно тепер сталося і потрібно тепер жити. Якщо ми хочемо примиритися зі сходом України, нам потрібно буде жити з людьми, які робили жахливі речі.
Якось ви сказали, що найкраще, що може зробити письменник, це розбити порцелянову ляльку читача, щоб вивільнити внутрішнє світло....
Письменник повинен менше думати про читача, якщо він хоче справді написати вартісну річ. Він повинен слухати те, що проявляється з середини чи зважувати досвід інших. Якщо в нього є що сказати, то це головний привід, головна мотивація писати. Можливо, йому пощастить з читачам, можливо, ні, але це вже інше питання і не стільки важливе для доброї літератури. З мого читацького досвіду, найкраща література, речі, які мали на мене найбільший вплив, вони завжди були травматичні. Хороша література завжди виводить із зони комфорту. Як би нам не хотілося, щоб нас заспокоїли, погладили по голові і принесли нам якоїсь кави з пінкою і сказали, що світ нас не зачепить, то, звичайно, зачепить. Найпродуктивніша людина, коли вона виходить із зони комфорту. І хороший роман, хороший вірш, хороша новела створять в людині відчуття того, що її залишено, її відкрито цьому світові, але в той же час, що є люди які її розуміють. Тобто, якщо книжка написана так, що я в ній бачу себе, бачу ті мотивації, яким я могла б послуговуватися в аналогічній ситуації, то це мені дає велике почуття причетності, не самотності у світі, не марності якихось своїх переживань. Оце все ознаки хорошої літератури для мене і біль від читання теж. Тому я теж хотіла зробити цю книжку непростою…
Як це для вас - усвідомлювати, що дуже багато людей читають ваші історії і переживають їх по-своєму, вкладають інші почуття? Чи немає відчуття того, що у вас щось забирають, коли надто багато людей читає ваші тексти?
Так, є безумовно. Це дуже таке інтимне відчуття, тому що письменник на це немає права. Коли він пише певний текст, видає його тим чи іншим чином, коли оприлюднює його, то він відчужує його від себе. І так, умовно, мусить відпустити і бути готовим до того, що рецепції читацькі будуть абсолютно протилежні до того, що він туди закладав. Але, з іншого боку, це таке велике благословення, великий шанс для цієї літератури, коли дуже багато людей з різним досвідом знаходять себе у цьому. Це ознака того, що було не марно проживати, не марно осмислювати, говорити в той спосіб, який це проговорено. Тому до цього треба ставитися спокійно, хоч інколи буває боляче, коли зжився з якимось героєм і ти його відпустив в люди, а люди бачать в ньому щось зовсім інше, не те, що мало б бути насправді в твоєму якомусь ідеальному уявленні…Але так мусить бути.
За матеріалами інтерв'ю радіо “Сковорода”.