live
Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4

"Територія Терору" у Львові відкриває нові локації. Фоторепортаж

Вперше після реєкспозиції показали, як створюється музей

Кореспондентка "Еспресо.Захід" мала можливість стати однією з перших відвідувачів, які оглянули оновлену експозицію. 

Неподалік Високого замку пролягає залізнична колія. Нею зі свистом мчить товарний потяг. Нижче від колії є ще одна, розташована на подвір'ї музею "Територія Терору". На ній стоїть вагон-телятник. Скрізь колючий дріт, бараки та вишки. Колись тут було гетто та пересильна тюрма №25, звідки депортували людей.

Працівниця музею Дарія Кінзер розповідає, що насправді територія облаштована була не так. Це все створено для атмосфери. Сам музей існує з 2011-го року, але кілька років тому змінилася команда, а з нею і концепція установи. Зараз працюють над тим, щоб дати слово непочутим. Зробити людські історії видимими. 

Спочатку заходимо у вагон-телятник. Його основа — оригінальна конструкція, виготовлена 1951-го року у Веймарі (Німеччина). 2019-го його перетворили в експонат і відновили побут. По обидва боки тут валізи, оскільки людина могла взяти з собою лише обмежену кількість речей за обмаль часу. У центрі — буржуйка. Такі вагони вміщували близько 30-ти людей. До місця депортації доживали не всі. Тіла померлих викидали по дорозі. Також тут зібрані історії тих, хто вижив.

Екскурсоводка показує табличку, де записані дані Арети Блаварської. Жінка нотувала у щоденник всі зупинки, де стояв вагон під час депортації. І через ці записи можна реконструювати шлях, яким везли людей. 

Заходимо в сам музей. Перша кімната присвячена довоєнному періоду. Тобто, часам до 1939-го року. Приміщення намагалися не маркувати: воно могло належати будь-якій родині. Всі речі — автентичні. Їх передавали львів’яни. Тут є оригінальна швейна машинка зінгер, радіо та фотокартки у рамках. У центрі кімнати, на столі, сервіз 30-х років, який працівники музей придбали на аукціоні. До слова, у всіх експозиціях є термінали, де можна прочитати про будь-яку річ: кому вона належала, якого року її виготовили.

Наступна кімната присвячена моменту, коли життя людини ламається на дві частини: до і після війни. На підлозі мапа, яку знайшли науковці музею у німецькому архіві. Лише зараз вона з червоними точками, що символізують історії людей, які тут лишися. Це історії маленьких дітей. Ярослав Рось, зокрема, розповідає, як він вперше побачив вбивство людини. Це був ром. З того часу, як зазначає  він, дитинство закінчилося.

У наступному приміщенні зображено, як виглядала кімната після обшуку: зім’яті ліжка, розкидані речі, вибиті двері шафи. На стінах сліди від фотографій та скрипки. Часто брали речі, які, на перший погляд, було важко десь застосувати. Зокрема, скрипка. Хлопчик вчився грати і забрав інструмент з собою. Згодом грав для наглядачів, які давали мінімальні кошти для родини. Або ж історія з олівцями, які одна з сімей обмінювала на харчі. До речі, один з таких є в цій кімнаті. Його виготовили у Сіверськодонецьку.

Далі кімната з нарами. Дарія розповідає, що у таких умовах жив кожен четвертий-п’ятий житель Львова. Їх тут три ряди. Кожен символізує категорію: політичні в’язні, євреї та військові. Це три групи, які найчастіше ув’язнювали. Якщо підійти впритул до нар, то можна побачити написи на стінах. Це часто все, що людина лишала після смерті: глибокі фрази або ж просто імена. 

"Територія Терору" — єдина інституція, яка досліджує Янівський табір. Тому тут є і лічені речі, які збереглися. Окрім того, можна послухати танго смерті, яке грав заступник коменданта табору на прізвище Рокіта людям перед смертю.

Наступна кімната контрастує з попередньою: з’являється багато світла. Люди, які лишалися на окупованих територіях, повинні були робити вибір: співпрацювати з поневолювачами чи ні. Це приміщення ще облаштовують. Зараз тут є точні копії плакатів, які розповідають, як проходила окупація. Зокрема, є оголошення театру, коли дозволено вхід для німців, а коли для українців. 

Далі — лабіринт ящиків зі справами, які відкривали на людей, після приходу радянської влади. Зрадниками називали тих, хто хотів вижити. Їх катували і вони часто зізнавалися у тому, чого не робили.

Остання кімната називається "Білою". Тут фото з сімейних архівів. На першому знімку, яке бере екскурсоводка, зображені люди за столом. Вони усміхнені. Коли Дарія перегортає картку, то бачимо, що це політв’язні у Краснодарському краї. Або ж картка, де виступає український танцювальний ансамбль. Це спецпоселенці у Сибіру. 

Тут є фото і з похоронів спецпоселенців: зима, сніг, везуть труну, процесія і наглядачі з автоматами. Навіть в останній шлях людей проводили зі зброєю. Але є і фото, які контрастують. Наприклад, красиве довоєнне весілля на Галичині.

На задньому подвір’ї музею виставка монументального радянського мистецтва. Це інший напрям роботи інституції. Їм цікавий терор не лише у фізичному вияві, а й у мистецькому середовищі. Речі тут з’явилися внаслідок декомунізації. Першими впадають у вічі п’ять масивних фігур з львівського Монумента слави. Торік ці горельєфи вивозили до Відня на виставку. Працівниця музею, каже, що разом вони важать понад тону.

 Пані Кінзер зупиняється напроти однієї зі скульптур: замислений чоловік у пілотці та просторому одязі. Це Юрій Великанович, з якого зробили героя із Західної України, який сповідував ідеали комунізму. Парадокс у тому, що його рідні були заслані до таборів. До слова, родичі скульпторки Теодозії Бриж, яка виготовила монумент, також перебували у засланні.

Додамо, що завданням "Території Терору" є дослідити, осмислити та презентувати трагічні сторінки історії середини XX ст. у контексті сучасності. Тут проговорюють травматичні події минулого заради побудови здорового суспільства.

новини партнерів

18 вересня, 2020 п'ятниця

18 вересня, 2020 п'ятниця

Відео

Введіть слово, щоб почати