Головний упир РФ поїхав на річницю Сталінградської битви у Волгоград, який терміново перейменували на Сталінград і навіть установили там бюстик Сталіна. Це не має конкретних військових наслідків чи рішень, які Путін прийматиме у зв’язку з цим. Але це чітко окреслює путінсько-сталінську траєкторію бачення ситуації й подальшого руху. Яка ваша думка з цього приводу?
Взагалі намагання Путіна проводити історичні паралелі недолугі, з іншого боку – дуже невигідні для Путіна. Адже Сталінградська битва дійсно була однією з наймасштабніших в історії людства, коли загинуло приблизно мільйон людей, порівну з боку СРСР і Третього рейху, по пів мільйона з кожної сторони. Один із поплічників Путіна Євгеній Пригожин дозволив собі зневажливе висловлювання, мовляв, порівняно із Соледаром Сталінград «відпочиває». Не знаю, чи спитають у Путіна й Пригожина у Волгограді, як насправді вони вважають. Але головне інше. Сталін – найжахливіший упир, але спроба якось влізти в його чоботи призводить до того, що Путін у них провалюється. До того ж ці паралелі досить небезпечні для Путіна, тому що Путін, якщо говорити про Сталінградську битву, – не Сталін, а швидше Гітлер. Путін у цьому випадку є агресором, і ситуація у світі інша. Після Сталінградської битви була абсолютна підтримка з боку цивілізованого світу, була велика повага до Радянського Союзу та до перемоги радянських військ. Були теплі, палкі слова з боку президента й громадських діячів США, а також Черчилля й інших політиків Великої Британії, Франції, інших країн. А сьогодні Путін від західних країн, тих самих, які із захватом сприйняли перемогу в Сталінграді, зустрічає лише відразу, гидливість, ізоляцію. На Мюнхенську конференцію, на якій 2007 року виступав Путін зі своєю знаменитою мюнхенською промовою, сьогодні Росію не запросили зі зрозумілих причин: це конференція з міжнародної безпеки, а Росія зараз – головне джерело небезпеки у світі, тому Путіна туди не запросили.
Перехід Волгограда в Сталінград – це страх. Як не дивно. Відключили інтернет, повністю все заблокували російськими спецслужбами – це означає, що Путін переживає безпосередній страх. У цьому шабаші, який вони розгортають, присутні в найближчому оточенні Кадиров і Пригожин, вони також супроводжують. Якщо вже завершувати аналогії з історичними подіями, то слід пам’ятати, що коли намагаються використовувати Сталінград, то найхарактерніше – це мільйонні жертви, ні Жуков, ні Сталін не рахувалися з життями своїх військових. Можливо, тому й паралелі з битвами на Донбасі, адже тілами російських мобілізованих усіяні всі навколишні поля. Їх навіть примудряються називати образливо Кузьмичами, відправляючи на смерть. Наскільки вони готові запускати цю м’ясорубку?
Так, Путін намагається відтворити знаменитий метод Жукова – закидати противника людськими тілами, сприймати людей як гарматне м’ясо. Це справді так. Але є відмінність, яка кардинально відрізняє від ситуації Другої світової. І було зрозуміло, за що люди йдуть помирати: ворог був на рідній землі. Сьогодні намагаються пояснити, говорити про те, що ми воюємо з НАТО, з Україною, Україна напала б, якби ми перші не напали. Але це пояснити досить складно. Чому так масово тікають від мобілізації? Від мобілізації втричі більше тікають, ніж ідуть до воєнкоматів. Причина проста: попри всю істеричну пропаганду всі розуміють, що українські танки не йдуть до Москви, натівські солдати не топчуть міста Росії. Це очевидно: ніхто на Росію не нападав, будь-хто може визирнути у вікно чи вийти на вулицю й побачити, що там нема ні натівського, ні українського солдата. Тому мотивів, заради чого йти воювати, лише два: примусова мобілізація (приїхали – скрутили – відправили у воєнкомат, а потім на фронт) і гроші. Зверніть увагу, як рекламується мобілізаційна кампанія: на початку були патріотичні мотиви, тепер їх повністю прибрали. Тепер мотиви такі: ти заборгував іпотеку, до тебе додому приходять колектори й тероризують. Будь ласка, ось тобі вихід: підпиши контракт і можеш забути про борги. Вирушаєш до України й спокійно лягаєш в землю – і сім’я щаслива. Такого роду мотиви стають головними. Уявити собі, що за допомогою грошей Сталін відправляв би людей на фронт, неможливо. Оскільки ситуація дзеркальна, путінський фашизм виконує роль Третього рейху, то все це порівняння стає абсолютно неможливим. Але тактика закидання тілами залишається такою самою – з однією суттєвою відмінністю. По-перше, у сталінського СРСР було набагато більше ресурсів і були ті ж союзники, які сьогодні допомагають Україні. Усе дзеркально змінилося – не хтось напав на Росію, а Росія напала на Україну, не Росії допомагають Велика Британія, США, Франція та інші, а саме противнику Росії, противнику Путіна – усі допомагають Україні.
Ленд-ліз ухвалений на користь України, а не Росії. Ця дзеркальна ситуація прирікає путінську Росію до поразки.
«Сталінградської битви», якщо розглядати історичні аналогії, поки що не було, вона ще попереду. Я маю сумніви, що це «Сталінградська битва», коли російсько-фашистські війська буде знищено, вона відбудеться тоді, коли Україна отримає натівське озброєння й перейде в наступ. Сподіваюся, це станеться цієї весни.
Але крім військового сценарію є ще сценарій соціальний. Говорячи про кількість втрат, яких зазнали російські інтервенти, згадується гегелівська формула, коли ця кількість перейде в якість. Зокрема, коли почнеться великий внутрішній фідбек в Росії, коли матері й родичі почнуть не гроші рахувати, якими від них відкуповується держава, чи білі «лади-калини», а коли вони зрозуміють, що кількість їхніх убитих сусідів і родичів перевищує певний поріг. Як соціолог як ви оцінюєте приблизний поріг сприйняття в Росії вбитих своїх громадян на несправедливій, агресивній війні проти України?
Я б не став розраховувати на те, що в результаті погіршення соціального, економічного стану, збільшення вантажів-200 з українського фронту в Росії відбудеться якийсь соціальний вибух чи масове прозріння. Ті, хто прозрів, – уже прозрів.
Чутки про те, що росіяни масово підтримують цю війну, дуже перебільшені.
Основна маса росіян – це люди, які просто чудово розуміють, що якісь слова, навіть просто сказані в публічному місці між чоловіком і жінкою, спричинять репресії. Таке було. Є випадки, коли люди в ресторані між собою обговорювали цю війну, і за доносом тут-таки вдиралися «маски-шоу», їх укладали на підлогу долілиць і вдягали наручники.
Дівчина в кабінці публічного туалету написала щось про Путіна нецензурне – її вичислили по камерах і прийшли до неї. Це означає, що є страх з боку влади.
Страх є, але це скоріше бажання розчавити людей, вселити страх в їхні голови й унеможливити протест. Та армія, що зараз воює проти України, приблизно втричі менша за ту армію, яка зараз всередині Росії для придушення протесту – це росгвардія, ФСБ, ФСО, поліція. Це все армії з кількох мільйонів озброєних людей, які готові знищити практично будь-який протест. Взагалі тоталітарні фашистські режими ніколи в історії людства за допомогою внутрішніх протестів не повалювалися.
В Росії назріває явно інший процес, який прискорить падіння путінського режиму паралельно з тим, що цей режим зазнаватиме поразки на полі битви. Це те, що називається переходом війни імперіалістичної у війну мафіозну. Зараз відбувається приватизація армії. Адже хто такий Пригожин? Це взагалі патологічне явище – відбувається приватизація армії, перетворення армії на приватну за підтримки держави. Пригожин – це людина, що створила приватну військову компанію, яку повністю фінансує держава. Наразі його війська становлять 20% загальної чисельності російської армії на фронті – не всієї російської армії, а тієї, що на фронті. Це найбільш боєздатні частини. І це абсолютно патологічна ситуація. І таких приватних військових компаній, трохи менших, майже 20. Є фактично приватна армія в Кадирова, має приватну армію Тимченко, гаманець Путіна. Уже й сам Шойгу також має приватну армію. Це приголомшливо: міністр оборони створює приватну армію! Це при тому, що він фактично є міністром тієї самої армії, яку створено Російською державою. Таке розтягування армій – це підготовка до мафіозної війни. Майже всі політичні суб’єкти, які претендують на окремі шматки власності на території Росії, намагаються завести собі власну армію.
Вони дивляться вже через Путіна, за його плече, у те майбутнє, де Путіна вже нема.
Я вважаю, в результаті серйозної воєнної поразки, такого собі «українського Сталінграду», який стане розгромом російсько-фашистських військ, федеральна влада буде настільки ослабленою, що групу підтримки Путіна з числа служб охорони припинять боятися й почнеться мафіозна війна за розподіл Росії. Росія готова до розпаду, це імперія, яка має дуже потужні внутрішні відцентрові тенденції, і ця мафіозна війна за розділення Росії роздиратиме Росію на шматки. Після цього війна припиниться, тобто перейде вглиб Росії. Такий сценарій видається вірогідним.
Є ще один такий сценарій, який називається «сплотімся біля фюрера». Починається конкуренція за доступ до тіла, за право висувати можливих наступників. Он як оживився зараз Медведєв – то приміряє якийсь френч, то пише якусь ахінею. Але все одно його висилають до Сі Цзіньпіна. І є посилення патрушівського клану. Сина Патрушева пророчать чи пропонують на посаду прем’єра.
Щодо згуртування навколо фюрера – це стосується представників верхівки. Це вони намагаються об’єднатися навколо фюрера, тому що дійсно сьогодні політичний вплив у Росії зворотно пропорційний відстані від фізичного тіла Путіна. Тобто наближеність до Путіна означає політичний вплив. Саме тому Пригожин і Кадиров отримали такий вплив, тому що вони досить наближені до Путіна, хоч і з різних причин. Це стосується лише верхівки. Щодо населення, то жодного об’єднання навколо фюрера не відбувається з багатьох причин. Тому що
путінський режим принципово відрізняється і від сталінського, і від гітлерівського тим, що тут немає ідеології, яка згуртовує,
а по-друге, немає мобілізаційного ресурсу – йдеться не про мобілізацію на війну, а загалом стан соціальної мобілізації. Такого ресурсу нема, тому що нема партії. Жодної аналогії з нацистською чи комуністичною партією в путінський Росії нема. Країна базується на зовсім інших економічних, соціальних, ідейних, духовних засадах, тому жодного єднання населення навколо фюрера в Росії зараз нема.
Що стосується карикатурних фігур, як-от Медведєв та інші: Медведєв потрібний Путіну як людина, яка взагалі не має жодної політичної ваги. Це унікальне явище, я не знаю в історії Росії людини, яка тривалий період могла бути на верхівці російської влади – а Медведєв був президентом, був прем’єром, віце-прем’єром – і не створити своєї власної команди. Насправді він не керує навіть своєю секретаркою. Я це знаю, тому що в нульові роки перетинався з цією людиною, коли був генеральним секретарем Спілки журналістів Росії і намагався розв’язати якісь питання медіа. Він нічого не вирішує. Можна бути на нараді з ним, ухвалити якесь рішення, він підпише якісь папери, після чого вони зникають і всі лише сміються, коли кудись звертаєшся й починаєш просити згадати про те, що було таке рішення, – яке ще рішення? Це все декорація, Медведєв – фігура карикатурна, блазень.
Що стосується зміни Путіна…
… контрольованого чекістами транзиту…
Такі спроби можуть бути, звісно, але така історія не матиме успіху з дуже простої причини. На сьогодні особливістю путінської диктатури є те, що вона персоналістська, багато чого зав’язано на Путіні. Просто перемикнути все на сина Патрушева, наприклад, про що багато хто говорить, неможливо. Тому що є різні клани, для яких Путін є «розвідним», верховним арбітром, який врегульовує відносини між цими кланами й не дає їм стикатися напряму в клановій навколокремлівській гризні. Перемикнути все це на іншу людину – такого не буде точно. Тобто спроба буде, якщо з Путіним щось станеться, вони спробують щось вчинити, але єдиного фюрера вже не буде. Можливо, буде спроба колективного керівництва, нового ГКЧП, вони намагатимуться виступити єдиним фронтом, скажуть, що замість Путіна тепер вони.
Але жодних сумнівів, що є велика ймовірність, що такий керований «транзит» перейде в мафіозну війну.
Тому швидше за все, якщо Путіна буде усунуто чи він помре природною смертю, країна, безумовно, провалиться в смуту. Це періодичний стан Росії, це не лише XVII століття – це й Перша російська революція, і Жовтневий переворот, фактично це класичні приклади смути. І саме така смута очікує на Росію після неминучої поразки в українській війні.