Автор цієї книжки — лауреат Пулітцерівської премії за нещодавно згадувану нами книгу "Зброя, мікроби і сталь". Ну, а нині – це цікаве дослідження Джареда Даймонда "Колапс. Чому одні суспільства занепадають, а інші успішно розвиваються" (К.: КМ-Букс), в якому ми, нарешті, зрозуміємо, чого нас немов магнітом притягують монументальні руїни, що їх залишили по собі цивілізації минулого, а також вабить їхня видовищна краса і таємниці, які в них криються. І якщо, як підказує автор, масштаб руїн свідчить про багатство й могутність тих, хто їх споруджував, то чому пішли у небуття не лише ті, хто будував ці споруди, а й власне суспільства, до яких вони належали? "Всі ці загадки породжували безліч гіпотез і дискусій протягом трьох століть, - пише автор, згадуючи зокрема острів Пасхи. - Багато хто з європейців відмовлявся вірити, що полінезійці, "ці дикуни", спромоглися створити статуї і надійні, грамотно змайстровані постаменти для них. Норвезький дослідник Тур Хеєрдал, не бажаючи наділяти такими здібностями полінезійців, які потрапили туди з Азії через західну частину Тихого океану, стверджував натомість, що острів Пасхи. був заселений розвиненими цивілізаціями південноамериканських індіанців, які припливли на той острів, перетнувши східну частину Тихого океану". Хай там як, але з уваги на решту титанічних споруд, про які мова у книжці, виникає питання: куди зникли цілі народи? Якщо подалися геть, то куди й чому? Чи не загинули вони жахливою смертю? Разом із цією романтичною таємницею не дає спокою також бентежна думка: а чи не може схожа доля спіткати сучасне суспільство? Адже насправді, хоч як це абсурдно, на перший погляд, звучить, але історія острова Пасхи з його культурою, що виникла на безплідних землях, чимось нагадує розкуркулене свого часу хазяйство України. У такий спосіб, автор книги не лише пропонує новий погляд на історію, причини розквіту та занепаду давніх культур, але й окреслює виклики і загрози, які невпинно постають перед сучасною цивілізацією, та можливі шляхи їхнього усунення.
Цю книжку, а саме – "Дай мені спокій, і я зроблю тебе багатим" Дейдри Нансен Макклоскі (К.: Wellbooks) - можна було б назвати справжньою пам’яткою для українських куркулів, якби свого часу їх не винищила до ноги радянська влада, а всі її подальші правонаступниці стали називати панів-господарів якось інакше, не по-українськи. То "орендарями", то "забудовниками". Саме через це, якщо мовити про культуру, в Україні немає не те що ринку картин чи відповідного ставлення до мистецтва (і мистців), як на Заході, але й просто належної уваги до людини-підприємця. Адже в Україні, хоч як би намагалася радянська пропаганда на чолі з Павлом Тичиною, який закликав "всіх панів до ‘дної ями", в Україні не було "куркулів", а були господарі, яким зовсім не заздрила т.зв. (за тією ж радянською пропагандою) "біднота", яка, своєю чергою, чудово знала про свій власний маєстат, і куди вище не рипалася, а працювала у тих панів, і жила, до речі, не бідуючи. Тобто мова про етику, про робочі, селянські та панські верстви, а не пізніші "класи", зручно пристосовані у 1917 році з Марксового вчення до нових "українських" реалій. В українському варіанті "дати спокій" пану-господарю, як закликає автор книжки – означало хоча б не репресувати його, висилаючи, як діда автора сих рядків, на Соловки, де він все одно створив сільськогосподарську громаду, бо жити інакше, ніж працюючи, не вмів. У вільному, не радянському світі, ознаки якого досі має українське суспільство, це завжди розуміли, тому не дивно, що книжка про "спокій для господаря" має підзаголовок "як ця буржуазна угода збагачує світ". Збагачує, розумієте? Буржуазна! А як вона могла збагачувати щось у наших краях, коли "буржуазною" зазвичай тут була тільки «зараза», тобто геть усі прогресивні "віяння Заходу", включаючи рідне "куркульство" і "підприємництво"? Тому авторка книжки поставила собі за мету з’ясувати причини того, що вона називає Великим Збагаченням, яке почалося близько 1800 року внаслідок промислової революції в Англії і привело до зростання багатства в середньому на 3000%. Воно триває й досі, і в книжці обговорюються причини Збагачення, які висувають інші автори. Сама ж авторка вважає такими причинами зміни у вищезгаданій етиці, тобто ставлення до підприємництва на вільному ринку, яке за всі часи було це рушієм прогресу усього людства (тільки не в Україні), а також які позитивні наслідки це має (чи могло б мати) для нас усіх.
Автори цього грандіозного проєкту, реалізованого за підтримки Українського культурного Фонду, мріють, щоб з цим фотоальбомом вітряки Васильківського, кипариси Труша чи квітучі сади Глущенка стали такими ж впізнаваними, як соняхи Ван Гога чи водяні лілії Моне. І це цілком можливо, адже "Ковчег" (Л.: Ковчег) – це справжня антологія українського живопису, графіки й скульптури, до якої увійшли знакові мистецькі твори – від давньої ікони до кращих зразків українського авангарду. Як у картинній галереї, ми можемо переходити із залу в зал і милуватись українськими шедеврами – зал Васильківського, Пимоненка, Мурашка, Труша, Новаківського, зал скульптури Пінзеля, Архипенка, Петрука. Усього проєкт містить близько 500 шедеврів із музейних і приватних колекцій, і так само усе багатство можна оглянути на сайті культурної платформи "Ковчег "Україна" у вільному доступі – віртуальна галерея працює 24/7, де нам пропонують прочитати ряд науково-популярних статей про українських живописців, прослухати відеолекції відомої мистецтвознавиці Діани Клочко, помилуватись анімованими полотнами. До речі, особливий акцент цієї віртуальної колекції – Львівська школа живопису (що природно, адже куратори, упорядники, колекціонери проєкту – львів’яни), тож же Україна відкриє для себе інший Львів – не тільки львівську каву чи реберні, а й Сельського, Звіринського, Сміх-Шатківського, Сороку.
Що ж до героя наступної історії, то так само як в одній з попередніх книжок, "внутрішнє єство - не воїна, а сівача і конформіста - скрадалося у ньому і ледь чутно брязкотіло, немов зернятка в серцевині яблук симиренка. І так було завжди в критичні дні незгод, сутуг чи небезпек". Тож, з одного боку, роман Леоніда Ісаченка "Гонитва на виживання" (Л.: Апріорі) - цілком зрозуміле явище в літературі, коли слідом за численними щоденниками про сьогоднішню російсько-українську війну та не менш рясною публіцистикою нарешті надходить час художнього осмислення усього того жаху, що довелося пережити зокрема у перші дні нападу. З іншого боку, маємо цікаву спробу поєднати роман про кохання на тлі віроломної агресії, насичений деталями з життя російської окупації частини Центральної України, і зокрема Ірпеня, з не менш ґрунтовним розкриттям глибин українського буття, а також жіночої психології та поведінки у стосунках з чоловіками. З цього ракурсу роман правдивий, у ньому все "як у житті". І двадцять років шлюбу з першою жінкою, з якою головний герой зійшовся у Львові випадково і мучився весь час, називаються не інакше як тюремним терміном від дзвінка від дзвінка, і матня у змальованого на контрасті друга-донжуана, розпанахана коханкою в ліфті, має вигляд "дохлої риби з роззявленими зябрами". Що ще вражає у цій розповіді? Послідовна невідворотність біди, змальована методично, трагічно і, знов-таки, життєво. Як у переддень нападу молоді мешканці Ірпеня всміхалися зі старечого переляку, бо старі люди вигрібали з крамниць гречку з сіллю, сновигаючи зі своїми возиками-кравчучками, ніби передчуваючи лихо, а головний герой, "юний" пенсіонер Антон навпаки – навіть згадавши покійну бабу Ходору з її підсвідомим страхом війни, за добу до нападу все одно лише сушив голову в супермаркеті, "яку пляшку акційного ірландського віскі купити – літрову чи сімсот грамів". Тож, за сюжетом, самотній Антон знайомиться з ефектною Терезією, і в них зав’язуються близькі стосунки. Невдовзі вони починають жити разом в Ірпені, але в їхнє щасливе життя вривається війна. Російські війська підходять близько до Києва. Несподівано війна відкриває "зворотний бік Місяця" – таємницю жінки, про що чоловікові "не потрібно було знати".
…Щодо виходу цієї книжки варто, мабуть, насамперед згадати, як було у нас донедавна зі ставленням до дітей? Адже вони боялися всього – темряви, страховиськ під ліжком, а також, погодьмося, батьків. "Якщо загубиш рукавички, додому можеш не приходити! " - доводилося чути? Або взагалі: "Лікарю, не кажіть мамі, що я вмираю, бо вона сваритиметься! " Зараз не так, зараз "боюсь померти без тебе" кажуть зазвичай діти, полишені на хвильку мамою біля крамниці. Сподіваємось, книжка Рональда М. Рапі "Допомога вашій тривожній дитині: покрокова інструкція для батьків" (Житомир: Морфеус) закріпить цю тенденцію. Бо якщо фобії призводять до повторюваної поведінки дитини, - це вже стає реальною загрозою. Крім того, задавнюючись, такі негативні прояви можуть даватися взнаки ще й у дорослому віці. Ось чому в книжці цього автора маємо випробувану програму подолання дитячої тривожності. Її розробники - визнані західні професіонали, які мають багаторічний досвід у клінічній психології, практичні кейси лікування тривожності, панічних атак, обсесивно-компульсивних розладів. Таким чином, книжка є дієвим порадником для батьків, які мають дітей із такими проблемами, а також буде корисною всім, хто цікавиться практичною психологією.