Думаю, якраз у ці дні Путін чітко зрозумів, який стрьомний народєц йому попався.
З одного боку, покірний, пасивний, з промитим останкінським мозком – ходячі телевізори. "Россія отказалась от православія і пріняла тєлєвідєніє". Ці не зрадять і підуть з ним до кінця у прірву. А потім їм скажуть, що партія помилилась – і вони погодяться. XX з'їзд ЦК КПСС і доповідь Хрущова про недоліки культу Сталіна не змінили в цій частині народу нічого. Вони погодилися. А коли прийшов новий аватар Сталіна, так само легко повернулися в лоно. Ними можна крутити, як завгодно, і тримати в чорному тілі, кидаючи кістки з царського столу. Їм у 1917 році було легко відмитися від Христа – ніби до лазні сходили. Так само легко вони повернулися до своєї сусальної версії православ'я після розвалу совка, версії, за якою не стоїть нічого, крім голої ідеології та служіння режиму.
Імам Шаміль, досвід боротьби десятиліть, отримані у віках біль і приниження, які нікуди не поділися. Їм теж кидають кістку з царського столу. Але це завжди плата за лояльність
З другого боку, всі ці сини гір, степів і лісів із домашніми уявленнями про божественне у світі та людині, якимись старими й ніколи до кінця не зрозумілими звичаями та поняттями про честь і гідність, своїми ієрархіями, моральними імперативами і – о, так! – стереотипами. Нібито надійно приспаними, але не до кінця. Ніколи не до кінця. Бо існує щось таке, як тяглість традиції. І батькова сила, і мамина казка (с). Імам Шаміль, досвід боротьби десятиліть, отримані у віках біль і приниження, які нікуди не поділися. Їм теж кидають кістку з царського столу. Але це завжди плата за лояльність. Бо на якомусь рівні нікуди не подівся ні кількасотрічний ресентимент, ні своєрідне амбівалентне почуття приниженої вищості, ні просто звичайний націоналізм, ні релігійна винятковість.
Інша справа – ситуація війни. Інша ситуація, коли в руках зброя. Коли 50% психічно хворі, а 50% на щось або когось ображені (цифри умовні, але нормальних там точно ніде немає).
Перехід імперіалістичної війни Росії у громадянську, а громадянської в національно-визвольну – це та генеральна програма
І саме тут пролягає оцей різний "больовий поріг" між двома досить умовними та все ж виразними групами. І саме це наш шанс. Як казала Ганна Маляр, "критична межа співвідношення втрат". У цих груп вона різна. Ми вже сьогодні бачимо – іскрить. А десь уже й палає. Це один з небагатьох наших шансів, аби там запалало по-справжньому. Цей шанс головний, масний, кривавий і темний, як неприкаяна душа Патріса Лумумби, розстріляного і закопаного десь у лісах Конго. Але його справа живе. Тож перехід імперіалістичної війни у громадянську, а громадянської в національно-визвольну – це та генеральна програма, яка мусить працювати й працюватиме на нашу користь. Хочеться, аби швиденько.
Про автора. Андрій Бондар, письменник.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Стежте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.