Що ви відчуваєте? Я — дежавю. До Києва, як і минулого року у січні приїздить глава ЦРУ Вільям Бернс із меседжем про плани російських окупантів на можливі наступи. Лишається вірити, що нинішні повідомлення про загрозу будуть сприйняті серйозно. І не буде вагань як 24 лютого “а ми не хотіли підривати мости, бо сподівались, що росіяни теж люди”.
На щастя, на відміну від 2022 року ми готуємось. Валерій Залужний в інтерв'ю виданню The Economist розповів, що російська армія готує близько 200 тисяч нових військових. Очільник ЗСУ не має сумнівів, що “вони знову підуть на Київ”. Очільник МЗС Дмитро Кулеба передав всім світовим ЗМІ, що в Росії “все ще зберігають надію, що їм вдасться просунутися глибше в Україну”. Тобто тієї ситуації, коли в Овальному кабінеті з Україною прощались і дивились, як на безнадійно хвору корупцією і російськими впливами уже нема. Хоча що можна було подумати після закликів найвищого політичного керівництва не йти в ТРО, а готуватись до травневих шашликів?
Але. Нам треба слід зрозуміти, що коли знаменитий пропагандист і українофоб Сєргєй Мардан озвучує вологі мрії про розвалені ключові міста і Київ — це і є той самий план рашистів. Більше терору, більше знищених сімей і більше жовтих кухонь без опорних стін. Для виправдання загиблих “добитчиків’ їм бракує обпалених мікрорайонів Києва. Вони пробували це з Бородянкою, тим самим місцем болю, який у офіційних російських військових повідомленнях руйнували, “чтобы обеспечить прямой проход в сторону Киева”.
Вікно можливостей у росіян для такої акції дуже скромне. Ви, певно, помітили цитату Анджея Дуди про те, що “за кілька тижнів ми зрозуміємо, чи виживе Україна”. Так от це був не просто заклик до Німеччини надати нарешті ті чортові танки. У Росії справді мало часу — з лютого до основного масиву санкцій додаються ще і обмеження на нафтопродукти. А отже, треба максимально понівечити Україну у найближчі терміни, поки ми в процесі збору ударного кулака, ППО і людських резервів. Мета Армії Росії після повернення командувача Валерія Герасимова — нав’язати нам Бахмут скрізь, де можливо. Щоби м’ясні хвилі з’їдали наші сили, нерви, кров. І в деякий момент всі наші союзники сказали: “Ми уже теж задовбались, сідайте уже якось домовляйтесь і припиняйте!”
Як цьому можна запобігти? Найперше, я щиро сподіваюсь, що наша влада зробила висновки. І пересвідчилась, що ми - не панікери, ми - сталь. І замовчування гіркої правди лише викликає злість, ну і падіння будь-яких рейтингів. По-друге, огидний кейс улюбленого спікера ОПУ Олексія Арестовича — мав колись та трапитись. Щоби більшість людей уже змучилось слухати інформаційні екскременти з обіцянками покінчити з усім цим за 2-3 тижні. Бо трагедія в Дніпрі, яка доступно і демонстративно показала обличчя рашизму і їх нову стратегію — стала холодним душем для багатьох. Що усі ми беззахисні перед ракетою, яка є “убивцею авіаносців”. Що фрагменти тіл, які буде надто складно ідентифікувати, що люди, які просто випарувалися від вогню і температур — наша нова реальність.
Так само Бровари — якщо усунути конспірологію, перестати слухати хороших росіян зі своїми версіями — є чітке розуміння. Що загибель керівництва МВС і поранені діти в садочку — то вина Росії і тільки і її. Саме через окупантів ми не знаємо спокою, спочинку і безпеки.
Що ж робити і як готуватись до нових хвиль терору? Медичні курси — це рятує життя собі і ближньому. Було дуже приємно бачили школярів у Броварах, які витягли і надали першу медичну допомогу дошкільнятам. Не втратьте можливість сходити на курси дронів Марії Берлінської — її Центр підтримки аеророзвідки запустив програму для територіальних громад. І дуже чітко відділяйте брехню від зерен правди.
В момент кульмінації війни і вирішення подальшої нашої долі хочеться покпинити НАТО, зайвий раз під дудку інформаційних аферистів спитати у США: “где же лендлиз?”, відчути ненависть до Шольца, який шкодує “леопардів”. Але наша доля, як і 100 років тому у наших руках. І тут дуже важливо не обовванити суспільство обіцянками землі, фабрик і халявних грошей. Простих рішень і заспокійливого. Зробити висновки із долі Болбочана і перестати шукати іншої альтернативи, аніж навіки обрубати щупальця Москви.
Війна за виживання стосується всіх. Кожного окремо теж. Просто “пересидіти в безпеці” з винцем на пляжі не вийде. Я хочу сказати важливу річ для наших закордонних українців: ніхто нам не винен. Але не забувайте мільйони тих, хто крутить шарніри перемоги тут і зараз. Без пауз. Без відпочинку і права на помилку. Не забувайте тих, хто додає вам іміджу “переможців” у Європі. Складно сказати, як би приймали наших людей, якби ми справді здалися за три дні. Мабуть, ніяк — світ не любить лузерів. Цинічний світ обожнює борців і переможців.
Саме тому мене дратують розмови про “я купую квитки на травневі в Ялту”. І розмови про те, що треба повертати Кубань. Навіщо і який сенс, коли під Соледаром рахують снаряди?
Мені шкода, що за останні 10 місяців, (а насправді боротьба за визволені триває із грудня 2013-го) наші люди дізнались, що таке вижити під завалами. Як воно жити без рук, ніг, а найгірше із випаленою душею. Як це страшно — зав’язувати сину не краватку, а руки в труні. Як боляче, коли закохана наречена кидає не весільний букет через плече, а грудку мерзлої землі на груди своєму чоловіку. Як стискається серце, коли мама оплакує маленький гробик. Коли тато розуміє, що крихітка, яку він привів до дитсадка усього годину назад — загинула під уламками гелікоптера.
Довоєнного життя “в момєнтє” і “в рєсурсє”, яким ми його знали — уже не буде. Але буде нове. І треба зібрати всі сили. Десь так само, як в тій самій кульмінації блокбастера, коли герой у порваній футболці й закривавленим обличчям встає — і добиває моторошну тварюку.
У нас не буде такого життя як раніше.
Його треба перезбирати.
І нарешті дати відповідь самому собі на запитання: “Хто я?”
І допоки ви живий — працюйте, зробіть щось корисне для спільнот, де ви є. Цілуйте дітей. Піклуйтесь про батьків. Не шкодуйте найкращого посуду і найкращого одягу. Не шкодуйте косметики — краще вам аніж дружині російського окупанта. Заведіть кота, собаку чи щура, про якого ви давно мріяли, але вагались. І якщо ви прожили цей день і вижили — скажіть :дякую”. І подумайте, для чого сили небесні й ЗСУ вас зберегли. Для якої цілі та місії.
Такі новини, як із Дніпра і Броварів — підкошують, збивають з ніг. І переконують, що справедливості нема. Її не існує. Але темрява війни любить жерти людей. Ми не єдині, не унікальні. Такі трагедії переживали всі суспільства, які хотіли підкорити чи стерти вороги.
Тому всю ненависть і біль на помсту і єдину ціль — пушкіністан має зникнути.