Назви різняться, залежно від пори року. Часом із них легко можна вгадати, про який сезон ідеться: літо, зиму, осінь чи весну, – а часом назви викликають подив і навіть відторгнення. Місяць проростання, місяць хризантем, місяць без води, місяць милування місяцем, місяць без богів тощо... Спершу я внутрішньо чинила опір: мені досить того уніфікованого календаря, за яким живе майже весь світ. Окрім нього, в мене є церковний календар, точніше, навіть два: юліанський і григоріанський, – і мені добре вибудовувати свою щоденність, спираючись на них. Розмірено крокувати від свята до свята, згадувати на щодень святих, імена яких ми носимо, й дізнаватися щось про їхні життя, не забувати про час посту й дні, коли молимося за наших померлих. Мені подобається, як упорядковано час, подобається його плинність і розміреність, а ще подобається те, що немає такого місяця, який ми могли би назвати місяцем без Бога – його в нашому календарі просто немає, бо ж нас ніколи не залишено напризволяще.
Але цієї весни, в травні, коли нарешті відступають холоди і все довкола вибухає цвітом, мені хочеться назвати цей місяць більше ніж просто травнем. Хочеться передати в його назві все життя і буяння, яке врешті бере гору над затяжним весняним буксуванням. Хочеться сказати про цей місяць щось таке, щоб той, хто про нього почує, уявив запаморочливі запахи цвіту вишень і груш, п’янке пахтіння китиць бузку, які тільки-но починають розквітати. Хочеться вмістити в нього моря тюльпанів, особливо тих, що цвітуть на Майдані Незалежності й біля Михайлівського собору в пам’ять про Небесну Сотню і хвилюються на вітрі, мов справжні моря. Хочеться вкласти в цю назву пахощі магнолій і нарцисів, мускарів, примул та конвалій, пуп’янки півоній, цвіт кульбаб, а ще – справжнє перше тепло й запах першої скошеної трави. Як можна було би назвати цей місяць?
Я не витримую і вперше зазираю в інтернет, щоб подивитись, як називають травень китайці і як його звуть японці. Сьогодні знов молодик, а отже, саме розпочинається китайський місяць півоній (за найдавнішим китайським календарем, бо й їх є декілька) та японський місяць унохана (так зветься рослина, яка є різновидом дейції). Я читаю це, і мені стає радісно. Травневі дуже пасує називатися місяцем півоній і розмаїтих квітучих кущів. Моє серце поета задоволене й заспокоєне. Напевно, вперше я читаю назви цього та інших місяців у східному календарі як чисту поезію. Зрештою, знаходжу її безпосередньо в календареві. Сьомий місяць, за японським календарем (за нашим часом він розпочнеться цього року 8 серпня), відведено саме поезії. Він так і зветься: місяць написання поезії, і я думаю, що як же це неймовірно добре, що в сьогоднішньому прагматичному світі, для якого головними цінностями є гроші, успіх, кар’єра і все, що з ними пов’язано, десь на Землі є місце, в якому поезія все ще залишається цінністю настільки, щоб зупинитися, відкласти все й спробувати бодай раз у році написати (а може, каліграфічно намалювати?) вірш. Побути неквапно й зосереджено – у красі й у творчості, і не вважати цей процес марнуванням часу або, якщо йдеться про чоловіків, нечоловічою справою, бо вона для всіх.
Може, якби я жила в Японії, в цей місяць намагалась би знаходити час, щоб трохи помалювати. Робила би це тому, що давно переконала себе, що не вмію цього робити добре і що, оскільки я не є художницею, не варто гаяти час на це заняття, а витратити його на щось корисніше. Але це «корисніше» насправді не завжди є надто корисним. Може, замість малювати я працюватиму за комп’ютером або робитиму щоденні побутові справи, а може, втомлена, замість узяти до рук кольорові олівці чи пензлика, дивитимусь якийсь не конче цікавий фільм, хоч могла би присвятити цей час творчості. Навіть якщо вона не надто вправна, зате моя.
Здається, ми замало часу приділяємо тому, що тішить наше серце й додає нам радості, а може, й сил. Найщедріше ми даруємо собі радість, здається, саме навесні, коли вирушаємо дивитися на розквітлі магнолії та квітучі тюльпанові поля; тішимося літом, а восени геть «скисаємо». Мій покійний старший приятель, син якого одружився з японкою, розповідав мені про дуже гарний звичай, що існує на батьківщині невістки. Восени, коли опадає листя, люди в Японії приходять до парків, сідають на лавки й годинами стежать за тихим і спокійним летом листя. За красою переходу в іншу, тихшу пору року. Таке життя і такі звичаї вже самі по собі здаються поезією. Мені бракує чогось подібного і в наших краях.
Зрештою, може, бракує і зміни ставлення до поезії, яке панує в Україні. У нас вистачає певної зверхності щодо неї як несерйозного заняття, зокрема й серед самих письменників, чимало з яких, досягнувши плюс-мінус тридцятирічного віку, квапляться перейти на прозу як на «серйозніший» вид літератури. Ми не раз соромимося щирості, яка була в наших ранніх віршах, і, подорослішавши, не дозволяємо собі в творчості тієї спонтанності, яку мали колись. Стаючи начебто все вправнішими у своїй поетичній мові, ми насправді не раз губимо ту її свіжість і соковитість, яка в ній колись була...
Згадую один корейський фільм про поезію, головна героїня якого, жінка за шістдесят, вийшовши на пенсію, записалась на гурток із написання віршів. Поет, який веде гурток, пояснює своїм слухачам, що таке вірш і що означає – побачити якийсь предмет уповні, щоб могти про нього написати. Нехай це буде звичайне яблуко. Щоб написати про нього, треба довше побути з ним. Надивитися на нього. Можливо, прожити цвітіння яблуні, нічні заморозки, які прихопили частину зав’язі, а воно вціліло, росло, визрівало – аж урешті стало плодом...
Неспішність сьогодні є великим даром, майже так само коштовним, як добра поезія. Недарма в світі ще існують календарі, в яких вони називаються майже однаково.