На тижні, який минув, Рада знову “мучилася” з мобілізацією. Законопроєкту про мобілізацію немає і уряд пообіцяв подати його в якийсь невизначений термін. Але розглянули закон про електронні реєстри. Ідея створення реєстру в тому, щоб учасники бойових дій довго не бігали за довідками, доводячи, що дійсно воювали, а могли швидко через електронну систему це зробити. Завершилося іншим: вирішили зробити спеціальні реєстри як військовослужбовців, так і військовозобов'язаних, внести в них всі дані про близьких і далеких родичів, про судимості, про майно для того, щоб потім за допомогою цих електронних реєстрів можна було легко контролювати всіх і призивати на військову службу того, хто потрібен. З одного боку, це позитивно, тому що нашим пострадянським військкоматам, які зараз ми називаємо ТЦК, дуже складно знайти людей. Люди не живуть за місцем реєстрації, їм неможливо вручити повістку, невідомо, де їх шукати. Відповідно, щоб мобілізувати, потрібно все це впорядкувати.
Чи потрібно було приймати для цього якийсь спеціальний закон? Насправді ні. У нас існує законодавство про державні реєстри, і можна було на його основі зробити постанову Кабінету Міністрів, якою ввести відповідний порядок ведення реєстрів як військовослужбовців, так і військовозобов'язаних. Зробити це швидко, професійно, в один день. Власне, так і зробили в Польщі, коли міністр оборони збільшив відповідальність за неявку в частину під час воєнного стану або мобілізації тих, хто зобов'язаний це робити. Поляки не писали спеціальний закон, навіть розпорядження Кабміну не видавали: це було зроблено рішенням міністра оборони. В нас же для того, щоб внести навіть мінімальну зміну, обов'язково потрібне рішення парламенту. Чому? Тому що кожен боїться взяти на себе відповідальність.
Президент боїться говорити про мобілізацію, бо це непопулярно.
Кабінет міністрів теж боїться говорити про мобілізацію, щоб його в цьому не звинуватили. Військові говорять про мобілізацію, але не можуть забезпечити це політично, бо їхня справа воювати. І таким чином, ніхто в країні не займається важливими речами, бо це складно і вимагає відповідальності. Набагато легше займатися піаром і прокричати, що ми прийняли новий закон про реєстри, а цей закон в результаті працювати не буде, оскільки не визначено, хто відповідальний за реєстри, хто буде їх вести… І завершиться все це тим, що перший-ліпший, незадоволений мобілізацією завдяки реєстру, подасть до суду на те, що хтось неналежний цей реєстр вів і скасує як сам закон, так і реєстр, так і власний призов. Отже, в черговий раз бачимо імітацію, а не якісну роботу.
Втім є деякі сфери нашого життя, де спостерігаємо успіх і можемо навіть дякувати уряду. Але, на жаль, поки що не нашому, а польському.
Нарешті дороги між Польщею і Україною розблоковані. Я займався цим декілька місяців, зустрічався в Польщі із багатьма керівниками: зі спікером верхньої палати парламенту, з президентом, з міністром з євроінтеграції, з цілим комітетом з міжнародних справ польського Сейму тощо… Разом з іншими депутатами, перебуваючи там, пояснював, що це питання не лише економіки, а перш за все національної безпеки. І саме з цього виходив прем'єр Туск та представники нового польського уряду, коли проводили переговори з протестувальниками. Очевидно, економічні питання в співпраці з поляками теж виникають і нам потрібно буде їх вирішувати хоча б через те, що Польща має підтримувати наш рух до ЄС та переговори про членство в ЄС.
Нашому уряду потрібно зробити все, щоб надалі дрібні економічні проблеми, які є між нашими країнами, оперативно вирішувати до того, поки вони не перетворились на великі.
Завданням Президента було підняти це питання і голосно говорити про нього з точки зору національної безпеки. На жаль, президент Зеленський нічого цього не робив.
Цього тижня відповідальна польська влада зробила все для того, щоб кордони розблокувати. Натомість безвідповідальна українська влада воювала з журналістами. Спочатку невідомі рвалися в квартиру до Юрія Ніколова, журналіста видання "Наші гроші", який вперше розповів про яйця по 17 гривень і корупцію в Міністерстві оборони. Люди намагалися вибити двері квартири, де перебувала його мати, погрожували, обклеїли двері образливими листівками. При тому, що рідний брат журналіста і його племінник зараз знаходяться в армії, а він сам працює в Києві, допомагаючи мамі після важкого захворювання. Очевидно, що такі дії неможливо чинити без відома влади. Якби влада була до цього непричетна, люди, які стукали в двері, вже давно були б затримані, - немає нічого складного визначити їх і знайти. Але, звичайно, цього ніхто не буде робити. І навіть Володимир Зеленський, який говорив про казус із працівниками видання Bihus.info, жодним чином не згадав про ситуацію з Юрієм Ніколовим. І це, звичайно, повна ганьба, адже демонструє, що влада підтримує корупційні оборудки, з якими бореться журналіст, що влада намагається помститися журналісту саме за те, що він розповідав про корупцію в Міністерстві оборони. Мова йшла про корупцію в Міністерстві оборони за часів попереднього керівництва і не стосується теперішнього, але люди, які стояли за попереднім керівництвом, продовжують перебувати в системі української влади. Це і стало причиною переслідування Ніколова.
Атака на журналістів відбувається за дуже зрозумілим для нас алгоритмом, який відомий ще з часів Януковича.
Я пам'ятаю, як слідкували та влаштовували мітинги під квартирою відомого українського журналіста Віталія Портникова під час Революції Гідності. Нещодавно, вже після початку повномасштабного вторгнення, тому ж Віталію Портнікову поставили вдома підслуховуючий пристрій. Служба безпеки України обіцяла розібратися, покарати, знайти, але - не розібралися, не знайшли, не покарали. Тому що ніхто, крім влади, не був зацікавлений в тому, щоб підслуховувати журналіста, який, до речі, не є розслідувачем, але до думки якого прислухається дуже багато людей як в Україні, так і за кордоном.
Схожа ситуація була з виданням Bihus.info. Почали слідкувати за представниками цієї компанії і визначили, що деякі технічні працівники, в основному оператори, коли їхали на корпоратив, вирішили вжити якісь легкі наркотики. Їх записали і таким чином спробували скомпрометувати цілу редакцію… Вживати наркотики не можна, це злочин. Але ще більшим злочином є незаконно слідкувати за редакцією, а потім через провладні телеграм-канали намагатися скомпрометувати як журналіста Ніколова, так і журналістів Bihus.info. Це система тоталітарної влади, яка народилася в Москві в часи Путіна, коли знімали різні порнографічні сцени прихованими камерами з Євгеном Кисельовим, з Віктором Шендеровичем, в той час опозиціонерами. Я пам'ятаю відео, коли нібито вживав наркотики Михайло Фішман, тепер популярний ведучий російського телеканалу Дождь, а в той час він працював в російському Форбсі. Потім все це викладалось на загал з метою компрометації цих людей. Мета - зачепити саме тих, хто бореться з корупцією, а не вказати на їхні недоліки.
Кожен з нас має якісь недоліки. Але те, що хтось випив чи, вибачте, покурив "траву", що само по собі є жахливим, не означає, що корупція, про яку розповідали всі ці люди, не існує і є вигадкою. Закрити рота цим людям треба лише для того, щоб вони не повідомляли про корупційні оборудки влади...
Очевидно, дії української влади не залишаться без наслідків. Або вона знайде винних в переслідуванні Ніколова і журналістів Bihus.info, причому не лише фізично, а й на анонімних телеграм каналах (вони, до речі, продовжують це робити і зараз), або західна підтримка, яка нам так потрібна у війні проти російського агресора, може зменшуватися. І нам дорікатимуть, що ми будуємо авторитарну країну. Якщо додати до цього заяву голови секретаря РНБО Данілова, який раптом висловився, що в нас в країні немає ніякої опозиції, а є люди, які рвуться до влади, то все це створює вкрай негативний портрет України і української влади. І цей негативний портрет влади буде використовувати Російська Федерація для того, щоб нас знищити. Тому ми повинні думати всі разом, як зробити, щоб цього не сталося.
Про автора: Микола Княжицький, журналіст, народний депутат України
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.