Сподіваюсь, кожен другий знає, як швидко знайти укриття, як поводитись при обстрілах, і навіть уночі тримає при собі телефон, що сповіщає про повітряну тривогу. Має вдома сякий-такий запас харчів, питну воду, заряджені ліхтарі чи свічки. Дізнавшись про влучання, ми дзвонимо рідним, друзям і знайомим у різні куточки України, щоб спитати: "Як ти?".
Ми змирились з тим, що війна може тривати ще довго. І це її будні, а для когось — важка робота.
Наші домашні тварини, принаймні мої коти, вже не реагують на пронизливі звуки сирен, бояться більше звуку порохотяга.
Ми пройшли найстрашніший етап у лютому-березні 2022 року, навчилися встигати зробити купу роботи у перервах між блекаутами, зі спокійною люттю читаємо неприємні новини, стримано, без зайвого оптимізму, реагуємо на позитивні, і більшість з нас вже навчилася розрізняти залякування та ворожі інформаційні вкиди. Я добре пам’ятаю, як у березні 22 року якась сволота проти ночі писала у ФБ: "Ті, хто мешкає біля Високого Замку, негайно забирайтеся звідти, бо будуть ракети". І так щовечора намагались посіяти паніку. Воно то, звичайно, береженого Бог береже, але мені на моєму Сихові до укриття бігти хвилин 10, і то не факт, що воно надійне. Врешті ти починаєш здогадуватися, що такі повідомлення йдуть від ворожих агентів і блокуєш їх.
Читайте також: Дамба демократії
А ще істеричні заклики молитися, бо десь ідуть страшні бої. Коли сестра каже, що "на фронті щось страшного", я їй відповідаю: "Знаю, але це не змусить мене зараз кинути свою роботу і битись в істериці".
Гірше з новинами та прогнозами експертів всілякого штибу, а ще пророцтвами мольфарів, бо їх не заблокуєш. Всепропальщикам – бойкот. Задля нашого ж психічного здоров’я нам потрібно уникати цих токсичних особин і зайнятись чимось корисним, та хай навіть не корисним, але бодай щось робити й увечері скласти собі звіт, і спланувати завтрашній день.
Ну, все це радять і психологи, ви це знаєте добре. І загалом українське суспільство непогано дає собі раду — вчиться жити в умовах війни, десь розслабляється, десь напружується.Зриви – це теж неминуче. Вони допомагають випустити пару й очистити підсвідомість.
Звичайно, нам зараз важко звикнути до того, що діється на наших західних кордонах, але не варто було зачаровуватися, щоб не розчаровуватись потім. Руки Кремля довгі, а стокгольмський синдром не оминув постсоціалістичні країни. Цього слід було сподіватися.
Найгірше тим, — і вони панікують найбільше, — хто перебуває зараз за кордоном. У декого гіпертрофована емпатія на ґрунті провини. Вони мусять засвідчити рідним і друзям, що не сплять, не їдять, і "дуже переживають за Україну". Ті, хто повернувся з чужини, навпаки швидко адаптовуються до нових реалій, і вже не "переживають".
Сьогодні одне дурне бовкнуло, що України може "не стати у травні". Як би то було два роки тому, ми б лізли на стіну від страху. Ще запустили фейк, що Харків "здадуть". Чиєсь бажане видають за дійсне. Я от думаю, що нам зараз би дуже згодився досвід людей, що пережили війну на Балканах, тільки про це мало книг і спогадів.
Читайте також: Українські Трої
Найновіший вкид, що наші вороги хочуть зібрати Майдан-3 в Україні. Сподіваюсь, що невмирущий Медведчук і цього разу протринькає гроші, як тоді, коли мав підготувати ґрунт для вторгнення, і москалі так повірили, що прихопили з собою навіть святкову форму для параду на Хрещатику.
Так, у нас є проплачені зрадники у найвищих ешелонах влади, дивно, щоб їх не було при таких урядах, які ми мали всі ці 30 років. Як буде треба, ми самі зробимо Майдан, без московських грошей, аби вимести цю всю колаборантську нечисть, поки наші хлопці будуть вбивати ворогів.
Ми не відступимо, бо нам не мир обіцяють, а цілковите знищення всіх українців. А це найкращий стимул для остаточної розправи з агресором.
На початку Другої світової енкаведисти вели дві колони політв’язнів: одну з Городка, іншу з Перемишля. Першим сказали, що ведуть на розстріл, і ті кинулися врозтіч. Другим сказали, що ведуть на роботу, і вони повірили. Друга колона була повністю знищена.
Все, що нам треба знати, це те, що нас прийшли вбивати, а не зробити рабами. Це найкраща мотивація боротися з ворогом, щоб перемогти. І запорука нашого внутрішнього спокою і психічного здоров’я. Все інше – від лукавого. І буде постравматичний синдром, аякже, але ми його здолаємо спільно.
А зараз потрібно, аби нас боялись, як боялись воїнів УПА та гайдамаків. І думати, що нам треба зробити, аби нас боялись якнайбільше.
Спеціально для Еспресо.
Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.