Але під час останніх поїздок мене наздоганяє явний страх різних людей, які раніше його не відчували. У країнах Західної Європи цього відчуття в мене немає — там інше. А от чим ближче до кордонів із Росією...
Спершу я подумала — якась нова байдужість, ніхто з учасників/ниць воркшопу взагалі не запитує нас, "ну як там все в Україні". Цього разу майже всі тут зі Східної Європи, це важливо. І мене навіть зачепило, що я не відчуваю підтримки цих дуже милих людей. Але потім прийшов час обговорення мого проєкту, і відкрилася скринька Пандори. Я явно відчула і величезну підтримку, й емпатію, але водночас і густий страх, що розповзався кімнатою.
Читайте також: Союзні війська в Україні: бути чи не бути?
Говорячи про війну, всі ці люди якось по-новому приміряють її на себе. І від цього їм дико некомфортно й дуже боляче. І то ще в моєму сценарії, на мою думку, нічого такого болючого нема, як буває часом.
А ввечері я зустрілася з литовською подругою, яка розповіла мені, як Литва готується до війни. Як усе це висить в повітрі, як щодня є новини про необхідність підготовки шелтерів і всяке таке, як про можливість війни по-новому замислюються всі її знайомі чоловіки, як люди загалом паралізовані страхом.
"Я думала, що нам потрібен ремонт у квартирі, але потім замислилася — чи є сенс? Але моя колега взагалі продає квартиру в Вільнюсі, бо впевнена, що скоро сюди прийде війна...".
Я розповіла їй, що навіть я в Києві вперто планую невеличкий ремонт — нам треба дещо замінити, і плювати на ракети, бо неможливо відкладати все своє життя на після війни. Багато про що говорили, звісно.
І про інше. Такої кількості українських прапорів і символіки, як у Вільнюсі, я все ж ніде в інших країнах не бачила. І це вже два роки відкритого вторгнення. Я й в Україні такого ніколи не бачила. Тут щось неймовірне просто.
Про авторку. Ірина Цілик, українська кінорежисерка, письменниця, авторка поетичних і прозових творів. Член Українського ПЕН
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.