Страх знає кожна людина. Сум теж. Гнів.
"Мої" психіатри (в інтерв'ю) кажуть, що повна відсутність страху — привід звернутись до психіатра.
Я використовую війну, щоб навчитись ліпше відчувати себе і бути чесною з собою.
Що значить бути чесною? Не звинувачувати інших у своїх поганих станах, і не називати причиною те, що є спусковим гачком.
Скажімо, якщо людина надумує собі найгіршого і втікає — вона біжить не тому, що війна, темний провулок чи ліс з вовками, а тому, що їй страшно. Війна, провулок, ліс з вовками — спусковий гачок. Чому я біжу? Бо я боюся!
Читайте також: Про моральну дилему на роздоріжжі вибору
Точно так само з вірусняками. Причина уникання людних місць (якщо хтось так робить) - не епідемія грипу, а страх заразитися.
Важливо бачити за зовнішніми подіями себе, свою реакцію. Вони просто події в калейдоскопі вічних змін, а джерело стресу — всередині людини. В суб'єктивному сприйнятті.
Коли локус контролю внутрішній (я щось роблю чи чогось не роблю, бо боюсь, гніваюсь, образилась, засмутилась) - це доросла свідомість.
Це зовсім не те що зовнішній локус контролю (я щось роблю чи чогось не роблю, бо війна, епідемія, ніч, травми дитинства, погана спадковість, інші втягнули). Зовнішній локус контролю — втеча від тонкощів розуміння себе. А також — втеча від відповідальності за якість свого життя.
Розуміння себе, відчуття себе — єдиний мудрий шлях крізь невизначеність.
Емоція негативна виникла — її вже не скасувати. Її краще прожити свідомо, але не ототожнюючи себе з нею.
Я — не мій страх, не мій гнів, не мій смуток.
Я — та, хто спостерігає(!) за своїм страхом, своїм гнівом, своїм смутком.
І ще з мого важливого, що я собі часом повторюю: я не винна в тому, що не змогла, чи в тому, що завдає мені болю, але я відповідальна за те, щоб розв'язати свої проблеми.
Про авторку. Юлія Бориско, журналістка
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.