Ти до війни чим займався?
Військово-історичною реконструкцією. Я купаюся в історії. Я був головою Лівацького осередку товариства пошуку жертв війни і пам'яті. Займався професійно перепохованням вояків УПА і всіх воїнів Першої і Другої світової війни. І відтворював їх у реконструкції. Заснував художньо-документальний ігровий фільм. І в такому плані. Було забарвне життя дуже.
То ти напевно як знавець історії зрозумів до чого все йде ще у 2013 році?
Так, для мене взагалі дивного нічого не сталося. Я взагалі як дитина був уважний. І з 90-го року, з 91-го Україна стала незалежною. І я дуже чітко бачив, що російське телебачення про Україну говорить або щось погане, або нічого. І вивчаючи історію, воно просто все зводилося в кучу. Той самий острів Тузла, тоді пам'ятаєте? Воно ж тоді вже йшло все до того. Просто реакція була. Пробивали нас на все це. Все воно йшло. А далі я попав у патріотичні молодіжні організації, молодіжний націоналістичний конгрес.
Якщо взяти оцей початок добровольчого руху і Майдан організували люди, які пройшли патріотичні вишколи організації Пласт, НМК, Тризуб. Навіть дуже багато таких організацій. Сокіл, Джура. Це ж все було. Не були випадкові люди лідери Майданів, чот, сотень. Це не були випадкові. Так само не були випадкові люди на початку добровольчого руху. Всім так здалося. Ці люди вже до цього десятки років жили і дихали Україною. Це був прекрасний романтичний час. Ми знали, що боремося за Європейську Україну. І в принципі мені не за кого з них не стидно.
Фото: з загально доступних джерел
На Майдані 20 лютого я став сотником 35 сотні Волинська Січ. Сотня вписала себе кров'ю в історію собі героїчний чин. І після 20 лютого, після розстрілу Майдану все стало очевидно. Почалася анексія Криму і для мене як для історика, як людини, яка розуміла що відбувається, все стало на свої місця і ворог був очевидний. Їх могла зупинити тільки зброя. Ми тоді почали вимагати від нового керівництва Майдану і України "робіть добровольчий батальйон і ми підемо захищати Крим." Ну але ж державницький підхід він не такий. Нас повели на навчальний центр Петрівці. І на базі якраз внутрішніх військ відновили Національну Гвардію. Бо попередня Національна Гвардія, яку її скасував Кучма, вона була дуже мала велику популярність в народі. Вона була проукраїнська. Вона дуже чітко стояла. Це було престижно - служить у Національній Гвардії. І Кучма розумів тоді, що рано чи пізно вона буде за народ, а не за його режим. І він її знищив мало по малу, зробивши слухняні внутрішні війська. Але після Майдану, Революції Гідності якраз коли Турчинов тоді, коли почалася анексія Криму, він зібрав хто може захищати Україну, - то це виявилося на всю Україну 5000 штиків. І це були в основному внутрішні війська, які передьорнули затвор і сказали, що "ми готові". По-перше, вони не були розвалені, як ЗСУ. А по-друге, вони відчули, не знаю, чи провину чи голос крові, чи може просто відкрилися очі мабуть. І на основі внутрішніх військ і на основі нашого добровольчого батальйону із сотень самооборони Майдану, створили наш 1 резервний і 2 резервний батальйон. Відтворили Національну Гвардію. І так ми стали першим добровольчим батальйоном Національної Гвардії відновленої. Тої престижної Національної Гвардії.
Пісня, ти служив під керівництвом Кульчицького? Можеш розповісти, як це було, що це за офіцер був?
Якщо про Кульчицького говорить, то ми вже ще під час протистояння на Майдані ми вже тоді знали, що є генерал, який шукає компроміс. Він не боявся зайти прямо до нас у натовп і з нами вести діалог. Ми знали, що його там дід вродє був сотником УПА. І це викликало повагу. І він міг прийти і прямо з нами поговорить, що "я теж за Україну. Просто отак не можна, я ж державницька людина, а ви ось так хочете грубо поламать." А ми кажем "У нас теж вибору немає, бо ви нам не даєте." Тобто діалог уже йшов, ми знали про існування.
Протистояння між майданівцями і внутрішніми військами було доволі серйозним. Між нами була кров. Але я націоналіст. Для мене Україна понад усе. Тобто амбіції, це все, а розуміння, що держава - це головне. І народ. Коли ми прийшли і побачили внутрішніх військ, на базу Петрівці. Там внутрішні війська на спинах пишуть "міліція". Ми такі в шоці. "Та нічого нам від вас не треба. Дайте нам зброю, ми йдемо в Крим і все." Настільки були шоковані. Але Кульчицький вийшов і каже: "Хлопці, я так само, як і ви, готовий воювать зі зброєю в руках за Україну. І готовий з вами іти. Але я генерал, я професіонал, у мене є рівень. І вас відпустить, щоб у першому бою ви опустили голови. Це не по мені, не по державницьки, не по-батьківськи. Так не буде. Ви повинні переступить через це все. Бо Україна понад усе!". Це я від нього почув. Ми так і подумали. Були там кіпішні, які там розвернулися і пішли. Але Україна понад усе. В кого вона була в душі, більшість лишилася. І ми повірили йому. Він каже: "Я з вами особисто буду навчаться і з вами особисто поїду." Що й було. Він дуже швидко здобував авторитет. І всі непорозуміння між майданівцями і ВВшніками. Він там навіть міг, якщо доходило до бійки, він там міг двох "бух" і потягнуть. І все. Він крутий мужик був. І коли почалося блокування Слов'янська, він, як бойовий генерал, він об'їжджав блокпости. А від блокпоста до блокпоста це ж треба прострілювать дорогу було. Треба було на гелікоптерах летіть. Це було смєло. І ми тоді бачили таку опіку. А коли його... Ну коли він загинув, ми так осиротіли.
Коли повномасштабне вторгнення почалося, де ти був?
У Попасній. У нас серце кров'ю обливалося, коли була облога Києва. Але ж Україна вона велика, Україна єдина. Ми мусили і під Ізюмом сидіть, і під Попасною. І там тримать оборону. До мене один волонтер під'їхав. Ми переправляли через річку Оскіл біженців так по-тихому їх перевозили. Київські якісь волонтери приймали: "а що ви хочете хлопці? Ви ж робите тут? Ви ж київський батальйон." "Нє, ми український батальйон. Ми тут теж будемо." Ізюм, Попасна, он тут Святогірськ, Тетяновка. Он цей... гора.
Я пам'ятаю, до Харківського контранступу багато хто вважав, що Ізюм - це тепер вже неприступна фортеця окупантів на Харківщині. Що їх звідти ні за що не вибити. От ти воював під Ізюмом. Чи можеш розповісти, наскільки там було важко? Чи навпаки: це була ілюзія і міф?
Ну взагалі початок війни, він був стандартний я так думаю, що кругом. Була повна перевага їх в авіації. Стовідсоткова. І взагалі, вони до сих пір, там де і мають успіх, вони беруть кількісно. В десятки разів кількісна перевага. І будучи під Ізюмом, ми до середини, до кінця майже березня, нас авіація 500кілограмовими, 200кілограмовими бомбами просто на стикі нас бомбили. Все знищували. На приклад я бачив, як частину Яцківки села, якраз біднішої її частини села Яцківки, прилетів літак. Кинув щось три 500кілограмових бомби і штук 7 200кілограмових. Ну це село на курячих ніжках. Ми потім зловили літуна, що бомбив, ну взяли в полон. Він їде і до одного бійця каже: "ну дай мені іконки." Ми ж його обшукали. Ми зупиняємо: "тобі іконки нада? Ти церкву розбомбив, ти село вирівняв повністю. Які іконки? Що у тебе взагалі в голові робиться?" Ну але так літуни довго не це, бо на кінець березня, на початок... Вже до 10 квітня у нас було багато там чехословацьких якихось труб. Вони там на півтора кілометри били слабо. Але ми літаки загнали на кілометрів 6 вгору. І вже зі Святогірська БУКи почали їх знімати на високій висоті. Бо БУК на високій висоті. І ми їх всі подняли цими трубами. Ні разу не попали, но ми їх загнали вверх, а БУКи почали. І в день 2-3 літаки почало падать. І ми ловили бігали їх тут вздовж Оскольського водосховища через день ловили цих льотчиків.
Потім так сталося, що ми ще в тому самому Осколі осталися. Яцківку взяли. Ми осталися взагалі в мішку, в котлі. Мій командир "Ворон" просто чудо зробив, що ми оттуда з оточення вийшли. Ми вийшли під куполом ГРАДа. Тобто ГРАД от так стріляв. Ми в цьому куполі вийшли з оточення. Уявляєте, як це спланувать, щоб 80 чоловік от так вийшло? Ну "Ворон" крутий командир і "Сват" його помічник. То ми чітко вийшли. І вже вийшли на лінію Студенок, Соснова і Ярова. Місяць відбивали піхотні атаки. Вони там щупали. Лупили постійно артою. Ну перевага там серйозна. Там безпокоящій огонь оцей це ще з Першої світової мабуть лишився. Але першого червня вони зробили масований наступ. Студенок, Соснова і Ярова вони попали просто під вогневий вал. Це з 5-6 точок одночасно із 5 ранку до 5 вечора безперервний артилерійський вогонь.
Ми змушені були відступить і 81 бригада тоді підірвала міст. І ми уже зайняли по горі. І відійшовши тута тримали. Я думав до речі, що якщо буде повномасштабне, то десь вони прорвуться. Бо постійно гелікоптери отуда за гору, у нас людей не вистачало. Вони залітали там десант висаджували. Ми потім бігали їх ганяли постійно за монастир. Була співпраця цього монастиря. Як розвідка працювала проти нас. Це однозначно. Хто б мені що не говорив, це антиукраїнська структура. Вони людей налаштовували проти нас. Страшне. Я зустрічаю сім'ю, а вони їсти варять і кажуть: "а у нас є машина, у нас є в Дніпрі десь там родина. Можна виїхать?" Я кажу: "Та виїжджайте ж." "Ви ж нас розстріляєте на блокпосту." Я кажу: "Ви що?" Я спочатку не зрозумів, я думав, що це жарт. А потім бачу, що вони по серйозному розуміють. А вони тут сидять десь там у катакомбах, їх там годують оцією єресю. Що їх Нацгвардія буде убивать на блокпосту, якщо ви отсюда поїдете. Я вже не витримав, я витягую документи. Вони у мене завжди в кармані. Показую і кажу: "Я капітан Національної Гвардії. У мене такий позивний. Я вам даю паролі. Просто беріть дітей, просто вискочіть через серпантин. По серпантіну від орків постійно проскочували. Вискачуєте через серпантин і вас не зустріне ні один блокпост. Блокпост там геть на БЗСі перед Слов'янськом. А якщо там, скажете мене, скажете пароль." Ну я знаю, що їх даже не спитають. Бо вони з дітьми їдять! І вони вискочили, ця сім'я. На другий день. От я там був на "полі чудес". На другий день мене вісім сімей: "Де той маленький командир, що дає дозвіл на виїзд, щоби не розстріляли?" І це не жарт! Розумієте? Це не було б так смішно, якби плакать не хотілося, розумієте? Тобто що там всередині? Яка там атмосфера антиукраїнська? Це... І таких історій я можу дуже багато розказать саме про це місце.
Фото: з загально доступних джерел
Тому, Пісня, з огляду на це я тебе хочу запитати, як ти ставишся до того, що тут досі сидить московський патріархат? А ось тут у ста метрах від цієї Лаври стоїть пам'ятник творцю ДНР?
Розумієте, це ж символізує перемогу над нами. І це позорно жить з цим. Це ж Артьом цей... Він даже не Артьом. Даже не так його звать. Він займався експропріацією. Він ходив по заможним селянам між Бахмутом і Попасною. І тупо займався грабунком. Тут його база була. Через те все його награбоване сюда. Він організатор голодомору 21-22 року. Це один із організаторів голодомору 21-22 року. Під виглядом червоної банди. І його ж гайдамаки Бахмута і Попасної там зловили і його там стратили за те, що він займався грабіжем і організовував голодомор. І знаючи такий величавий, в такому сакральному місці пам'ятник, - це мать над собою частинку перемоги над нами весь час. І возвеличувати. Це не правильно. Не правильно так само, як от тут. Ви знаєте, що війна почалася з цього монастиря? Тута 13 квітня 2014 року сюди приїхало 39 чєловєчков переодєтих в монахов. І з головою їхнім Стрілковим-Гіркиним. Отсюда приїхала Неля Штепа, начальник поліції, начальник СБУ. Вся еліта зрадила! Зрадницька еліта отута зробили сходку, зняли вони ряси, оділи зельону форму, зброю. І звідси 14 числа вони пішли об'являть ДНР, поїхали, вже там все схвачено було, у Слов'янську. Звідси війна виїхала, розумієте?!
Я знаю, що на цих горах дуже добре засіли наші воїни і дуже добряче нищили рашистів, які розставили техніку свою бойову по всьому Святогірську.
Ну розумієте, тут самі... Ми відійшли на ту сторону, то вже нам не було такого. Постійні перестрілки, перекидки. Я думав, що вони підуть штурмом. Ну я ж, ну як, я солдат лінії оборони, я не знаю більше, як можу. Нас тоді відпустили трошки у відпустку. І справді, я думав, що буде штурм, наступ, я вже думав, де можна так закріпитися, відійти. Якось все таки розуміння, що буде знов вогневий вал. Але він чо-то не приходив. Я не знав, що вже появилися HIMARS, що появилися "три топора". Ми цього не знали. Я сидячі тут на горі і почалося дивно так. І ми вже знали, що таке "три топора". Воно там "бдищ" і пошло. Ну так за день три рази стрільне. Всі: "ну, американська пушка." А потом "вжууу" і без перестанку сутки йде. Ми такіє: "що це таке? Не понятно!" Потом вже по новинам говорять, що там Харків всіх погнали. І коли вони погнали там вище Куп'янська, то вже нам наказ прийшов: готуватися до штурму. І ми в тому самому місці, де міст, плавзасоби, послали гонцов. Шнурка натягнули, парому наробили. Але як такого бою сильного не було. Воювать уже стали другим способом. Ішла зачистка.
Знаєте, взагалі там... Війна, смерть солдата, боягузство. Страх. Коли довго воюєш, ти просто розумієш, що страх він просто мішає і війна сама обирає. От ДаВінчі загинув. Та він же виходив з води, з сильніших спецоперацій проходив, з оточення, вогонь і воду проходив - а вбиває случайний прильот. Тобто... І я знаю таких людей обдарованих. Людина-війна, вона знала, де зупиниться, постоять, бахне, одойде. Вона йде викопать окоп. Все. Професіонал. Дихає і живе війною. А вбиває случайний прильот. Тобто війна сама обирає: чи тобі ногу відірве, чи тебе живого оставить, чи тебе оставить для перемоги. І висновок однозначно один. Ми не належимо самі собі. А належимо нашому майбутньому. Тому все у божих руках. І ми просто... Страх лишній. Через те, що ти просто виконуєш свою роботу. А війна сама вибере.
Публікація створена за підтримки Європейського Фонду за Демократію (EED). Зміст публікації не обов'язково відображає думку EED та є предметом виняткової відповідальності авторів.