Правда про дивізію, як зруйнувати русскій мір та про що думають деспотичні чоловіки - 5 книг, яких у нас не було

Один з авторів книжок у цьому огляді недаремно нагадує про те, що помилкою буде вважати явища новітнього часу за щось небачене чи нечуване. Бо все на світі має своє коріння, яке щоразу завуальовується черговими ідеологіями. Тому знання про те, звідки в минулому з’явилися та чи інша річ, потрібне для нашого майбутнього. Тепер воно у нас є

Українських джерел на тему, якій присвячена ця книжка, до недавнього часу було небагато. Зокрема маршові пісні Дивізії, а також історія одного із зацілілих в Україні її вояків були опубліковані в харківському журналі "Український Засів", який видавав автор цих рядків, ще на початку дев’яностих. Натомість дослідження Михайла О. Лоґуша "14-та гренадерська дивізія Ваффен-СС "Галичина" 1943–1945 (Л.: Астролябія) належить до видань з іншою, "закордонною" джерельною базою. Військовий історик з 30-літнім досвідом служби у збройних силах США, полковник у відставці Михайло Орест Лоґуш, спираючись на матеріали американської розвідки, пропонує неупереджений погляд на бойовий шлях цього з’єднання, а саме – дивізії "Галичина", що стала першою піхотною дивізією у складі елітного Ваффен-СС, а згодом перетворилася на 1-шу Українську дивізію Української національної армії. Історія якої, додамо, а також її військовослужбовців, які прагнули проторувати власний шлях у боротьбі за незалежність України, багатьма усе ще сприймається крізь потворне відлуння радянської пропаганди або пострадянське невігластво, провокуючи не лише хибні оцінки, але й розбрат. Розпочинається дослідження з детективної історії про те, як до рук автора потрапив щоденник вояка Дивізії, який він випорпав аж на ярмарку зброї в Америці. "Звісно, чимало різних причин могли спонукати стількох ненімців вступити до лав Ваффен-СС, - дізнаємося ми з передмови до українського видання. - Однак переважна більшість із них захищала не націонал-соціалізм Гітлера, а своїх близьких і рідну землю від комуністичного домінування Радянської Росії, позначеного величезню масою насильств, зокрема й кривавих. Також чимало чужинців опинилися у Вафен-СС з метою покращити власне становище в умовах німецької окупації. А для декого такий крок був мало не єдиним можливим способом боротися з нацизмом!"

Ця книга про те, чому росіяни саме такі, які вони є, але головне — як можна зруйнувати "русскій мір". На відміну від більшості досліджень про Росію, "Як зруйнувати русскій мір" Вадима Денисенка (К.: Наш Формат) увагу його автора передусім приділено утворенню та функціонуванню механізмів управління російською імперією, які залишаються практично незмінними останні 400 років. "Глибинна помилка більшості людей, які в силу різних обставин займаються Росією, полягає в тому, - наголошує автор, - що вони вважають, що русскій мір — це якесь новітнє явище, створене групою ідеологів, які зібралися навколо Путіна. Справа в тому, що і "русскій мір", і система управління державою, де-факто були створені ще за часів Івана Грозного, а остаточно зацементувалися в часи Петра І і з певними косметичними змінами дійшли до наших днів". Також автор висновує, що русскій мір не має і не може мати свого "символу віри", а саме його визначення автоматично приведе до його розпаду. Всеїдний і шизофренічний, він "уміщує в собі православ'я і комунізм, білогвардійців і Сталіна". Таким чином, у книжці досліджується виникнення, розвиток та функціонування русского міра від часів Івана Грозного до сучасності, а деякі питання ставляться руба. Наприклад, як змінити ідеологію русского міра? Як розвалити символічні структури? Чи потрібна росіянам свобода? Або чим відрізняється новітнє юродство Путіна від юродства його "великих попередників"? "Лише одним - наголошує автор, - зашкальним рівнем брехні на всіх рівнях. Жоден попередник Путіна стільки не брехав, щоправда, ніхто й не творив паралельну реальність для своїх громадян, а паралельна реальність - це і є абсолютна брехня. Образ, який прибрала путінська Росія, - ображена невинна жінка, яку всі хочуть зґвалтувати, а вона змушена захищатися. Путін весь час репродукує цей образ, лякаючи своїх підданих, що їх хтось зґвалтує, і тому вони погоджуються, щоб їх ґвалтувала держава. Нічого наднового, крім тотального віртуального світу для підданих, Путін не вигадав. Щоб підтримувати режим, підтримувати лад у цьому віртуальному світі-монастирі, йому треба залишатися царебогом-лжеюродивим і юродствувати на всіх фронтах".

Автор наступної книжки понад двадцять п’ять років займається проблемою насильства, психологічних травм і відновлення, тож розв’язав язика тисячі аб’юзерів. Загалом дослідження Ланді Бенкрофта "Чому він це робить? Про що думають лихі та деспотичні чоловіки" (Х.: Віват) – напевне, найінформативніша та найкорисніша книжка про жорстоких чоловіків. Жінкам, які прагнуть повернути собі контроль над власним життям, варто взяти її на озброєння. Що ж до безпосередньо чоловіків… "Часом мене питають: навіщо працювати з жорстокими чоловіками, якщо так важко змусити їх змінитися? – згадує автор. - На те є кілька причин. По-перше, навіть якщо один чоловік у групі з десяти осіб показує суттєві та тривалі зміни, це означає, що мій час і сили було витрачено з користю, адже його партнерка і діти відчують разючу зміну в якості свого життя. По-друге, я вірю у притягнення тиранів до відповідальності за їхні вчинки". Також у своїй книжці автор розробляє цілу психологію мучителів. Спеціально для жінок він розповідає, як розпізнати, чи їхній партнер - деспот, який контролює їхнє життя насильством. І радить не пропустити перші тривожні дзвіночки, вловити напрям його образливих думок, не міфологізувати, а класифікувати кривдників за найпоширенішими типами. "Консультувати жорстоких чоловіків - важка праця, - розповідає автор про свою роботу. - Зазвичай вони дуже неохоче визнають шкоду, якої завдають жінкам, а часто також дітям, і твердо стоять на своїх виправданнях та винуватять жертву. Як побачите далі, вони прив'язуються до різних привілеїв, які здобувають через жорстоке поводження з партнерками, і мають розумові звички, з якими їм важко уявити себе у рівноправних, сповнених поваги стосунках із жінкою".

Майже всі героїні в авторки наступної книжки ніби вимандрували з галереї попередніх "деспотичних" стосунків. Навіть найщасливіша з них все одно час запевняла, що "Івана я не боюсь, навіть якщо він заламує мені руки за спину і не дає поворухнутися". Тим не менш, "Тридцятий рік" Інґеборґ Бахман (Чернівці: Видавництво ХХІ) – збірка з семи оповідань, що належать до найвагоміших текстів повоєнної німецькомовної літератури – все таки про можливий сховок у жорстокому світі, поглинутому насиллям. І зрозуміло, що майже всі твори - про кохання між чоловіком і жінкою, а вічні теми життя та смерті – як це притаманно авторці – відтворенні в текстах у різних, часом непередбачених образах і формах. Наприклад, у першому з них, назвою "Молодість в австрійському місті", де мова про дітей. Точніше, про їхнє життя і смерть, коли вони вже стають дорослими, все одно залишаючись дітьми. Здається, багато з того актуальне до сьогодні. "Коли тривога, їм можна залишати зошити на столі й бігти в бункер. Згодом їм можна заощаджувати солодощі для поранених або в'язати шкарпетки і плести козуби для солдатів, для тих, що на суші, в повітрі й на воді. І віддавати шану, у шкільному творі, тим, що в землі й на дні. А ще згодом їм можна буде копати траншеї між цвинтарем і летовищем, яке вже віддає шану цвинтарю. Їм можна забути про свою науку й учитися розрізняти гул моторів у небі. Вони вже не мусять так часто вмиватися, на нігті на руках уже ніхто не звертає уваги. Діти зв'язують порвані скакалки, бо нових більше немає, і ведуть розмови про детонатори з годинниковим механізмом і про пласкі бомби. Діти грають у розбійників серед руїн, але інколи лише сидять там, втуплюються поперед себе ї вже не реагують" коли їх кличуть "діти". Достатньо черепків і для раю, і для пекла, але діти тремтять, бо змокли і їм холодно. Діти вмирають, і діти вивчають дати Семилітньої і Тридцятилітньої воєн, їм байдуже, якщо переплутають усі ворожі сторони, привід причину, за чітке знання яких на уроці історії можна одержати добру оцінку. Вони хоронять собаку Алі, а тоді його господарів. Пора натяків минула. В їхній присутності ведуть мову про розстріли в потилицю, про повішання, ліквідацію, висаджування в повітря, а чого вони не чують вухами й не бачать очима, те чують на запах, як чують вони на запах мертвих у Санкт-Рупрехті, яких не можна відкопати, бо на них завалився кінотеатр, куди діти потайки ходили на "Романс у мінорі".

Дуже добре, що такі книжки для дітей у нас нарешті з’являються. Не наївні та прості, а цілком філософські. Тобто серйозні. Назва однієї з них, а саме - "Ведмідь, якого не було" Орена Лаві (Х.: Крокус) – навіть потрапила у "дорослий" заголовок цієї добірки. У будь-якому разі, історії на зразок тієї, що сталася в книжці про Ведмедя (а перед тим – про Качку і Смерть, про яку ми вже писали) – вчить малечу, по-перше, називати речі своїми іменами (навіть у дитинстві), а по-друге, легко і невимушено сприймати складні, здавалося б, явища. Кажуть, герой цієї книжки нагадує одночасно Вінні-Пуха та Паддінґтона, весь час розмірковуючи, чи він симпатичний та щасливий. Але на більш поважного героя (точніше, героїню) він схожий більше, і "Аліса у Задзеркаллі" Льюїса Керрола при цьому частіше спадає на думку. Нашому героєві навіть мудрий Саламандр з сигарою зустрічається в лісі – як пріснопам’ятна Гусінь з кальяном, яка провадить не менш "мудрі" розмови з Алісою. Ну, а так, звісно – "нічого особливого", крім пригод, які трапляються з героєм книжки. Він мандрує Чарівним Лісом, зустрічає його мешканців і знаходить, нарешті, хатинку, в якій, виявляється, мешкає він сам. Таким чином, через прості, здавалося б, речі наш герой перетворюється з Ведмедя, якого не було, на цілком реального персонажа з Книги казок назвою Справжнє Життя.