Дивна річ, але звільнити Північ від російських окупантів, які вчинили Бучанську різанину і криваве місиво у Бородянці виявилось замало. Так само для остаточного розриву колоніальних кайданів для окремих екзальтованих пані з дипломами російських філологів виявилось замало розваленого Чернігова і немислимих сюжетів із ближніх сіл, де діти змушені були тижнями сидіти у підвалах із розкладеними трупами померлих сусідів. Знайшлось чимало захисників, які заволали, що не варто чіпати пам’ятники Пушкіна і монументи Горького — мовляв, культура невинна, що росіяни дивляться на нас, як на лайно.
Знаєте, російський культурі в Україні і всім цим колоніальним маркерам не місце в Україні з однієї причини — вона не впоралася зі своєю ключовою функцією - бути моральним імперативом для суспільства. Якщо нація балету, Толстого і Достоєвського вважає нормальним насрати у дитяче ліжко, зґвалтувати 11-річного хлопчина і примотати скотчем з мінами до тіла мертвої матері живе немовля — то гріш і ціна таким моральним світилам.
Погруддя Достоєвського, бюстики Пушкіна, вулиці Булгакова — це ніщо інше, як окреслити межі імперії: “границы России не заканчиваются нигде”, “где русский язык — там Россия” і так далі. Туди, де стоїть пам’ятник Пушкіна, туди обов’язково полізуть російські браття-“асвабадітєлі”. Прикметна річ — у 2019 році Росія встановила пам’ятник головному російському поету у Дамаску.
“Почему Сирия? Это как бы новый заход народной дипломатии в странах Ближнего Востока не через университеты, а через школы, потому что все начинается с детства”, — пояснював співголова Союзу письменників Росії Сергій Котькало. І при цьому пояснив, що ідея встановлювати подібні пам’ятники виникла у 1999 році для просування російської культури по світу. Так кам’яний Пушкін з’явився в Ерітреї, далі - в Іраку, Єгипті. Складніше було всунути його у Франції — батьківщині багатьох світових зірок літератури, але російська влада урочисто подарувала гранітний бюст Паризькій мерії і тому тамтешня влада змушена була взяти подарунок і прилаштувати його в Сквер поетів. Культурна спецоперація вдалась і в російських пропагандистів з’явилось розкішне алібі — “Пушкін - світовий геній, бо його бюст стоїть поруч із бюстами Гюго, Верлена і Малларме”.
У нас же через колоніальну інвазію російські літератори — конкуренти наших пригноблених сучасників — стали новим пломбіром за 20 копійок для багатьох освічених, дорослих людей і навіть мільйонерів. Не так давно “корінний киянин” Гарік Корогодський і “корінна житомирянка” Наташа Влащенко жили рвали за збереження пам’яті Булгакова і Пушкіна у Києві.
З паном Гаріком, бізнесменом-спекулянтом, як він сам себе називає, все давно зрозуміло. У нього майже тридцять років є спільний бізнес із російським олігархом олігархом-рантьє Александром Меламудом. А от популярна телезірка і мігрантка усіх каналів Віктора Медведчука вразила тим, що можна народитися в Житомирі, а морально бути з Читою чи Єкатеринбургом. Всю свою кар’єру Наташа лише і робила, що тягнула російське лайно в наші журнали і телебачення. Прикметно, що вона першою після Революції Гідності медійно воскресила Андрія Портнова і крайнє інтерв’ю з ним в ефірі “України 24” було буквально за кілька днів до великої війни. Ці дві персони не цурались виступати щупальцями “русского мира” і нині вп‘ялись у цю культурну дешеву ковбасу просто таким кліщами. І вони не одні — низка бібліотекарок, працівниць райвно і молодих мам із постраждалих міст під публічними дискусіями на повному серйозі питають: “Що не так з Пушкіним/Булгаковим і Достоєвським?”. А далі, о Боже, і давайте не прибирати кам’яних рашистів із наших вулиць, бо це ж наше дитинство. Але знаєте — ні, дитинство відбирає війна Росії в Україні. Саме наш північний сусід у змові з Білоруссю вкрали дитинство у маріупольських дітей. Саме вони роблять дітей сиротами чи інвалідами. Саме маючи вплив на мізки дорослих українців Росія дозволяє собі викрадати сотні тисяч дітей — страшно уявити, що буде з ними у родинах зеків і алкоголіків, які всотали у себе всю люту українофобію із “Брата-2”.
Знаєте, мене давно мучило питання, як відрізняються нації одна від одної, якщо немає такого чітко критерію як мова, релігія чи етнічна група. Тоді у висновках я дійшла, що слово зброя не менш небезпечна ніж “Калібр” чи “Ураган”.
Так ми точно безпомильно скажемо, що англійська культура — це Шекспір, Джейн Остін і Оскар Уальд, а американська — Хемінгуей, Фолкнер і Марк Твен.
Радянська влада дуже чітко розуміла, що українці талановиті, і, власне, тому українську інтелігенцію так люто стирали з лиця землі усе ХХ століття. Від закатованого Миколи Куліша до Василя Стуса. Від самогубства Миколи Хвильового до концтабору для Остапа Вишні і до свідомого замовчування творчості Івана Багряного.
Так стирали з пам'яті народу тих, хто не вважав себе людьми російської культури. Хто посмі бути талановитим, вільним і творити українську культуру світового рівня. Але трапилась дивина — дивом уцілілі і обтесані до “співців пролетаріату” Шевченко, Франко і Леся Українка заклали основу для національного відродження достатню для культурної дерусифікації покоління незалежності. Закатований Тарас Григорович різким порухом руки відкинув смушеву шапку і старомодне пальто — і ми побачили настільки модерновим є наш літературний геній.
Ми уже навчились не оглядатись на те, що думає про нас сімейство Табакових, Міхалкових, численні родичі Ігоря Крутого не зросійщують українське телебачення як на початку нульових. Євгеній Петросян зник із наших праймів у вихідні і сприймається скоріше як мем, коли з сумкою Gucci заходить до госпіталю поручкатись із російськими окупантами.
Але є ще, на жаль, пошуки діамантів у лайні численних російських лібералів, яких чомусь треба почути і зрозуміти російську душу. Очищення від Дудя і Латиніної ще займе два десятиліття — надто довго наші зросійщені міста висіли на цій голці інтелігентів із Москви.
Чим менше ми знаємо російських діячів культури, тим ментально ми далі від Росії. Тим менше вони розуміють нашу логіку і тим складніше їм прогнозувати наші реакції. І це добре, враховуючи, що наш ворог - не путін і нинішня російська еліта, а самі росіяни.
Тому я всіляко вітаю вичищення з українських міст і підручників всього, що поєднує нас з росіянами.
Пам’ятники Пушкіна з’являються там, де Росія відкушує шмат території. Їх поставили в Дамаску, Тирасполі і Південній Осетії — скрізь, де Росія нині перетворює місцеве населення на бахнутих зомбі. І відправляє на війну з Україною. Коли Росія окупувала Крим і частину Донбасу у 2014-му, то найперше, що там придумали — поглиблене вивчення Пушкіна і дні вшанування його пам’яті. Із останнього — пам’ятник Пушкіну тиждень тому з'явився у Вірменії. Як маркер, що це їхнє, і ніяких тутешніх там немає.
Якщо ми говоримо про Булгакова, пам’ятник йому на Подолі з’явився у 2007 році, а в Бучі — тій самій закатованій Бучі у 2011-му. Це було невипадково, бо саме Партія регіонів взяла екстракурс на зросійщення України. І потрібно дуже швидко помітити, що це наша “русская” територія. Кілька сотень закатованих бучан — така ціна таких культурних міток. Міток для коригування пострілів у потилиці.
То ж Пушкін і Булгаков в топоніміці українських міст і сіл - це тавро власника на тілі об’єкта привласнення. Пушкін з’явився в символічному просторі Україні не тому, що він - поет №1 у світі, а через колоніальний статус України. Обраний Росією на місце поета №1, Пушкін разом із іншими символами російської культури мав промаркувати підкорену територію, створити простір спільної історії. Ось чому РФ так активно рветься ставити пам’ятники в Сирії і окупованих шматках Грузії. Ось чому їй важливо зберегти пам’ятники своїм культурним послам в Україні — бо так легше срати в голову.
Коли аналізуєш, хто став колаборантом в окупованих нині частинах України, то зазвичай це і є жінки із музеїв імені Чехова і любительки літературних клубів Пушкіна. Нині на тимчасово окупованих територіях Херсонщини складають списки АТОвців, “кіборгів”, активістів і бізнесменів. Чорні листи на знищення.
Ми часто любимо повторювати фразу — це ж уже було. То так, це ж уже було. Читаємо статтю Михайла Грушевського “На порозі нової України” від 1918 року: “Українське громадянство виробляє у себе сей ганебний тип “самовідреченого” служальця, хама московського, який не тільки служить до самозабуття, готовий віддати всяку національну позицію, всякий національний інтерес московській політиці, але й підводить під се ідеологічні підстави” […] Доказують, що російська культура так глибоко ввійшла в українське життя, в українську плоть і кров, що Тургенев і Пушкін для українця являються такими ж близькими, національними письменниками, як Шевченко, і російська літературна мова українцям ближча, ніж “видумана українська".
Отож якщо не хочемо, щоб через певну кількість років повторилася історія, ту саму, яку хотів повернути в русло українства Грушевський, маємо повністю розірвати всі зв’язки з Росією.
Повна деколонізація і декомунізація. Інакше - Буча повториться в житті наших нащадків.
А куди ж подіти пам’ятники Булгакову, Пушкіну, Горькому, спитаєте ви? В музей колоніального спадку. І знаєте поміж бюстиків Пушкіна я би поставила кілька російських обгорілих танків. І машин зі звалища у Бучі. І брил із “Азовсталі”. Щоби кожен бачив істинне лице російської культури. Яка оманює, а потім вбиває.