Президент РФ Володимир Путін 9 червня відвідав виставку, присвячену ювілею першого російського імператора Петра I й говорив про російського правителя з молодими спеціалістами. І багатьох вразило, що Володимир Путін, по суті, вперше відкрито, назвав цілі свого нападу на Україну. Російський правитель говорив, що і Петру I дорікали, що він приходить на землі інших народів, займає під час війни зі Швецією землі, населені фіно-угорськими народами, і нам (росіянам, - ред.) дорікають, але у нас така доля – і тут Путін поблажливо посміхнувся – що і він збирав землі, і ми збираємо.
Хочу сказати, що для мене ніякої сенсації в цій заяві Путіна немає. Немає тому, що я постійно наголошував: Путін займається збиранням земель, принаймні у своїй голові. І всі його політичні заяви пов’язані виключно з намаганням виправдати це "збирання".
Та повернемося до епохи Петра I, про яку він говорить. Територія, яку захопив російський цар для побудови своєї нової столиці, Санкт-Петербурга, на той час називалася Інгерманландією. Жили там дійсно фіно-угри. За інших умов, якби на цю територію не поширився російський вплив, вони б і надалі були просто фінами, частиною абсолютно іншої цивілізації та країни. Про слов’янські племена російські історики та політики почали говорити виключно для виправдання цього завоювання. Не було великим секретом, що Петербург був оточений фінськими селами й навіть імператорська сім’я закуповувала продукти саме в цих селищах. Усі села та містечка навколо Санкт-Петербурга до 1938 року мали фінські назви, які тільки з часом почали перейменовуватися на російські. Якщо там були колись якісь слов’янські племена, чому вони не лишили по собі хоч якихось географічних назв? Хотілося б запитати, та нема у кого. Тому що вся російська історія – це історія, вкрадена в інших народів. І, як бачимо, Путін дотримується тієї ж точки зору: якщо щось вдалося захопити, це захоплене можна оголосити своїм.
З фіно-угорськими народами це робили неодноразово, останній раз – під час радянсько-фінських воєн, у 30-40 роки XX століття. Тоді Фінляндія втратила навіть ту свою територію, де етнічна присутність фінів була абсолютно очевидною. Під час захоплення радянськими військами міста Віїпурі (зараз – місто Виборг Ленінградської області РФ) практично все населення міста, 100 відсотків, пішло з окупованої території на територію Фінляндії. В місті Виборг не залишалося жодного мешканця. Це ж саме стосується і Карелії. До речі, зараз вже мало хто пам’ятає, що після окупації Виборзького району ця територія була передана Радянською владою до Республіки Карелія, яка тоді називалася Карело-Фінською РСР (1940-1956 роки, - ред.). Але потім вирішили, що небезпечно називати місто з очевидним фінським корінням, хай навіть у складі союзної радянської республіки, яка мала відсилку до Фінляндії та карельської національної спадщини, і Виборг передали до складу Росії. Тобто, його спіткала доля таких самих регіонів як Крим, який після депортації кримських татар перетворили на Кримську область у складі РФ. Звичайна тактика росіян. А тепер подивимося. Хіба не таке саме відбувається в окупованому Херсоні? Абсолютно очевидна демонстрація справжніх намірів російського президента Володимира Путіна: захоплюєш українське місто і говориш, що "тут всегда была Россия".
Тепер щодо "збирання земель". Це справді абсолютно конкретна програма російського президента. Вона не нова. На Луб’янці, у Комітеті державної безпеки Радянського Союзу, а потім Федеральній службі Російської Федерації, про необхідність повернення територій, "втрачених" РФ у результаті розпаду Радянського Союзу, говорили від початку 1990-х років. А Володимир Путін, як відомо – частина цієї системи. Про це говорили тим більш впевнено, що дана опція підтримується більшістю громадян Російської Федерації. Можливо, є поділ – на тих, хто вважає, що землі слід повертати політичним шляхом і тих, хто вважає, що треба військовим. Анатолій Чубайс – колишній очільник адміністрації президента Росії, перший віцепрем’єр російського уряду, високопосадовець путінських часів, який зараз виїхав з Росії й, вочевидь, не збирається повертатися, бо не збирається рахуватися з наслідками війни, був прихильником ліберальної імперії. Це такої, яка не зосереджує свої зусилля на військових можливостях захоплення чужих територій, але захоплює ці території шляхом політичного шантажу, економічного, підкупу еліти – різних інструментів, які й Путін намагався задіяти аж до того моменту, поки в Кремлі не вирішили, що ці інструменти з Україною не спрацьовують і єдина реальна можливість повернення так званих земель історичної Росії – це війна.
Тож сенсації немає. Усі ці розмови про денацифікацію, демілітаризацію, уся ця фігня завжди використовувалася виключно для того, щоб замаскувати справжні наміри Володимира Путіна. Як я і говорив ще 2014 року. Немає у Путіна жодного бажання захищати якийсь там "народ Донбасу". Йому взагалі ніякий Донбас не потрібний. Донбас – це тільки частина його плану, пов’язаного з намаганням повернути до Росії землі сьогоднішньої Української держави. Стільки, скільки вийде. Краще, щоб усі. І всі ці розмови щодо того треба чи не треба було виконувати Мінські угоди… Мінські угоди були ефективним механізмом зупинки російської експансії з правової точки зору. Він (механізм, - ред.) демонстрував небажання Москви вийти з окупованих територій і ліквідувати так звані народні республіки. Адже саме про це говорилось у Мінських угодах. У них навіть ніяких "народних республік" не було. Там були "окремі райони Донецької та Луганської областей", ОРДЛО, якщо хтось забув. Ну і що? Чим це завадило Путіну – коли рішення про війну вже було ухвалено – визнати незалежність тих самих "народних республік", рішення про ліквідацію яких він самочинно підписав 2014 року на перемовинах у Мінську? Нічим. Тому що не це його цікавило. І тут ми наближаємося до питання: А що далі?
Спробуймо зрозуміти, якими є політичні плани Путіна. Увечері 9 червня було оприлюднено цікаві деталі його кадрових рішень на окупованих територіях. Виявилося, що зараз цими територіями займається один з ветеранів адміністрації президента Росії Борис Рапопорт. Рапопорт був найближчим співробітником помічника президента РФ Владислава Суркова ще 2013-2014 років, під час українського Майдану, коли в Кремлі розв'язували питання щодо анексії українських земель і створення так званої Новоросії. Між цими двома чиновниками був розподіл обов’язків. Сурков перебував здебільшого в Криму, там був його головний плацдарм. Він постійно навідувався на територію Автономії, проводив "кастинг" осіб, які мають очолювати Крим після його приєднання до РФ. В результаті, після довгих розмов з різними представниками зрадників, вибрали Аксьонова. А Рапопорт працював у Харкові, який, за задумом російського керівництва, мав стати або альтернативною столицею України, або центром "Новоросії". Люди, з якими він тоді співпрацював, навряд чи щось розкажуть. Найближчий соратник, який мав виконувати цю задачу – Геннадій Кернес – вже нічого не розкаже. Будемо сподіватися, що про всі деталі цього плану щось розкаже після війни Михайло Добкін. А план був доволі простий: за допомогою диверсантів, яких має підтримати місцеве населення, створити "Новоросію" і вирішувати – чи це буде альтернативна Україна, чи якась квазідержава зі столицею в Харкові, яка потім приєднається до Російської Федерації. Ми знаємо, що з цього нічого не вийшло, але добре пам’ятаємо 2014 рік: Одеса, Харків, те, що відбувалося на Донбасі… У принципі кордони цього псевдоутворення чітко визначені у так званій Кримській промові Володимира Путіна – виступі російського президента на засіданні федеральних зборів РФ. Коли ухвалювалося рішення про анексію Криму. І всі ці території Східної та Південної України там визначені в якості подарунка більшовиків Радянській Україні, який має бути відібраний. Знов-таки, ніяких новин у цьому немає. Політичний вчитель Путіна, колишній мер Санкт-Петербурга Анатолій Собчак ще на початку 90-х років говорив, що союзні республіки мають виходити з Радянського Союзу з тим, що у них було на момент приєднання. З точки зору територіальних амбіцій РФ тут можна вигородити все що завгодно. Тоді у Рапопорта нічого не вийшло. Вийшло тільки створити оті "народні республіки", якими потім опікувався його начальник Сурков, після Суркова Козак, а тепер опікується Сергій Кирієнко, який відповідає за внутрішню політику Росії. Рапопорт зараз там саме тому, що виконує завдання Кирієнка, а 9 червня усе керівництво так званої ДНР замінили з місцевих братків на російських бандитів. Це передумова до того, що окуповані території – Донецька, Луганська, Херсонська та Запорізька області – будуть об’єднані, як вважають мої російські колеги, в єдиний федеральний округ, а Борис Рапопорт може стати постійним представником президента Росії у цьому новому окрузі.Ось для чого Кирієнко їздить у Маріуполь, Мелітополь, Херсон, ось якою є політична програма мінімум. Вийти на адміністративні кордони цих областей і створити федеральний округ Росії. І надалі розмовляти з українським керівництвом мовою доконаних фактів: "вопрос Крыма закрыт, вопрос Донецка закрыт, вопрос Луганска закрыт, вопрос Херсона закрыт, вопрос Запорожья закрыт". Далі розмовляємо про те ж саме: про денацифікацію, демілітаризацію, нейтральний статус та про всяку таку фігню… Тільки вже без цих територій. І за час таких перемовин готуємося до захоплення нових регіонів на Сході й Півдні країни, для чого власне ці перемовини й потрібні.
Ми ж розуміємо, що буде після створення цього федерального округу? Він має стати плацдармом для захоплення Харківської та Дніпропетровської областей на Сході, Одеської та Миколаївської на Півдні. З виходом на Придністров’я та окупації Молдови за допомогою цього вічного ключа до її державності. А там вже можна створювати новий, Південний, федеральний округ РФ у складі Миколаївської та Одеської областей України, самопроголошеного Придністров’я і тієї території Республіки Молдова, яка зараз контролюється законним урядом у Кишиневі. З виходом на кордон з Румунією – це наступний етап. Оце практично вся Новоросія. Оце вам програма війни на наступні місяці чи роки війни. І, звісно, я не виключаю повтору спроби удару по Півночі України. Але, мені здається, зараз метою є примусити українське керівництво погодитися з такими територіальними втратами. А до Півночі справа дійде тільки після того, як буде підкорений Схід та Південь. Хоча, знов-таки, я можу помилятися, я імпровізую, планів російського генштабу я не бачив. Але можу вам сказати достеменно, що й вони імпровізують після того, як план бліцкригу провалився.
Що можна цьому протиставити? Насамперед реалізм. Перше: усе це може бути зупинено тільки нашою героїчною армією, тільки військовим шляхом. Ніякого політичного шляху подолання цієї проблеми не існує, мусимо це запам’ятати назавжди. Друге: будь-які перемовини будуть для Росії лише ширмою для підготовки нових атак. Жодних мирних угод з Росією не можна досягти з тієї простої причини, що Росія не сприймає Україну як суб’єкт міжнародного права, а сприймає її як низку російських областей, які мають бути приєднані до "материнської" держави. Третє: усі сподівання на те, що Путін, після всіх цих розмов про Петра I, зрозуміє наслідки своїх дій є марними. Його абсолютно не цікавлять економічні наслідки. Абсолютно. Тим більш до того часу, поки Росія може щорічно вкладати у свій бюджет сотні мільйонів доларів від нафти. А зараз, у зв’язку з подорожчанням енергоносіїв, вона, здається, отримує навіть більше, ніж до нападу на Україну. Путін може бути впевнений, що утримає стабільність у Москві й буде платити великі гроші силовикам, які зможуть розігнати будь-яке повстання. Навіть якщо воно почнеться. А це повстання виглядає дуже малоймовірним з тієї причини, що росіяни добре розуміють: Путін робить те саме, що й Петро I.
Україна для перемоги має використовувати резерви цивілізованого світу – економічні, фінансові, військові. Боротьба просто України з Росією, звичайно, є для нас дуже серйозним випробуванням. Боротьба з Росією усього цивілізованого світу, який буде нам допомагати, може тривати дуже довгий час, але головний тягар цієї боротьби нестиме український народ. Налаштовуйтеся на довготривалу боротьбу. І не вірте тому, хто говорить, що можна домовитися з Путіним. З Путіним можна домовитися тільки на російсько-польському кордоні. Чи російсько-румунському, чи російсько-угорському. Тільки там, де буде стояти російський прапор поруч з польським чи угорським, там Путін буде з кимось домовлятися. Не з нами. Я не впевнений і що з поляками чи угорцями він буде серйозно домовлятися, бо тоді виникне питання про сфери впливу цієї імперії. Але це вже наступна історія, бо я не певен, що Путін готовий до вторгнення на землі НАТО.
Ось так це все виглядає сьогодні.