Держкомтелерадіо розробило проєкт наказу "Про затвердження Положення про Реєстр видавничої продукції антиукраїнського змісту". Дотепер існував і досі існує укладений тим-таки Держтелерадіо Перелік видавничої продукції антиукраїнського змісту, до якого входять 260 назв. Серед них – книжки живого російського пропагандиста Захара Прилєпіна та мертвого російського автора українського походження Едуарда Лімонова (Савенка). Різниця в формі відповідальності. Перелік мав рекомендаційний характер. За розповсюдження й поширення тих самих книжок уже з Реєстру передбачені правові наслідки – штрафи. І так, за це не посадять.
Готуючи цей текст, я відірвався, аби переконатися: доступ до книжок Прилєпіна й Лімонова можна отримати в Україні менш ніж за хвилину. Для цього треба зробити відповідний запит в інтернеті й переконатися, що не всі російські ресурси в нас заблоковано.
Читати онлайн або завантажити файл дуже просто. Звичайно, охочі робитимуть це вдома, не публічно. Читання в межах своїх чотирьох стін роману націонал-більшовика Прилєпіна "Санькя" не підпадає під жодну статтю ККУ, й за це не оштрафують на дві мінімальні зарплатні. Не вважається злочином і обмін подібними файлами. За розповсюдження в такий спосіб порнографії покарають швидше.
Читайте також: Щоб українці читали більше, не досить видавати книжки та відкривати книгарні
Боротися з антиукраїнською видавничою продукцією треба. Але при цьому слід прийняти як доконаний факт наступне: вся російська видавнича продукція, всякий текст, написаний громадянином Росії та оприлюднений будь-де, за замовчуванням має антиукраїнський характер. Перекладів це не стосується. Перекладений російською шведський детектив українцеві не зашкодить, бо не несе російських смислів. Хіба перекладач навмисне вмонтує їх у текст.
Проте станом на сьогодні в Україні від будь-яких виданих у Росії книжок позбавляються системно, хай навіть дехто й вимушено, виконуючи норми законів та зважаючи на негатив із боку книголюбів.
Отут слід зупинитися й наголосити: видавнича продукція не є цінністю для великої частини наших співгромадян. Причому стосується це й цілком собі проукраїнського продукту. Наприклад, "Кобзар" Шевченка та "З вершин і низин" Франка точно не стоять на видному місці в оселі кожного громадянина України. І воно насправді не всім треба. Можна не сприймати російського й боротися з російським впливом, не прочитавши самостійно, не на вимогу шкільної програми, "Заповіту" чи "Каменярів". Отже, до ворожої друкованої продукції ставлення аналогічне. "Комсомольская правда в Украине" зникла, принаймні, з публічного простору, й не чути особливої туги за нею та чимось подібним.
У мережі вже кілька днів поширюються результати опитування, котре встановило, як українці змінилися за десять років. Там, зокрема, зазначено: російську мову як другу державну і відкриті кордони з Росією підтримує 25% опитаних. Так, 2013 року цього прагнули відповідно 51% та 70% респондентів.
Проте зменшення кількості не означає зникнення. Й варто мати на увазі: оті самі прихильники дружби з Росією, попри масштабну війну й наші щоденні втрати, так само небезпечні, як "Калібри", "Іскандери" й "Ланцети". Бо саме ці громадяни ймовірніше за все ледь не щодня, але точно – щотижня наводять російські ракети на українські об`єкти. Всякий прихильник Росії й російського ладен вдарити в спину й регулярно робить це.
Читайте також: Чому ідеологія — досі страшний сон навіть активних українців
Про таких персонажів раз у раз пишуть у соцмережах. Вони різного віку й соціального статусу. Але однаково байдужі до того, що переживає їхня країна, часом – агресивно налаштовані, коли їм зробиш зауваження. Вони вмикають російську музику в публічних місцях, за зручної нагоди кажуть "из-за таких, как вы, это всё началось", паплюжать могили військових та загалом українську символіку, відстоюють право пам`ятників російським радянським діячам стояти в українських містах та селах, бо "это всё наша история". І їхня свідомість, точніше, несвідомість навряд сформована читанням книжок антиукраїнського змісту. Вони й не помітять відсутності ворожої видавничої продукції. Ті ж, для кого вона справді ворожа за суттю, не зважали на таке й без переліків та реєстрів.
Тому поділ російської видавничої продукції в Україні на більш та менш шкідливу для українських мізків неправильний уже через окреслену мету. Російський продукт шкідливий весь. І має бути вичищений з України без жодних реєстрів. Російський автор – значить шкідник.
Проте поки до неї буде вільний доступ завдяки інтернету, поки йтиметься тільки про книжки, а не про весь аудіовізуальний контент з-за поребрика, поки в українських новинних стрічках розповідатимуть про світське життя російських артистів, доти загроза проникнення "русского мира" лишатиметься. Адже просувається він сьогодні не через малотиражні насправді друковані видання, а через його агресивну присутність в віртуальному просторі.
Спеціально для Еспресо.
Про автора: Андрій Кокотюха, письменник, сценарист.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.