На жаль, корпус таких матеріалів величезний, і вони є частиною своєрідного – сказати б, поганського – дискурсу, який мімікрує під християнський і береться говорити про християнські свята поняттями язичницького світу, передовсім забобонів та розмаїтих вірувань, фундаментом яких є аж ніяк не віра в Христа. Ось і нині, в Різдво Івана Хрестителя можна буде прочитати щось подібне про те, чого не можна робити в це свято, а може, й про те, що Івана Купала – це його народна назва. Соцмережі вкотре ряснітимуть світлинами купальських вогнищ, вінків, пущених на воду, а також віртуальними бійками довкола того, хто що цього дня святкує – свято християнське чи те, що прийшло до нас із язичницьких часів.
Не випадає сумніватися, що ці обидва свята мають зовсім різну природу, і, якщо ми розуміємо, яка вона, навряд чи матимемо потребу поєднати їх в одному календарі. Купало в язичницькі часи вважався одним із чималого пантеону слов’янських богів: божеством родючості, плідності; і в розпал літа, коли все буяє, давні слов’яни вшановували його й приносили жертви, дякуючи за плоди, які вже вдалося зібрати. У XVIIстолітті богослов та історик Інокентій Гізель писав про нього, що це «Ідол Купало, якого вважають богом плодів, і йому, задурманені звабами бісівськими, жертву на початку жнив приносять», тим самим показуючи, як церква сприймала Купала: як одного з божків, ідолів, весь пантеон яких було перекреслено для тих, хто прийняв християнство, хресною жертвою Христа.
Нинішні ж суперечки, що святкувати, не мають особливого сенсу. Якщо певна особа вважає себе християнином/християнкою, то, вочевидь, знає першу заповідь Божу: “Нехай не буде в тебе інших богів, окрім мене”. А отже, християнам навряд чи годиться долучатися до святкування чогось, що – нехай навіть під виглядом постановки, вистави, як не раз є нині, – є своєрідною формою ідолопоклонства. Якщо ж хтось не вважає себе за християнина й обурено коментує, що на наших землях “споконвіку” (хоча “споконвіку” – це відколи?) святкувалося свято Купала й низка інших язичницьких свят і ми мусимо пам’ятати своє коріння, – я розумію цих людей у тому сенсі, що сприймаю таку позицію за їхній вибір, вияв вільної волі, свідоме неприйняття християнства, хоч мені й прикра їхня відверта ворожість до нього. Але добре знати чітко, що приймаєш, а чого не приймаєш, чому кажеш «так», а чому говориш “ні” (сьогодні не кожен може похвалитися такою чіткістю), а не змішувати два цілком протилежні світогляди й дві оптики. Будучи поганином, можеш собі дозволити вірити в забобони, але якщо називаєшся християнином, навряд чи пасує інтегрувати в свою віру елементи поганства.
У дискурсі довкола християнства цікаво ще й те, що ті, кому воно відверто чуже, критикуючи різні моменти християнського віровчення чи світогляду, часто закидають християнам “повернення до середньовіччя”. Однак іронія в тому, що середньовіччя не було “темним”, принаймні не темнішим, ніж наші часи. У середньовіччі за участі церкви поставали перші університети, в монастирях переписували книги й вивчали мови, не раз здійснювали і наукові відкриття. І весь той багатющий спадок, який нам залишили європейські середньовічні письменники, художники, архітектори, композитори, постав у християнському контексті й не раз був ним натхненний. Трохи кумедно те, що за нинішніми твердженнями про те, що християнство нам не потрібне, що воно застаріле й “середньовічне”, ті, хто їх висловлює, не відчувають того, що як альтернативу обирають фактично поганство. Або через повернення до слов’янських божків і будування себе на язичницьких традиціях, однак без глибшого їх розуміння, – бо хто готовий визнати, що участь у язичницьких обрядах може передбачати, скажімо, принесення жертви певним божкам, – а через такий вибір фактично відбувається повернення до часу, в якому невігластва було значно більше, ніж у таврованому середньовіччі. Або ж вибір поганства відбувається через вибудування своєрідного неопоганства, в якому взагалі немає місця чи то одному-єдиному Богові, чи численним богам/божкам, натомість у центр поставлено людину, яка, як їй здається, визначає собою все і все, що забажає, може робити. І це, зрештою, теж певний релігійний світогляд, хай там як невіруючі заперечують свою релігійність.
Саме світогляд визначає те, що ми робимо на щодень. Нині він теж визначатиме, що саме святкуємо: Різдво Івана Хрестителя, Івана Купала чи зовсім нічого; а також те, як святкуємо: із забобонами чи без.