І цей шлях боротьби триватиме ще довго, говорить воїн в інтерв'ю Еспресо, дивлячись на вирізані ним у магаданській виправній колонії скандинавські руни. Олексія затримали у 2014 році у Сімферополі під час спроби здійснити диверсію проти російських загарбників. Засудили за тероризм у так званій справі Сенцова. Наступні сім років його катували російські силовики й знущалися зеки. Та невдовзі після його визволення в Україну вдерлися російські окупанти — і Олексій відновив свою боротьбу.
Позивний?
Крим.
Крим?
Щоб собі нагадувати, де повинна закінчуватися наша війна з пі…ми (росіянами, - ред.). І всім іншим бійцям, щоб не забували, де ми повинні закінчити цю війну. Не на Донбасі, не в Мелітополі, а саме в Криму.
2014 рік, окупація. Початок війни. Для когось війна почалася 24-го (лютого 2022 року, - ред.) Для мене війна почалася ще 2014 року. Був рух опору. Спочатку палили їхні (російські, - ред.) офіси, підривали блокпости. Потім недруги, нетовариші здали ФСБ мене та тих, кого я встиг з ними познайомити. Я це вже казав. Усі, хто дивився попередні інтерв'ю, знають історію, справу Сенцова тощо. Далі 7 років катання безкрайнім Мордором від Сходу до Калінінграда. І так далі. Потім визволення.
Ти сидів разом з Сенцовим?
Ні. Разом ні. Але недруги, нетовариші впхнули нас в одну справу замість себе. Вони були спільниками. Сенцов з компанією був знайомий і не більше.
За якою статтею тебе посадили?
Тероризм. Вони це розглядали як тероризм. Будь-яка протидія їхньому беззаконню - це тероризм для них. Самі собі вони, звичайно, не терористи. Хоча, на мою думку, ФСБ - це і є найголовніша терористична організація в Росії.
Сім років. У 2021-му тебе звільнили?
Так.
Розкажи про ці сім років. Де ти сидів, у яких умовах? Як до тебе ставилися росіяни?
По-різному. Якщо говорити про адміністрування, то залежно від місця. Далекий Схід – більш лояльне ставлення. Можливо, тому що Москва далеко. Чим далі, то вони ніби... Ростов-на-Дону - з точністю навпаки. З боку адміністрації, я маю на увазі. А зеки... Непотріб всілякий, типу наркоманів і тому подібних, постійно намагалися спровокувати, безглузді питання ставили. Серйозні люди, я маю на увазі ідейний кримінал, завжди з повагою ставилися. Бо для них заперечення самого факту державності в тій країні – для них це було... Хоча вони розуміли, що я чужа людина в їхньому середовищі. Загалом ставилися з повагою та підтримкою.
Тебе катували?
Перші кілька діб - так. Було. Не буду повторюватися, не хочу про це згадувати. Потім - ні. Потім це переважно був психологічний тиск.
Олексій Чирній проходив по "справі Сенцова", фото: з відкритих джерел
Розкажи про те, як тебе звільнили. Про 2021 рік.
Ну як. До останнього часу навіть сумнівався, що звільнення буде. Тому що провокували постійно адміністрація, що "Крим наш", не наш. І так далі. А в них уже на той момент вийшов закон, що плюс 5 (років, - ред.), якщо ти кажеш "окупація" і тому подібне, у держдумі. Я зрозумів, що їдемо наче на кордон, тільки коли ми проїхали Ростов і пішли на північ. Бо там ще два централи. Один південно-східний, інший південно-західний. Поки не побачив, що чітко йдемо на північ, навіть не міг збагнути, що звільняють. А відчуття визволення в день визволення у мене не було. Поки не пішли на північ і я зрозумів, що кордон там огинає окуповану частину Донбасу. Відчуття звичайно були веселі. Особливо ці триста метрів перетину кордону. Коли консули ще не встигли під'їхати, а ці мене вже позбулися. Ідеш. Підійшов до нашого солдатика прикордонника показав паспорт. Говорить: а хто-що? Та ось, сім років, звільнився. Так? Ну, добре. Зараз з'ясуємо. Хвилин десять, і каже: проходьте, але ми там поліцію викликали. Викликайте! Потім хтось із їхнього керівництва, певно, заліз в Інтернет. Каже, о, то ти герой! Кримський партизан. Кажу: так, було. Чаєм, кавою пригостили. Потім уже консули під'їхали.
Політв’язня звільнили у 2021 році, фото: з відкритих джерел
Вся твоя нерухомість, все, що в тебе було, залишилося в Криму...
Все в Криму.
І це арештовано? Повернути це ніяк неможливо?
Ну арештовано, може, не арештовано. Але поки все в окупації.
У тебе там квартира?
Там будинок у селі та квартира у місті була. Будинок батьків у селі. Квартира у місті мамина. Я там був прописаний. Останнє місце прописки у Сімферополі було.
Знаєш, що з твоїм житлом зараз?
З батьком не підтримуємо стосунки, особливо після 24-го (лютого 2022 року, - ред.). Мені дуже складно зрозуміти батьків, які підтримували все це ще у 2014 році. І їхнє мислення. Якщо раніше ми якось спілкувалися, то тепер у принципі не спілкуємося. Я не розумію такого. За батьковою, материною лінією дворянське коріння і мої пращури завжди сприймали слово "честь" інакше, і "вірність". Ну, у кожного, напевно, своє сприйняття. На комусь відпочиває пам'ять роду, на комусь - ні.
Тобто в тебе батьки зараз у Криму і ви взагалі не спілкуєтесь?
Ну, вони намагалися, але я не виходжу на зв'язок.
Понад рік воював на Запоріжжі, нині - боронить кордони на Сумщині. Фото: з архіву Олексія Чирнія
Розкажи, як все було 24 лютого 2022 року
Пів на шосту ранку. Зазвичай я прокидаюсь у цей час. На роботу на сьому - пів на восьму. Перше, почув якийсь гуркіт, якраз поки дрімав останні пів години. Думаю, напевно, це брат там грюкає дверима в сусідній частині будинку. Вийшов на кухню, заварив каву, дивлюся - хвіртка відчинена. Комусь спекотно у лютому. Потім заварив каву, чую ще бабах, виходжу на двір, бачу дим над аеродромом. Ну, гадаю, зрозуміло, приліт. Почалося. Допив каву, пішов на роботу. Дійшов до роботи, зустрів бригадира. Бригадир каже: "Так, сьогодні вихідний". Ну, плюс. Я вже до цього намагався зайти до Збройних Сил на контракт у кілька місяців. Але через відсутність прописки та військового квитка... Військовий квиток у мене вкрали ефесбешники. Напевно, боялися - обмін чи не обмін. Це так, відступ. Ну, одразу пішов до місцевого штабу ТрО. О сьомій годині ранку для мене відбулося чергове перезавантаження. "Пережиття", перезавантаження.
Так, ти пішов у ТРО, і що було далі? Вас відправили у Запоріжжя?
Ні-ні. Спочатку збір інформації, оформлення. Потім весь день метушня. Нові приходять люди, хтось залишається, хтось іде. Потім чекали на озброєння. Озброєння не привезли. До шостої години когось озброїли, когось - ні. О шостій годині мій знайомий, Влад, замкомбата на той момент, сказав, що їдьте додому: буде о 12-й підвіз боєкомплекту та іншого. Видали 4 гранати. Потім під'їхали ми о 12-й, а штаб ТрО закритий. Купа народу стоїть, усе темне. Ми такі: що за дурня? Незрозуміло. Дзвоню Владу. Влад каже: виїхали, усі виїхали, ми вже відійшли до Василівки, тож, якщо хочете боротися далі, - своїм ходом до Василівки. Добре, що попередив, бо я у формі ходив і до, і після. Перше, що я купив собі, - форму. Коли приїхав, до мілітариста пішов. Тому що я цивільний одяг не сприймаю. Хлопці не дадуть збрехати, жодної громадянської речі, крім футболок мілітарі, немає. Добре, що Влад попередив. Я чого - просто тому, що якби не попередив, я б вийшов на роботу наступного дня у формі з нашивками, все як належить. А тут пі..ські (російські, - ред.) танки й піхота.
фото: з архіву Олексія Чирнія
Дивно, що так швидко все до Мелітополя докотилося. Тому що відчуття було все-таки: Чонгар – це далеко. Доби дві, може три. Чесно кажучи, Мелітополь міг би ще довго стояти. Звісно, міг би перетворитися на черговий Маріуполь. Працював перед цим на дорбуді. Родич влаштував. Південний в'їзд – там просто ідеальне місце для засідки та для зустрічі колони. Те, що показують Ірпінь, Буча, маленькі розбиті колони, - то там таку колону можна було на кілометр зробити. Водночас за тих сил, які були на той момент у Мелітополі. Я маю на увазі ТрО, ополчення. І техніка, яка відходила з півдня, підходила з півночі 128-та. Але, на жаль, командування вирішило, що це неможливо. Хоча все було можливо.
Олексій займався реконструкцією, захоплюється язичництвом, фото: Еспресо
Хочу тебе запитати, як історика. Ти бачиш в тому, що зараз відбувається з Росією у війні в Україні, якісь аналогії з тим, що з Росією було, скажімо, 100 років тому?
І мало того, звісно. Російсько-японська війна. Вони програли цю війну, та їхня держава розвалилася. Афган. Вони його програли, і воно розвалилося. І цю війну вони також програють. Тільки є одна різниця. Афганістан і російсько-японська війна - це локальні війни, що стосувалися тільки їхньої держави й маленьких держав, з якими вони воювали. А тепер війна має зовсім інший характер. І, м'яко кажучи, я думаю, після нашої перемоги вони не просто розпадуться. Там набагато глобальнішими будуть проблеми. У них. Не в нас.