Однак це не заважає росіянам намагатися організувати нові наступи поруч з Авдіївкою. При чому уже можна помітити, що ці наступи відбуваються за класичною тактикою радянських "маршалів перемоги" під час Другої світової війни. Тобто російських мобілізованих гонять на українські позиції хвилями. Коли знищується чергова хвиля українськими військовослужбовцями, які захищають свої позиції від наступу росіян, російські генерали просто готують нову хвилю, навіть не переглядаючи намірів і позицій.
Таким чином, на сьогодні можна констатувати, що російський наступ поблизу Авдіївки зазнав поразки, однак це не зупиняє російське військове командування у його намірах продовжувати наступальні дії у цьому районі. Навіть якщо ніяких реальних результатів не буде і поруч з Авдіївкою доведеться покласти ще чималу кількість російських військовослужбовців та спалити російську техніку під вогнем захисників України.
Чому така настирливість з боку російського воєнного командування? Очевидно, тому що зараз керівництво так званої спеціальної воєнної операції не влаштовують терміни. Адже Володимир Путін, згідно з багатьма джерелами інформації, віддав своїм генералам наказ вже до Нового року встановити повний контроль над усією територією Донецької та Луганської областей України. З точки зору російського керманича, встановлення такого контролю дозволило б йому у майбутньому думати про примирення у війні з Україною для того, щоб накопичити нові сили для наступу на територію ненависної йому держави й окупації нових українських регіонів.
Плани Путіна зі створення так званої Новоросії на східних і південних теренах України та маріонеткового уряду в українській столиці, який погодиться на вступ України до так званої союзної держави Росії й Білорусі, не скасовані. Російський президент просто готовий відкласти ці плани на момент, коли його армія зможе врешті-решт окупувати значну частину території України та захопити Київ для встановлення там маріонеткового режиму.
Для чого Володимиру Путіну потрібний не тільки перманентний ракетний обстріл територій України й боротьба з українськими Збройними Силами заради ліквідації мобілізаційного потенціалу. Для цього Путіну потрібен і час, щоб накопичити значну частину техніки, а також мобілізувати достатню кількість російських військових для остаточного рішення про знищення української державності й вигнання українців із земель їхнього проживання. Однак для того, щоб ці людиноненависницькі плани почали втілюватися у життя, Путіну потрібне перемир’я на його власних умовах. Тобто розв'язання питання про припинення бойових дій з одночасним виключенням можливості вступу України до НАТО і надання Україні таких гарантій з боку США та інших країн Заходу, які б унеможливили у майбутньому наступ Росії на українські території.
Путін щиро впевнений, що йому вдасться домовитися із Заходом на умовах, які будуть насамперед відповідати інтересам Росії й не відповідати інтересам України. Саме для цього він докладає зусиль з глобалізації конфлікту і, можливо, вже найближчим часом ми побачимо нові кровопролитні війни у нових регіонах світу. Однак в будь-якому разі навіть для того, щоб почати перемовини про перемир’я з Україною, російському керманичу потрібно продемонструвати, що так звані цілі спеціальної воєнної операції є досягнутими та російські війська можуть зупинитися у своїх силових діях на українській території.
А для цього принаймні потрібно найменше для Путіна – повний контроль над територією Донецької та Луганської областей. Варто нагадати, що у лютому минулого року російський президент визнав так звані Донецьку і Луганську народні республіки, вигадані після окупації частини території Донбасу у 2014 році, у так званій їхній територіальній повноті, тобто у кордонах Донецької та Луганської областей України.
І тепер, через 20 місяців цієї кровопролитної війни між Росією та Україною, російським військам не вдається досягти навіть цієї формальної мети, якою Володимир Путін виправдовував початок своєї війни з Україною. А часу у російського президента насправді не так вже й багато, адже стає менше і російських ресурсів. Не так просто проводити перманентну мобілізацію громадян Російської Федерації для війни з Україною.
Я вже не кажу, що і російський військово-промисловий комплекс працює не так оперативно, як цього хотілося б Путіну та його соратникам. Україна до того ж отримує нову західну зброю, а ракети ATACMS можуть значно зменшити можливості російських збройних сил з боротьби на українській землі.
Саме тому Путін діє так, як завжди діяли радянські генсеки, – намагається поставити своїм генералам завдання, яке вони мають виконати, скажімо, до свят. Якщо не до 7 листопада, так до 1 січня. Звичайно, російські генерали, як це завжди буває із генералами в авторитарних державах, не замислюються про реальні військові наслідки своїх дій. Вони просто тупо виконують політичне завдання свого некомпетентного керівництва. І це в будь-яких умовах, у будь-якій державі є шляхом для поразки й до значної втрати техніки й живої сили. Що ми й бачимо у районі Авдіївки, яка стала символом готовності російського військового командування діяти у цій війні за найгіршими рецептами радянських маршалів і генералів.
Про автора. Віталій Портников, журналіст, лауреат Національної премії України ім. Шевченка
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.