І Йорданом. Та все з ними, на перший погляд, так, – гарні фінальні празники зимового циклу святкувань. Доки справа не доходить до безпосередньої організації та дотримання всіх пов’язаних ритуалів. Тут-то й дається взнаки той простий факт, що традиційний цикл усіх ритуалів у реаліях сучасного міського життя, м’яко кажучи, складно виконати. Об’єктивно складно. Адже всі ці ритуали формувалися в іншій реальності, для інших потреб і за іншого ритму і способу життя.
У випадку Різдва це вирішується доволі просто – перейманням у отієї благословенної Європи практики різдвяних канікул, коли приблизно з 22–23 грудня і до 2 січня основна маса працівників або йде на тотальний святковий відпочинок, або працює за скороченим графіком. Зрозуміло, існують винятки – працівники екстрених служб, лікарні, конвеєрне виробництво тощо. Але ніхто не влаштовує основній масі громадян без явної і нагальної потреби біг із перешкодами, після яких уже і свято – не свято. Позаяк думаєш, про те, який ти замучений, чого не встиг зробити і як доїсти усе приготоване. Що ж, залишається сподіватися на те, що врешті-решт ми всі, включно з відповідальними за календар, усвідомимо ідіотичність і постсовєтського культу запрацьованості, і постколоніального комплексу на тему "які ми ліниві, недотепні і так далі", котрі штовхають нас на "трудові подвиги" в ім’я так направду виключно того, щоб не почуватися поросям, та просто наведемо в цьому питанні лад простим і очевидним способом.
Тритижневих канікул не витримає жодна економіка, тому традиційне свято Водохрещі потребує в Україні модернізації.
З Йорданом так не вийде. Просто тому, що тритижневих канікул не витримає, мабуть, жодна економіка. А тим часом за неповні два тижні від Різдва до Йордану практично всі вже перебудовуються на нормальний робочий цикл, посеред якого Щедрий вечір і Йордан сприймаються як "о Боже, ще один празник"…
Тож перед нами виростають дві колізії. Перша вже озвучена вище – традиційні ритуали прив’язані до ритму життя домодерного села і, як наслідок, виглядають у більш-менш модерному місті чимось середнім між театром і анахронізмом. Найбільш недоладні деталі вже давно відпали – кажучи умовно, ніхто не кидає кутю до стелі і не намагається пригостити кутею кота чи пса (єдину домашню "худобу", яка зосталася в більшості містян). А відпали вони через цілковиту безсенсовність у змінених умовах.
Здавалося б, усе просто – покинути того воза та й по всьому. Імперативним методом позбутися Йордану, віруючі сходять до церкви, невіруючі вип’ють святої води, з’їдять ложку куті та й по всьому. Саме це час від часу пропонують ще з 1990-тих, аргументуючи слушність ідеї економічними міркуваннями.
Йордан є джерелом потужного ресентименту, у смислових координатах якого відмова від ритуалу в певному сенсі означає визнання поразки перед екзистенційним ворогом
Але це не працює. І діється так тому, що ми маємо справу з явищем, яке несе на собі передусім символічний тягар і символічне значення. Це перша причина, і тут хочеться нагадати, що матеріальна "база" і нематеріальна "надбудова" пов’язані з собою значно складнішими взаємозв’язками, ніж проста ієрархія. У даному разі стоїть питання про щось, що визначає нашу ідентичність, щось, що робить нас нами та відрізняє нас від інших. А враховуючи тривалий період витіснювання і придушування цього "чогось", то цей святковий ритуал є ще й джерелом потужного ресентименту, у смислових координатах якого відмова від ритуалу в певному сенсі означає визнання поразки перед екзистенційним ворогом.
І саме цей ресентимент посприяв тому, що у пам’яті та діях закарбувався "сільський" варіант святкувань, на що гарно наклалися дві обставини. Перша: чи не з часів романтизму об’єктом уваги фольклористів та етнографів став передусім сільський варіант ритуалу. До всього ще й накладалася звичайна цікавість – міські ритуали були для цих записувачів і збирачів чимось звичним. Хто ж знав, що за століття чи навіть півстоліття тоталітарна імперія, прагнучи здомінувати всі шляхи до модернізації та спілкування нас із зовнішнім світом, мало не під корінь зітне українське місто й українську модерну культуру? А ще за два десятиліття у місто, рятуючись від колгоспного безпросвітку, ринуть мільйони вчорашніх селян. І принесуть із собою саме сільський ритуал, який, підкоряючись несвідомому ресентименту, плекали з покоління в покоління.
І як оце плекання виглядає в випадку Щедрого вечора? Омину питання комбінаторики в часі з метою приготування усіх дванадцяти страв (зрештою, навіть не у всіх регіонах України їх має бути саме дванадцять, є варіанти з десятьма і сімома). Припустимо, їх вдалося приготувати у належній кількості. І тут проста річ – перед споживанням цих дванадцяти страв треба постити. Якщо ти чесно пропостив увесь день, ти їх з’їси. Але якщо ні – будуть проблеми просто тому, що людський шлунок не гумовий. Якщо цілий день готувати, ти будеш куштувати й таким чином і не зомлієш з голоду, проте будеш достатньо голодний для споживання того всього.
Але тут така справа – функціонування цілий день у ритмі нормального робочого дня начисто перекреслює цей піст. Адже складно витримати цілий день на ногах, не ївши. Слава Богу, у Щедрий вечір в нас діє інша логіка – після того, як випив святої водиці, можна їсти. І от наш умовно віруючий містянин зранку випиває свяченої води – Богослужіння, з освяченням води, нагадаю, відбуваються зранку, після чого їсть, як слід, бо йому ще працювати та загалом бути у притомній кондиції. Питання – як він має з’їсти усі 12 страв, навіть маленькими порціями, після такого? Відповідь – майже ніяк. І це ми "пройшлися" тільки по найочевидніших деталях з суто практичної точки зору.
Традиційний ритуал тримався на тому, що кожна деталь мала символічне значення, і її змалку пояснювали, повторювали і проговорювали. Нині він потребує трансформації в умовах модерного міста, і історичного матеріалу для цього не бракує.
Годі дивуватися, що на практиці господині виходять зі становища, закриваючи очі на сакральні та символічні змісти, фактично резервуючи їх за цією самою святою водою і за кутею, що ж до всіх інших страв – балансуючи між ритуалом, смаками членів сім’ї й власними можливостями.
Зі смаками окрема історія. Бо ситуація, коли колізію між вимогами символічного ритуалу і об’єктивними практичними умовами вирішують, виходячи винятково зі своїх бажань і уподобань, прямо кричить про те, що зміст ритуалу уже губиться. Нагадаю – традиційний ритуал тримався не тому, що таке всемогутнє традиційне суспільство, а також і тому, що кожна деталь мала символічне значення. Яку змалку пояснювали, повторювали і проговорювали, паралельно залучаючи дітей і підлітків до виконання відповідних деталей. І робити це мали – тарарах! – не стільки батьки, як дідусі і бабусі. Бо вже мали час і натхнення, з уваги на фізичну неспроможність до тяжкої сільської роботи.
І тут знову колізія між практичним і символічним. І запитання, а що ж робити? В мене є чудовий рецепт – насамперед, почати обговорювати тему свят не з "чистих" позицій, відповідно, економіки та традицій, які в нас ще чомусь прийняти конфронтувати. А бодай проговорити питання взаємозв’язків нематеріальної спадщини та об’єктивних практичних умов. А по-друге, нарешті включити спадщину українського міста. А за великим рахунком, то і містян, і шляхти, і ремісництва, і ще багато кого. Повірте, матеріалу у спогадах і спостереженнях – цілком достатньо. Знаєте, свідома трансформація форми традиції – це не так страшно і складно, як може здатися. Це навіть цікаво!
Спеціально для Еспресо.
Про авторку: Олеся Ісаюк – історик, докторка гуманітарних наук, наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького", дослідниця нацистських і совєтських репресій у ХХ столітті.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Слідкуйте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.