Про це й не тільки писали світові ЗМІ станом на ранок 6 березня.
Українські військові та цивільні стурбовані тим, що буде далі, оскільки Росія посилює натиск на сході України, пише CNN.
"Танк Т-64 сидить в окопі неподалік від Часів Яру, оточений хаосом російських військ, які намагаються взяти Іванівське, крихітне село на околиці Бахмута на сході України", – починає свою розповідь видання.
CNN наголошує на тому, що українським військовим бракує снарядів радянських часів, які вона використовують. Командир одного із підрозділів каже, що розуміє: для західних політиків війна в Україні може здаватися "дуже далекою".
"Але ця війна відбувається в моїй країні. Я не знаю... уявіть собі, що війна прийде до вас на поріг. Ви б тоді вагалися? Нам потрібна ця зброя. Ворог набагато сильніший. Без неї ми не виживемо, не вистоїмо як нація, як країна. Нас просто знищать", – каже Ярослав.
Він не налаштований оптимістично щодо того, що станеться, якщо не надійде пакет військової допомоги у розмірі 60 мільярдів доларів, який наразі застряг у Конгресі Сполучених Штатів.
"Я думаю, що ми всі помремо, – вважає військовий. – Всі, хто тут є. Нас більше не буде. Це буде не лише європейська проблема. Росіяни прийдуть в Європу".
В іншому районі неподалік солдати артилерійського підрозділу, які працюють із "Паладіном", переданим США, були менш фаталістичними, оскільки у них зберігався запас американських снарядів. Під час візиту CNN вони двічі відкривали вогонь, але небосхил навколо них був приправлений постійними вибухами від російського озброєння, і їхній командир Олександр висловив сумніви щодо майбутнього бою.
"У нас є проблеми, не вистачає боєприпасів, – говорить він. – У нас достатньо для роботи, але намагаємося бути більш точними, щоб економити набої".
І додає, що російський "наступ великий, і (нам) може не вистачити боєприпасів".
Російські війська, схоже, нарощують темпи на складній лінії східного фронту. Як зазначає CNN, три села, які Росія захопила спочатку – Ласточкине, Степове і Північне – не мають особливого значення, оскільки Київ стверджує, що їхня оборонна лінія завжди мала бути далі назад. Проте ця ж нова лінія оборони – через іншу вісь з трьох сіл – Орлівку, Тоненьке і Бердичі – також зазнала інтенсивних російських атак, причому проросійські джерела стверджують, що вони закріпилися на околицях кожного з них.
"Я думаю, що це помилка наших сил, що вони не підготували нормальних позицій за Авдіївкою, – сказав один спецпризначенець. – Якби ми підготували позиції за Авдіївкою, куди могла б відступити наша піхота, ми б утримували їх там дуже довго".
Ще один боєць, американський доброволець з Джорджії, Гаррісон Фостер, описав кризу з обладнанням жахливими словами: "Я думаю, що цей рік буде найгіршим роком у війні. У деяких підрозділах... закінчуються танки".
Він висловив лють з приводу рішення Конгресу, очолюваного республіканцями, призупинити американську допомогу: "Це неможливо описати, тому що це так смішно для мене. Я маю на увазі, що кількість нісенітниць, які виходять з політики, просто абсолютно безглузда. Немає сенсу намагатися зобразити це в якомусь світлі, де це добре для нас, що Росія забирає Україну. Це буде дуже погано для нас".
CNN також ділиться розповідями місцевих мешканців. Дехто із них готовий от-от залишити рідну домівку, а дехто вже погодився на евакуацію. А літній чоловік говорить про те, що хоче бути похованим у рідному селі, біля дружини. Проте є й інша категорія місцевих.
"Ближче до Бахмута, в Часів Яру, деякі місцеві жителі з тривогою просили не показувати їх на камеру, і здавалося, що вони змирилися – або, можливо, навіть вітають – потенційний наступ росіян", – пише видання.
Фото: Getty Images
Якщо ви хочете потрапити на концерт у Харкові в ці дні, ви повинні знати, кого запитати, розповідає BBC, адже у місті, розташованому всього за 40 кілометрів від російського кордону, масові зібрання заборонені від початку повномасштабного вторгнення Росії.
Більшість культурних заходів, які все ж відбуваються, не афішуються, щоб не потрапити під обстріл. Але після двох років майже повної тиші Харківський національний театр опери та балету збирається знову зазвучати – під землею, пише видання.
"Ми хочемо повернути життя до Харкова, в тому числі й культурне, – пояснює генеральний директор театру Ігор Тулузов. – Попит на будь-які культурні заходи тут дуже високий".
Бункерний театр готується під головним залом, на кілька сходових прольотів нижче. Тут немає кола для танців, люстр чи шампанського – лише багато сірого бетону. Але якщо йти за звуками музики, то можна потрапити на підвищення з прожекторами та рядами сидінь. Проте найголовніше тут – це команда співаків, танцюристів і музикантів, які відчайдушно прагнуть знову виступити перед справжньою аудиторією.
Із лютого 2022 року артисти змогли скористатися головною сценою нагорі лише кілька разів, оскільки це небезпечно. У перші тижні після повномасштабного вторгнення, коли російські війська були найближче, а обстріли найінтенсивнішими, поруч із театром впала ракета. Із боку будівлі вирвало шматки каменю і вибило вікна. Кілька разів загорявся дах, але персонал встигав гасити полум'я до того, як воно встигало поширитися.
Ризик для життя залишається навіть зараз, через тривалий час після того, як російські війська були витіснені з міста, наголошує BBC.
"Ракета може прилетіти сюди з російського Білгорода за 45 секунд. Це дійсно небезпечно, коли багато людей перебувають в одному місці", – пояснює директор.
Понад місяць тому залп російських ракет влучив у житлові райони міста, в результаті чого загинуло 11 людей, нагадує медіа.
Коли у лютому 2022 року зачинився головний театр, Володимир Козлов не припинив співати. Тисячі харків'ян тоді жили в метро, перебуваючи під землею подалі від вибухів. Тож Володимир з групою колег-артистів гастролював станціями, даючи по три концерти на день. Вони поєднували класичну музику з популярними мелодіями. Коли ж не співали, то допомагали евакуювати мешканців з районів, що зазнали найсильніших обстрілів, або розвозили їжу та інші вантажі.
Володимир виступає разом зі своєю дружиною Юлією Форсюк, солісткою-сопрано, яка виконує головну роль в українській опері "Наталка Полтавка". На початку вторгнення вони короткий час перебували у Словаччині, коли всю трупу запросили туди, щоб продовжити роботу в еміграції. Проте не змогли довго там залишатися, повернулися додому.
Тут подружжя почало їздити виступати перед українськими військовими на фронті.
"Коли ми приїхали в Щастя, нам сказали: "Дайте концерт, але до шостої години вас тут не повинно бути". А о п'ятій-шостій почали прилітати міномети, – пригадує Володимир одну із перших поїздок. – Ми почули свист, заскочили в автобус і помчали по розбитій дорозі на швидкості 140 кілометрів на годину!"
Зараз пара репетирує, щоб знову виступити перед харків'янами, вже безпечно, на вулицях міста. Понад половина колективу все ще перебуває у Словаччині; один чоловік загинув на фронті, ще кількох мобілізували; інші розсіялися як біженці. Для тих, хто залишився в Харкові, все підлаштовується під нову зменшену реальність.
"Наш режисер адаптує партитуру так, щоб відчувалося, що всі на місці, – описує зміни для оркестру скрипалька Наталя Бабарок. – Мій чоловік грає на тромбоні, але йому сказали, що він також може грати на фаготі та валторні. Я, як скрипалька, також можу грати партію флейти. Треба грати і для себе, і для когось іншого".
Колектив вже влаштовує таємні концерти, які рекламуються лише з вуст в уста і для невеликої аудиторії. Вони чекають на остаточний дозвіл від Харківської військової адміністрації, щоб почати ставити більш масштабні постановки. Коли ж театр нарешті відчинить свої підпільні двері для широкої публіки, вона помітить ще одну зміну.
"Ми відмовляємося ставити російські п'єси, – каже генеральний директор Ігор Тулузов. – Це складне питання, але під час війни це правильне рішення".
Навіть найбільші російські композитори, зокрема Чайковський, Мусоргський, Римський-Корсаков, були виключені з репертуару театру, а це близько 40% того, що раніше виконувала трупа.
"Кожна дія, кожна подія, пов'язана з росіянами, сприймається з болем, – пояснює режисер. – Зараз я розумію, що компромісу бути не може".
Режисер дуже вірить у силу культури: він сподівається, що відкриття театру, навіть підземного, допоможе повернути людей додому. Він хоче показати, що життя, як і вистава, триває.
"Звичайно, коли знову починаються серйозні обстріли, гарний настрій зникає, – каже Юлія. – Але нас рятує наша робота. І наших глядачів, які так радіють, що ми хоч щось можемо їм показати".