Наводячи лад, я не раз беру до рук фото у заскленій рамці, що стоїть на письмовому столі. На мене дивиться вже немолода, але гарна жінка, яку звали Марія. Це чи не найулюбленіше з-поміж жіночих імен, недаремно в одній з моїх пісень згадується: “ти знаєш зірку на ім’я Марія, вона горить, як рана, в небесах”; є в мене й повість із такою ж назвою. Марія – ім’я містичне, глибоке і безмежне, як море, високе, як далека зоря, що не згасає ніколи. Один з Отців церкви саме так і інтерпретував ім’я Богородиці, назвавши її Зіркою моря. Є чудовий гімн, що розпочинається словами “Ave, MarisStella” (“Радуйся, Зірко Моря”); чимало католицьких церков, шкіл і коледжів присвячені Марії, Зірці Моря, вона ж таки є покровителькою Нідерландів. Восьмипроменева зірка, яку ми не раз можемо бачити на вбранні Богородиці, теж відсилає глядача до цього дивовижного означення, до провідної і незрадливої зорі у бурхливому житейському морі, сповненому бур і небезпек.
Я ще довго міг би розповідати про смисли і символи, пов’язані з ім’ям Марії. Однак, коли вдивляюся в це скромне чорно-біле фото покійної матері моєї дружини, то враз позбуваюся всієї своєї начитаності й ерудованості, залишаючись наодинці з нею таким, яким є насправді, без жодних запозичень ззовні. Її тихий і печальний погляд переповнений безмовною любов’ю. У її втомлених очах таїться беззвучне, пронизливе питання, яке стисло можна було би сформулювати: “ти не обманеш? ти не зрадиш?” Це, мабуть, нелегка і відповідальна місія – носити ім’я Марії, ім’я тієї, хто народила Спасителя світу. Що я знаю про її долю, про труди і дні, про безсонні ночі вчительки української мови та літератури у тотально зрусифікованому в радянські роки Києві?
Знаю, що її день народження записаний 7 квітня. Це гарно, коли ім’я Марії і свято Благовіщення зустрічаються ось так в індивідуальній життєвій події. Знаю, що вона була сильною і сміливою жінкою – досить згадати, що її можна побачити на фотографії з похорону вбитої Алли Горської. На такий похорон могли відважитися прийти тільки найсміливіші з тодішнього нечисленного руху опору, причетні до “дрібнесенької щопти”, за словами Василя Стуса, з яким, до речі, Марія Глущук теж була знайома. Знаю, що коло її спілкування і дружніх стосунків складалося з відомих постатей українського дисидентського руху. Хрещеною матір’ю її старшої доньки була чудова художниця з покоління нескорених, Людмила Семикіна, а молодшу, мою суджену, хрестив священник забороненої в СРСР, підпільної на той час Греко-Католицької церкви. Знаю, і те, що в домі, де я тепер живу, у кінці 80-х років правилися підпільні ж таки богослужіння греко-католиків, що за домом цим і його мешканцями був встановлений пильний нагляд органів держбезпеки, що Марію Глущук не раз викликали в КГБ, допитували, погрожували і залякували. Одна з найпекельніших погроз полягала в тому, що її позбавлять материнських прав, відберуть дітей і посадять до в’язниці. Хтозна, чи не сприяли ці погрози розвиткові невиліковної хвороби і заранній, знову ж таки за словами Стуса, смерті. Знаю, що попри зневажливе загалом ставлення до уроків української мови й літератури у зросійщеному Києві, її учні любили свою вчительку, ласкаво називаючи Марієчкою, а для декого з них вона якраз і стала провідною зіркою на шляху до України та рідної мови.
Отже, Благовіщення, день, коли навіть птахи гнізда не в’ють, пам’ятаючи заповідь про те, що святий день слід святкувати, утримуючись від повсякденної роботи. Я беру до рук відривний календар на 2021 рік, виданий “Пресою України”, дивлюся на аркуш із числом 7 квітня, і не вірю власним очам. Там чорним по білому написано, що сьогодні Всесвітній день здоров’я і Міжнародний день пам’яті про геноцид у Руанді. І ні слова про Благовіщення! Чекайте, але ж ми вже вивчали цей урок. Всі 70 років комуністичного режиму у наших календарях не було жодної згадки ні про Благовіщення, ні про Успіння, ані про Преображення. Натомість тодішня преса Радянської України змалку пресувала, щоб не сказати зомбувала, наші душі «святами» на кшталт дня «великої» жовтневої соціалістичної революції, дня народження Лєніна або дня створення піонерської організації. Для тих, хто вміє читати, відгомін вилучення християнських свят із календарів звучить у сонеті Миколи Зерова “Ворожіння”:
Та багатьом уже немає свята.
Колись весела і червона дата
Як чорна цифір нині промайне…
І яке ж це було диво, яке – щастя, коли після проголошення незалежності червоні дати християнських свят повернулися до українських календарів! Чому ж вони тепер, на тридцятому році незалежності знову тихцем зникають, друкуються чорною фарбою і змінюються такими екзотичними всенародними “празниками”, як, скажімо, Всесвітній день електрозв’язку та інформаційного суспільства або Глобальний тиждень ґрунтів ООН?
Зовсім неважко передбачити стоголосий обурений хор імені Фейсбука, який скандуватиме тезу, що релігія в нас відокремлена від держави. Але наші свята – це не тільки релігія. Це ще й депозит національної пам’яті та ідентичності, запорука того, що доброзичливі представники культурного поки що марксизму не влаштують нам у 2033 того, що зробили з українцями у 1933, а в 2037 не повторять 1937 року. Такі речі, як християнські свята, не можуть бути відокремленими і скасованими, якщо ми прагнемо зберегти свою державу і свій народ. Дивлячись в очі жінки, яку звали Марією, я почуваюся зобов’язаним не зрадити її.