Ірина Вовк стала гостею програми "Волонтери і війна" журналістки "Еспресо"
Ірино, ти вже кілька днів перебуваєш у Польщі, поїхала по військову допомогу для наших захисників. Після шквалу скандалів з "Євробаченням" яке ставлення поляків до українців?
Я щоразу їду в Польщу з дитиною, але не реєструюсь як біженка, тому про прийом сказати не можу. Приїжджаю й закуповую все, що потрібно. Можливо, моє коло спілкування є доволі вузьким, адже це переважно люди, які мають стосунок до мілітарної справи, у військових магазинах. Вони ставляться до нас добре, дають знижки, радять, допомагають. Одного разу поляк Грегорі, коли я вже розраховувалася на касі за всю амуніцію, перепитав чи я з України, а тоді сказав: "Я вірю у вашу перемогу, головне – щоб ви залишалися живими. Хочу оплатити все те, що ви взяли". І він оплатив, навіть не хотів спочатку називати ім’я. Це був звичайний поляк, який зайшов купити собі щось у мілітарній крамниці. Це маленький жест, але якщо таких жестів багато, вони допомагають нам боротися. За великим рахунком, нам дуже допомагають прості люди не лише в Польщі, а й у всій Європі: з Естонії, Америки, Канади, тобто це ті люди, котрі хочуть допомагати, яким не байдуже те, що відбувається. Хтось стежить за подіями в Україні й допомагає. Я говорю зараз не про високополітичні стосунки, а про міжлюдські.
З 24 лютого в тебе почався новий виток волонтерської діяльності, адже 2014 року ти об’їздила всі передові позиції. Зараз нещодавно повернулася з Донеччини, Луганщини. Розкажи, куди їздила, куди вдалося добратися і з чим?
Це радше продовження волонтерської роботи. У 2014 році ми багато в чому помилялися, чимало навчилися. Але те, що відбувається зараз, – насправді зовсім інший рівень війни. Зовсім інше відбувається впродовж усього часу повномасштабного вторгнення. Це інша оптика, інші потреби, як-от автомобілі, інший рівень тих, хто воював у лавах "ДНР" чи "ЛНР" і тих, хто воює в лавах російських збройних сил.
Нині хтось пише про "конкретну зраду", хтось – про "котел", хтось – про те, що загинули чи загинуть. Я таких речей не підтримую і ніколи не підтримувала. Не схильна взагалі до таких думок, не схильна це розганяти, тому що впродовж двох місяців хлопці вибивали з голів людей на Донеччині та Луганщині, ніби їх там кинули, всіх повбивають, начебто Росія перемагає. І тут раптом прилітає зі Львова чи Франківська, що ось котел і всі загинуть. Це демотивує тих, хто на передовій, хто допомагає, та й в принципі українців, котрі якимось чином докладаються до перемоги.
Розпочнімо з Луганщини. За повідомленнями голови військової адміністрації Сергія Гайдая, лише 10% області залишилися підконтрольними Україні. Знаю, що ти була на цих позиціях. Як нашим воїнам вдається втримувати ці рубежі?
Там воюють і дуже молоді хлопці й дівчата, і старші люди, різні категорії. Я реально бачу, що Луганщина окупована, на жаль, найбільше. Можливо, Херсонська більше, але не можу стверджувати. Нині триває зовсім інша війна, наші воїни воюють із набагато потужнішим і сильнішим ворогом. Але з іншого боку, це насправді велетенський заряд енергії, матеріальна підтримка від держави, тому що вони отримують кошти за те, що стоять на передовій як військовослужбовці. Це дуже правильно, адже мотивує та допомагає забезпечити їхні сім’ї. Звісно, вони пішли б і без грошей, але така опція допомагає "тримати на плаву": воїни не переживають за своїх рідних, які залишилися в тилу або були змушені виїхати за кордон. Нині хтось пише про "конкретну зраду", хтось – про "котел", хтось – про те, що загинули чи загинуть. Я таких речей не підтримую і ніколи не підтримувала. Не схильна взагалі до таких думок, не схильна це розганяти, тому що впродовж двох місяців хлопці вибивали з голів людей на Донеччині та Луганщині думки, ніби їх там кинули, всіх повбивають, начебто Росія перемагає. І тут раптом "прилітає" зі Львова чи Франківська, що ось котел і всі загинуть. Це демотивує тих, хто на передовій, хто допомагає, та й в принципі всіх, хто в той чи інший спосіб докладається до перемоги. Я схильна думати, говорити, знати, бачити те, що в нас є суттєвий прогрес, ми відбиваємо населені пункти. Був дуже важливий, стратегічний бій за Білогорівку, бій через Сіверський Донець, який росіяни не змогли перейти. У річці потопилися їхні танки, тому що наші інженери, артилеристи, розвідники спрацювали так, як треба. У цьому бою були загиблі й поранені. Насправді чудом багато вціліли, серед них і мої друзі.
Також говорять про Кремінну, Попасну, від якої відходять наші війська. Дуже багато людей мислять доволі вузько й думають: якщо залишили українське місто, то значить програли. Насправді треба міркувати ширше: ми покинули українське місто, ту саму Кремінну чи Попасну, трошки відійшли назад, але окопалися, влаштували адекватніше свої позиції. Тоді маємо більше шансів для самозбереження і для збереження території. Мені не хотілося б, щоб люди, котрі, можливо, не зовсім знайомі з військовою справою робили висновки про якусь зраду, про покидання територій. Треба думати стратегічно, розуміти, що нашою армією керують люди, які мають досвід і знають, як це робиться. Просто так "на убій" ніхто нікого не посилав і не посилає. Те, що є брак амуніції та деяких речей – правда, тому що кожен бій – це потенційно спалені речі, бронежилети та каски. Зрештою, якщо влучає в бронежилет, ти вже не маєш його. Звичайно, в таких масштабах війни є держава, яка зараз цим займається активно, але є й волонтери, які допомагають закривати дірочки. Все має відбуватися на взаємопідтримці, довірі і, напевно, на розумінні того, що в нас один спільний ворог.
Ти заговорила про бій під Білогорівкою. За даними New Yorks Time, у цьому бою українцям вдалося вбити або поранити чотири сотні рашистів. Ти з командою застрягла тоді в цьому місті. Розкажи про нього.
Напевно, якби я застрягла десь під Львовом, у мене була б більша паніка. Там я мала впевненість, що закінчиться один із тих боїв, у якому беруть участь мої друзі, знайомі чи люди, яких добре знаю, і хтось з них приїде за нами й кудись відтягне, вивезе. Так і сталося: ті, хто першими звільнилися після бою, приїхали на джипі, підчепили нас і повезли на своє місце розташування. Фронт трохи інший, передова – інша, там є чорне або біле, немає напівтонів.
Ми планували доїхати в Лисичанськ – Рубіжне, але на під’їзді до Лисичанська на повороті на Білогорівку в нас зламалася автівка. Тож ми стали свідками мін 120 мм, які прилітали, ми їх дуже чітко чули, бачили чорні стовпи диму з поля з боку Лисичанська та з боку Білогорівки. Усвідомлювали, що там відбувається, розуміли, що працює наша армія, і була впевненість у тому, що Білогорівку відіб’ють. Напевно, якби я застрягла десь під Львовом, у мене би було більше паніки. Там я мала впевненість, що закінчиться один із тих боїв, у якому беруть участь мої друзі, знайомі чи люди, яких добре знаю, і хтось з них приїде за нами й кудись відтягне, вивезе. Так і сталося: ті, хто першими звільнилися після бою, приїхали на джипі, підчепили нас і повезли на своє місце розташування. Там фронт трохи інший, передова – інша, там є чорне або біле, немає напівтонів. Ти точно знаєш, що твої не кинуть, і так само точно знаєш, що ворог може зробити будь-що. Тому не було паніки чи тривоги навіть тоді, коли навіть прилітало. Нас не залишать, і ми не залишаємо, відповідно, тих людей, які боронять небо і нашу землю.
Військо вирушає на передові позиції з піснею. А що відбувається після успішного бою? Які емоції?
Насправді всі розуміють, що не кожен може повернутися з бою. Звичайно, військові заряджені, щоб бій був переможний. Але на позиції їдуть з піснею, радісно, постійно жартують, це піднімає настрій їм і нам. Якщо це командир, який на постійному заряді, то звичайно, його хлопці будуть на такому самому заряді. Це важливо, це не можна забувати чи виключати, не треба постійно думати, що от-от буде котел, от-от хтось із нас загине. А плюс ще нам буде прилітати купа повідомлень, що десь буде кільце. Потрібна позитивна мотивація та позитивні новини. Треба менше звертати увагу на те, що публікують російські соціальні мережі та ЗМІ. Ми маємо працювати на свою перемогу.
Якщо говорити про Луганщину, в нас залишилася так звана "дорога життя" Лисичанськ – Бахмут, яку зараз постійно обстрілюють. Чому вона важлива?
Є прилеглі до неї міста, наші війська бережуть цю дорогу, аби не допустити блокади Лисичанська чи Сєвєродонецька. Вона стратегічна. Але я б не сказала, що її сильно обстрілюють. Звичайно, буває, що стріляють, але там є ще добрячі запаси до позицій наших військ. Тобто ось так сказати, що завтра чи післязавтра росіяни туди рвонуть і прорвуться з танками на ту трасу, – я такого не бачу. Це не та дорога життя Дебальцеве – Бахмут, коли був дебальцівський котел. Цією дорогою можуть вільно проїжджати волонтери, військові, можуть привозити, довозити, доставляти боєкомплекти й волонтерську допомогу, здійснювати ротації.
Тобто це дорога, яка сполучає Донеччину та Луганщину, я так розумію?
Так, але там ще є різні дороги по селах, бо позиції в нас різні. Ми ними теж їздили. Та головна дорога Бахмут – Лисичанськ. Я сказала б, що вона доволі безпечна, порівняно з багатьма іншими напрямками.
На Донеччині ракетних ударів дуже багато. Тобто, якщо, наприклад, на Білогорівці я чітко чула, міни, то на Донеччині відбуваються ракетні обстріли. Більшість міст або наполовину або повністю зруйновані. Але попри це, не з усіх повиїжджали люди з дітьми, літні люди.
Ми зараз говоримо про Луганщину. А яка ситуація на Донеччині, на тих позиціях, де ти була?
Ми були південніше, в бік Маріуполя. На Донеччині ракетних ударів дуже багато. Тобто, якщо, наприклад, на Білогорівці я чітко чула, міни, то на Донеччині відбуваються ракетні обстріли. Більшість міст або наполовину, або повністю зруйновані. Але попри це, не з усіх повиїжджали люди з дітьми, літні люди.
Українська влада закликала людей евакуйовуватися, попереджала, що там будуть запеклі бої. Чи тобі вдавалося з ними спілкуватися? Що вони кажуть, чому не їдуть?
Чимало аргументують тим, що їм нікуди їхати, вони не знають, що їх чекає в майбутньому у Львові, Франківську чи за кордоном. Вони в розпачі і просто тримаються тієї хати, в якій жили, підвалу, де в них ще є їжа, і вірять у те, що все закінчиться. Не знаю насправді, як вони щодня це переживають. Це постійні обстріли, діти в тривозі й напрузі. Але це рішення кожної мами й кожної людини, яка там залишається, що їй робити і як їй чинити. Вони відчувають свою "мушлю", в якій жили. Бояться покидати помешкання, бо часто – це те, що нажили за все своє життя, розлучитися з цим не так просто, розуміючи, що його можуть знищити.
Знищено, я так розумію, багато?
Так, знищено багато. Але знову ж таки, до прикладу, в Краматорську, наскільки я пам’ятаю, 80% людей евакуйовані. Тобто це не окуповане велике місто, яке також частково обстрілюють, але воно не є на критично на передовій точці. Відсотково важко сказати, скільки людей ще є там. Але вони є і залишаються. Здебільшого через те, що їм нікуди їхати.
Другу частину інтерв'ю з Іриною Вовк читайте невдовзі на сайті Еспресо
Слідкуйте за подіями в Україні та світі разом з Еспресо! Підписуйтесь на Telegram-канал: https://t.me/espresotb