Оскільки пес бездомний, то й безіменний, вирішили ми. І назвали його Тоторо, на честь улюбленого персонажа з японського мультфільму. Згодом виявилося, що ми помилились. Дівчина, яка працює на "Новій пошті" і не раз підгодовує пса-безхатька, розказала нам, що насправді його звати Бородою. Я зі своїм перерозвиненим почуттям гумору, звичайно ж, не забарився уточнити: "Синьою Бородою?" Сміючись, дівчина заперечно замотала головою. Просто Борода, без двозначних епітетів. З тих пір ми величаємо його по-різному. Раз кажемо Тоторо, іншим разом – Борода. Зрештою, може, таке в нього ім’я та прізвище – Тоторо Борода, дуже навіть елегантно й милозвучно. Хоча найкраще наш-не наш пес відгукується на ласий шматочок ковбаси, апетитну кісточку або жменьку собачого корму "Гав". Він уже доволі старий. Кожне побачення з ним супроводжується полегшеним зітханням – отже, ще не помер, він ще тут, разом з нами, серед живих.
Скільки цих безпритульних псів було в нашому житті! Скажімо, дві руді сестри Найди, що дуже вподобали ходити зі мною на риболовлю. До озера було більше п’яти кілометрів, собаки старанно ховалися у придорожніх кущах, висовуючи усміхнені морди з лепехи аж тоді, коли я закидав вудку і діставав торбину, щоб підобідати. Як було не поділитися з ними? Так ми разом і рибалили до вечора.
Або Тузик. Спочатку він мав господарів, але дуже не любив сидіти на ланцюзі, тож йому дозволяли бігати просто так. Згодом старенькі померли, а він залишився. Щороку першим зустрічав мене навесні, коли я приїжджав до своєї Келії, останнім проводжав восени. Тузик постійно переживав, що я можу втопитися. Коли я пірнав у Сейм, він розпачливо бігав берегом, жалібно скавчав, кликав мене на безпечний сухий пісок. А найбільше любив ходити до лісу. По-перше, в лісі купа кісток, мишачих і заячих нір, а по-друге, там нема води, тож є стопроцентова певність, що там я не примудрюся втопитися. Минулої осені Тузика не стало. Тепер мені не хочеться ні до лісу, ані до Сейму. Погано втрачати приятелів.
Ще були пси, чиїх імен ніхто ніколи не знав, тому звали їх ексклюзивними прізвиськами - Рябко, Гавчик, Жучок тощо. Сьогодні він Сірко, а завтра, дивись, уже Бровко. Щоб не образити нас, бездомні й безіменні собаки відгукувалися на кожне з імен, підбігали, лащилися, зазирали в очі, вимахували хвостами... Згадуючи цих приятелів, я не раз думаю, що міт про самодостатність – надто вже міт. Добре вміти опиратися виключно на власні сили, хто би став сперечатися, добре ні від кого не залежати, нікому не бути зобов’язаним. А проте, часом сили покидають нас усі до одної і ми опиняємося, як роздавлена автомобілем жаба на асфальті, наодинці з невблаганністю долі і задуреними мітом про самодостатність байдужими, безсердечними людьми. Очі собак, що заглядають у душу з неба пам’яті, розповідають про іншу, більшу правду: добре мати вірного друга-брата, на якого можна покластися в будь-якій скрутній життєвій ситуації, який ніколи тебе не зрадить і не обікраде, спокусившись хвилиною твоєї слабкості і надто вже привабливою часткою твого добра. На жаль, у моєму житті не бракувало таких підступних "друзів" серед людей; але жоден собака не зрадив мене, не обікрав і не продав. Одне тільки лихо, що я не міг прихистити всіх тих псів, а пес без господаря не завжди може вповні реалізувати свою собачу сутність, так само, врешті, як чоловік без Бога або без вірного побратима, або без коханої дружини навряд чи зможе сповна проявити свою чоловічу і людську природу.
Я підходжу до «"Нової пошти", де маю забрати відерце садової фарби. Незважаючи на затяжний холод і досить рясні дощі, пора вже починати білити дерева в саду. Назустріч чалапає знайома чотирилапа сутність, приязно посміхаючись усіма своїми вухами, карими очима і безтурботним хвостом.
- Привіт, Борода! Добрий день, Тоторо! Я такий радий, що ти пережив ще й цю зиму!
Борода великодушно дозволяє почухати себе за вухом, усім виглядом промовляючи: так, я теж щасливий бачити тебе і тішитись, що тобі теж вдалося пережити свою, людську зиму; живемо далі!