Про це інформує Еспресо
Від 5 жовтня у широкий прокат вийшов український документальний фільм "Міста та їхні герої" режисерів Ольги Гібелінди та Андрія Литвиненка про героїзм українців та трансформацію звичайних людей у справжніх героїв. Стрічка, яку вже представляли у згаданих у фільмі містах ( а саме - Баштанці, Охтирці, Харкові, Миколаєві, Чернігові та Іванковому), а також у Києві та Львові. Однак ширший глядач має можливість познайомитися із нею уперше. Нагоду, якою у моєму місті у перший день показу скористалося разом зі мною тільки четверо глядачів.
Напевно, це тема інакшого журналістського тексту: чому українці часто-густо ігнорують вітчизняне кіно. І зокрема кіно про сучасну війну. Приміром, фільм Зази Буадзе " Позивний Бандерас " - екшн про бійця АТО з позивним "Бандерас", заснований на реальних подіях, - на виробництво якого витратили 40 мільйонів гривень, "відбив" у прокаті менше двох мільйонів. Чи військова трагікомедія "Донбас" режисера Сергія Лозниці, яка отримала приз журі на Каннському кінофестивалі у програмі "Особливий погляд" та потрапила до лонг-листа Оскара, при бюджеті 70 мільйонів гривень у прокаті зібрала лише 1,9 мільйона.
Ми ж із вами говоримо про інше – про те, що такі фільми потрібно знімати і їх треба дивитись. Бо розказане у них залишається для прийдешніх і дає наснагу сучасникам. Зміцнює оте дуже необхідне для справжньої перемоги відчуття "Разом нас багато, нас не подолати". Це я аж ніяк не рекламую гурт "Ґринджоли" та їх хіп-хоповий сингл, що свого часу став неофіційним гімном Помаранчевої революції. А просто рядки того синглу раптом зазвучали у пам’яті, коли завдяки документалістам відкривала для себе людей, котрих не знаю..
Міський голова Баштанки Олександр Береговий, якому довелося робити складний вибір - бути поруч зі сім’єю чи людьми, котрі його обрали. Розповівши, як близько сотні звичайних мешканців Баштанки зуміли змінити хід бойових військових подій та вистояти, він водночас акцентує на феноменальності своїх земляків – адже в той час у місті не було ЗСУ, його боронили тільки силами тероборони і зуміли відібрати близько сотні одиниць техніки, яку передали українським військовим.
Засновник багатьох фестивалів в Охтирці , звукорежисер та музикант Павло Ігнатченко, який разом із друзями започаткував волонтерський рух із пошиття військових аптечок, що врятували вже не одну сотню життів. Він зізнається, що подолати синдром відкладеного життя, знайти нові сенси йому допомогла саме його волонтерська діяльність.
Актриса Харківського театру ляльок Олена Озерова, яка одна з тих, хто перетворив лялькову трупу на "Лялькову оборону".
Підприємець-пивовар Дмитро Волощенко з Миколаєва, який став волонтерити з перших днів повномасштабного вторгнення, під постійним ворожим обстрілом залишаючись бізнесменом тільки на 10%. Як скаже, коли протягом багатьох місяців все навколо хотіло тебе вбити, то переживати про дебет і кредит вже немає великого сенсу. Війна засвідчила, що у світі є питання значно важливіші. До речі, зараз, коли Миколаїв потрохи повертається до нормального життя, у пивоварні Дмитра Волощенка щомісяця винаходять новий сорт пива.
Чернігівець Артем Ракітін, який разом зі своїми побратимами, ризикуючи власним життям, евакуювали з міста Чернігова, що перебувало в облозі , понад 26 000 його мешканців. Жоден мирний мешканець під час евакуації не постраждав. Чоловік зізнається, що війна навчила його бути дуже твердим і навіть жорстоким. І в тому, що заплакав лише раз – коли забрав до себе покупати малесеньких внуків однієї бабусі, в домі якої вже два місяці не те що води для купання – питної води бракувало.
Телеведучий та актор Геннадій Попенко, який, переживши окупацію в Іванковому на Київщині, став активним учасником життя громади та бійцем тероборони.
Особливість цього кіноальманаху також у тому, що його герої розповідають не тільки про героїзм і те, як змінювалися їхні цінності, а й про свої страхи, сльози, про надії і сподівання. Не тільки у загальноукраїнському, а й суто особистісному масштабі. І це не менш цінно.
Властиво, це не кіно у традиційному розумінні. Це радше журналістські інтерв’ю, де журналіста забрали з кадру і його питання вирізали, впорядкувавши відповіді героя у монолог, перемежований картинками з різних середовищ.
Напевно, кожен українець міг би продовжити цей фільм розповідями уже про своїх унікальних земляків, ким захоплюється, на кого хоче рівнятися. Я б могла розповісти про голову Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури Андрія Салюка, який став ініціатором та координатором нині авторитетної волонтерської ініціативи "Львівський лицар", що у перших днях грудня цього року відзначить своє 10-річчя. Свого часу виникнувши як пункт допомоги Майдану, сьогодні "Львівський лицар" є активним помічником українського війська. Чи про директорку Львівської обласної бібліотеки для юнацтва ім. Романа Іваничука, організаторку письменницьких толок, читацьких фестивалів, конкурсів Тетяну Пилипець, яка перетворила бібліотеку у центр волонтерської допомоги, що працює без вихідних. Про всі ті добрі справи та ініціативи, які ця невтомна жінка береться реалізувати. Чи про поетку, художницю, перекладачку Катерину Міхаліцину… Або про вокалістку, музикантку, громадську діячку Соломію Чубай. Чи про талановиту науковицю і водночас громадську діячку Олесю Дацко… Усі вони - активні волонтери… Або про багатьох інших. Тих, котрі в тилу. І тих, котрі захищають Україну у гарячих точках….
Переконана, що кожен із цих людей вартував би розповіді у такому фільмі. І що фільм вартує таких героїв…