Зустріч відкрили віцепрезидент Європейського парламенту – Єва Копач, Евелін Регнер, Дімітрос Пападімуліс. Я туди потрапила як членкиня "Об’єднання українок у Бельгії", багаторічно очолюваного Наталією Осташ. До слова, організація потужно допомагає фронту, регулярно надсилаючи необхідну амуніцію, авто, гуманітарну і медичну допомогу та ін. на десятки тисяч євро. Заробляючи усе те не голими зборами, а заробляючи ті гроші на ярмарках і фестивалях, на організації святкових подій з частуваннями.
Багато статистичних даних не надто збуджували мою уяву, ми це бачимо і чуємо щодня, але це правильно і про це треба говорити. Адже 30% жінок-військових – це вельми вагома частка у боротьбі проти терористичної держави-сусіда. Проведені паралелі Пападімулісом про українських біженок у Європі та греків у свій час, які сформували країну на Пелопонесі та частині Балкан, змусили мене задуматися над тим, як насправді надалі складеться доля сьогоднішньої "умовно" тимчасової еміграції українського народу. "Умовно", тому що багато хто, зі зрозумілих причин залишиться. І на мою думку, завдання тих українських організацій і передусім жіночих (в абсолютній більшості приїхали жінки з дітьми) залучати їх до своїх лав, не даючи можливості остаточно розірвати усі зв’язки зі своїм корінням, допомогти не втратити свою ідентичність. Недаремно одне з основних бельгійських гасел - "Вдома розмовляємо рідною мовою, а за дверима – державною" залежно від регіону проживання, адже країна, як я уже не раз писала, є мультикультурною з давніми й міцними політичними традиціями. І вони вже добре знають, як правильно у кожній ситуації.
Як насправді надалі складеться доля сьогоднішньої "умовно" тимчасової еміграції українського народу. "Умовно", тому що багато хто, зі зрозумілих причин залишиться
Та найбільше мене вразила промова Єви Копач – чинного віцепрезидента Європарламенту, колишнього міністра охорони здоров’я Польщі та речника сейму. Вона згадала безліч жіночих облич, які на початку війни опинилися на українсько-польському кордоні у пошуках прихистку зі страхом і смутком в очах, повними розпачу і без надії. Проникливо, щемно і правдиво так, що я розчулилася. Сьогодні ці жінки, забезпечивши своїм дітям прихисток, чимало здивувавши і самих поляків, знайшли роботу та організували потужний волонтерський рух, постачаючи в Україну усю необхідну допомогу, становлячи вагому частку у боротьбі проти ворога. Як каже одна моя добра знайома і подруга, волонтерка, яка свого часу їздила витягати з полону свого чоловіка, "сьогодні є такі потужні волонтери, які фігачать так, що мені соромно тепер і себе так називати". Нині на передовій і її син.
І справді, жінки які вимушено опинилися закордоном, значно швидше за інших європейських емігрантів та біженців знаходять роботу та інтегруються в суспільство. При цьому вони шукають своїх, групуючись навколо українських парафіяльних громад, створюючи українські суботні школи, де вчать тих, кому "какая разніца" української та наших традицій.
А ті, які залишилися вдома, мужньо проживають увесь той холодомор, що влаштував агресор, по кілька діб перебуваючи без світла і тепла, виживаючи за допомогою генераторів і газових грілок, батарейок та свічок. І ніхто не скаржиться, навпаки, усе більше і несамовитіше допомагають нашим ангелам-охоронцям на фронті. Адже їм там треба не просто виживати в нелюдських умовах, а ще й тримати небо над цілою Україною. І не втомлюся повторити, що третя частина тих янголів зі "стугнами" та в кевларових касках – жінки, з усіма їхніми болючими й некомфортними жіночими днями, відрослими косами та без ван з бульбашками, замість яких болотне місиво в окопах та інші суворі реалії.
Українське жіноцтво мужньо переносить війну і на своїх плечах, кожна бере участь на свій штиб, але це, однак важливий внесок у спільну справу перемоги над архаїчним злом, що випірнуло із забуття комуністично-тоталітарного анахронізму з претензією на світове панування й альтернативне бачення існування світу
Українське жіноцтво мужньо переносить війну і на своїх плечах, кожна бере участь на свій штиб, але це, однак важливий внесок у спільну справу перемоги над архаїчним злом, що випірнуло із забуття комуністично-тоталітарного анахронізму з претензією на світове панування й альтернативне бачення існування світу. Я про те, що цього ніхто не очікував! Конвенційна війна на початку 21 сторіччя ще й у центрі Європи – це просто нонсенс. Та як вчить нас історія – історія нас нічому не вчить. І наші жінки, як і у 20 сторіччі мовчки впряглися у спільну упряжку української боротьби з лютим ворогом так несамовито, так завзято, що сестри із сусідньої держави із захопленням щиро включилися та тиснуть на усі можливі кнопки та важелі впливу. Спасибі їм за це, ми цього ніколи не забудемо! І безумовно ця родинна підтримка відкрила новий наратив у польсько-українських відносинах.
Спеціально для Еспресо
Про авторку. Ніка Нікалео, письменниця
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Стежте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.