За місце в машині - 350 гривень. У Гуляйполі вона переночує в підвалі, а тоді поїде на кілька днів побавити внучку. Тоді знову потягом до Сміли.
Телефоном вона домовляється, щоб скосили траву на городі. 4 сотки по 120 гривень. Каже, то дуже дешево — їй пропонували 500 за сотку. Город не садили, бо не були вдома. Ще вона хотіла б перевезти у Запоріжжя холодильник, але це коштує 1000 гривень. Тому відкладає на потім.
Жінка розповідає, що від вибухів вибило всі вікна. Склити їх не будуть наразі, забили дошками й то коштувало немало. Але що зробиш – хату обкрадуть та й дощі заллють. А іншого житла в них не буде. В Гуляйполі вона працювала у крамниці, чи має тепер роботу, не знаю. Наступного дня обстріляли Гуляйполе. Поранили одного чоловіка, 39 років. Саме тоді, коли жінка везла свого тата додому.
На дитячому майданчику у Львові не розрізниш, чиї діти місцеві, а чиї приїжджі. Дівчинка років шести гладить мого кота і каже, що вона з "Харьковської" області. Потім приводить меншу сестричку, а сама біжить бавитися з іншими дітьми. На лавці сидить їхня мама. Вона розмовляє зі своїми дітьми українською. Двоє хлопчиків-близнюків, що замешкали в нашому будинку, за рік постатечнішали й стали розмовляти українською, а їхня мама вже вітається. З її обличчя зникла настороженість, вона навіть посміхається.
Знайома моєї сестри втекла чи не останньою з Маріуполя до Харкова. До дочки. Каже, вертатись нема куди. Від будинку нічого не залишилось. У неї, можливо, вже не буде ніколи власного дому, а там, де вона живе, їй не комфортно. Їдуть, вертаються, знову їдуть, якщо домівка не в окупації… Щось забрати з речей, зустрітись з сусідами, поговорити, виплакатись.
Вимушені українські номади замість людей, що схильні жити на одному місці все життя, пускати коріння і розбудовувати свою зону комфорту. Як же відрізняються вони від тих, хто десятиліттями тиняється по світу з єдиною метою – доробитися. Приїдуть раз на рік і втікають, бо треба і те, і те. Причина завжди знайдеться. Насправді їхнє коріння стало перекотиполем – тут все вже чуже, як і там, бо вони не відчувають себе європейцями з традиційною культурою. Їхня батьківщина там, де більше платять. Це вони відповідають гонорово: "А що нам дала ваша Україна?" Їх теж жаль, бо колись вони не з добра виїхали. Їх нема кому пригорнути.
Так мій земляк, якому не подобалися наші дороги, опинився у пастці – Калінінграді, що тепер його називають поляки Кролевцем, а для німців це Кенігсберг. Виїхати ні до Польщі, ні до України, ні до Литви він не може, хоч би й хотів. Буде їздити на своєму мерседесі по Калінінградській області. Ніде його вже не приймуть. Світ змінюється на очах і невідомо, чим усе закінчиться. Щасливий кінець — це повернутись додому, де є принаймні хоч стіни й сякий-такий дах. Сад, посічений осколками, і квіти, які нікуди не помандрували й ще якийсь час будуть цвісти серед бур’янів і мін. Нещасливий – не дожити до щасливого кінця, або коли твоє місто чи село не має шансів відродитися. Це вже держава за людей вирішить.
Спеціально для Еспресо.
Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.