У неділю в Яремче храмове свято. Йдемо до церкви Успіння Пресвятої Богородиці, милуючись святково вбраними дітьми, чоловіками й жінками в ошатних вишитих строях. Разом із ними проказуємо "Вірую" і "Отче наш". Може, завдяки цьому вони сприймають нас як своїх. Спокійні, дружелюбні погляди.
Війни тут не чути. Не чути сирен повітряної тривоги, які по декілька разів на ніч будять нас удома. Часом здається, що в Яремче про неї взагалі не знають. Натовпи безтурботних російськомовних туристів, безліч суто туристичних розваг – катання по горах на конях або квадроциклах, купання в чанах, споглядання водоспаду Пробій, найвигадливіші страви гуцульської кухні тощо.
Однак це помилкове враження. Дівчинка на рецепції показує нам сховище. Вказівники на будинках – також. Протягом періоду активних бойових дій населення Яремче збільшилося вдвічі за рахунок переселенців зі Сходу.
– Спочатку батьки не хотіли навіть вітатися з ними, відчували велетенську недовіру, насамперед через російську мову, якою ті переселенці говорили, – довірливо розповідає знайомий. – Тепер нічого, заприятелювали, допомагають одне одному по господарству. І ті потроху починають говорити по-нашому.
Якраз через ситуацію з чужою мовою, мовою загарбників і вбивць найкращих синів та доньок нашого народу праця дівчат на рецепції, яку ми маємо змогу спостерігати щодня, викликає складну суміш поваги і співчуття. Бо вони мужньо, наполегливо відповідають українською тим, хто вперто звертається російською. Це не приїжджі з проклятої Тмутаракані, з якого-небудь Тамбова, Ставрополя або Владивостока. Їх не бракувало тут раніше, за радянських часів, вони тоді почувалися панами становища. Для них тепер кордон замкнений, дасть Бог, навіки. Це, умовно кажучи, свої. Зі сторозтерзаних, згадуючи Тичину, містечок Київщини, з Харкова або Чернігова. Однак за теперішніх обставин російська мова стала особливим маркером, якщо не тавром. Ці люди, як-от наші попутники по купе, що довший час ховалися від смертоносних обстрілів "братського" народу по льохах і підвалах, далі говорять мовою окупантів, власноручно стигматизуючи себе в очах україномовного суспільства. Бо ж саме це суспільство має бути ліквідоване за вказівкою кремлівських параноїків раз і назавжди. Тому, формально залишаючись нашими співгромадянами, ці люди все ж таки потрапляють до категорії умовних своїх. От як є білі карпатські гриби, присутні чи не в кожній страві готельного кафе, і гриби умовно їстівні, придатні для вживання тільки за певного способу приготування, в усіх інших випадках смертельно отруйні. Ясно, що їх сюди не возять.
Російськомовні гості Яремче, що дружними зграйками блукають головною вулицею Свободи, шукаючи хліба і видовищ, полінувалися вивчити українську. Може, це було особисте рішення, може, за них вирішили батьки, вболіваючи через надмірну кількість уроків. Але уроки української – неперспективної, як вони вважали тоді, забиченої і сільської, якою (котрий добре проплачений агент впливу сформулював цю тезу – Дугін, Дугіна?) неможливо викласти теорію відносності, скасували.
І тоді вже саме життя чи сама смерть вирішили навчити цих людей української.
Може статися, що деякі з цих умовних своїх, які не вміють, а головне, вперто не хочуть сказати бодай слово українською, у яких язика зводить судомою від елементарного "дякую" або "вибачте", належать до п’ятої колони, схильної постачати ворогові коригувальників вогню, вербувальників, пропагандистів і шпигунів. Ми не можемо довіряти їм. Про це нагадує мені молодий боєць, зі зброєю в руках зупиняючи під час пробіжки над світанковим Прутом і примушуючи видалити фотографію зі смартфона, до якої, окрім розкішних гірських краєвидів, потрапив і шматок залізничного мосту й тунель.
Ми більше ніколи не зможемо довіряти тим, хто говорить по-російськи.
І я вдячний тобі, хлопче, що ти нагадав про це у тихому, красивому, замріяному Яремче. Війна триває, розслаблятися не можна, треба бути пильним і тримати себе у формі. А тримати себе у формі – це не тільки бігати щодня по п’ять кілометрів, утримуватися від солодкого і не забувати проказувати молитву перед їжею. Це ще й наполегливо говорити своєю мовою, будучи через це своїм для своїх і цілком чужим для чужих.