Чому позивний "Панк"?
Сам по собі я був панк-рокером, створив два музичні рок-гурти і за освітою я перукар-стилист. Відповідно, коли я прибув у батальйон "Азов", мене запитали, чи є в мене псевдо. Сказав, що нема. Запитали, чим займався, я розказав, як вам. Мені сказали: будеш "Панком". Я кажу: без питань, майже нічого не змінилося.
"Мій світогляд змінився, коли в 15 років до рук потрапив підручник УПА"
Ви родом з Краснодону. Це містечко на Луганщині, відоме на весь Радянський Союз романом "Молодая гвардия". Чи пам’ятаєте ви під час свого навчання в школі, коли з’явилася українська ідентифікація ? Адже краснодонці, молоді гвардійці - це був такий передовий загін радянської комуністичної молоді.
Коли я навчався, саме в моїй школі пропаганди "Молодої гвардії" не було. А стосовно України я почав дізнаватися з 5-го класу з уроків української мови та літератури. Вона у нас називалася рідна мова і рідна література. Вчителька сама була із західної частини України, вона розмовляла українською. І кабінет був в етноукраїнському стилі, там був маленький старий "Кобзар". Були два випадки, що її (вчительку, - ред.) побили п’яні шахтарі за те, що вона говорила українською, була бандеркою. В принципі мій світогляд змінився, коли приблизно в 15 років до моїх рук потрапив підручник УПА. Тоді все і змінилося кардинально.
Після 32 років, з настанням Незалежності України, яку тоді ми вважали, що впала з неба, наскільки свято 24 серпня ми переосмислили зараз?
Це важке питання особисто для мене, тому що я відчув українізацію і все, що пов’язане зі словом Україна, у мордобоях і бійках. Був випадок, коли у Краснодоні я їхав увечері у тролейбусі, я тоді ще почепив невеличкий герб собі на куртку, троє п’яних побачили це і з цього почався конфлікт. Якщо зараз тут носять вишиванку і навіть не знають генетичного коду, що там намальовано, то там за вишиванку реально вбивали.
"Страху не було, мій стимул був один – звільнити домівку"
У 2014 році, після Революції Гідності, ви опинилися в лавах батальйону "Азов". Розкажіть про те, який був тоді головний стимул піти на війну у відносно мирній на той час країні?
Для мене стимул був один, як і під час повномасштабного вторгнення: я пішов двічі добровільно, тому що мене вигнали з моєї домівки незаконним, я б навіть сказав насильницьким шляхом. Тому у мене стимул і пріоритет був один – звільнити домівку. І відповідно з кожним роком ще під час АТО я починав дедалі більше спілкуватися з людьми, дізнаватися, що таке Україна, історію рідного краю і в цілому, що таке етнос. Через те у мене зростало розуміння, за що ми стоїмо. Через це був стимул не тільки вже звільнити домівку, а й загалом вигнати росіян до себе у їхні болота.
У 2014 році, коли ви були молодим хлопчиною, страху взяти зброю і піти у відкритий бій не було?
Та ні. Ви знаєте, я просто, можливо, тоді не усвідомлював, що то таке. Ну я бачив фільми, але ж фільми - то фільми. Як показала практика, то дві реальності: коли ти дійсно воюєш і коли знімають фільми. Можливо, тоді мною керувало відчуття помсти за рідну домівку. До того ж чому я обрав саме батальйон "Азов"? Коли я переїхав у Маріуполь у 12-му році, якраз незадовго до Революції Гідності, там я познайомився з навколофутбольним двіжем. Потім з цими друзями ми разом опинилися в лавах "Азову". Коли ще тоді це був батальйон, треба було, щоб про тебе дали рекомендації, без цього не приймали. Я приїхав у Маріуполь, у мене порвався паспорт і мене батько забрав назад до Краснодону. Там я пробув декілька місяців, потім втік звідти, переодягнувшись під карикатурного гея. На той момент я перебував у Кам’янець-Подільському, мені подзвонили й спитали, де я є. Я сказав, що не знаю, що робити і як далі жити: чи воювати, чи не воювати. Я ж не служив, не знав навіть, як автомат до рук узяти. Мені сказали: іди до нас, зараз усе тобі пояснимо дуже швидко. Отак і поїхав.
Перукар-стилист, який тримає спочатку гребінець і ножиці, а потім бере в руки АК: які його перші емоції?
Першою моєю зброєю був РПК (7,62-мм ручний кулемет Калашникова, - ред.) Знаєте, дуже цікаво. Тоді ще у 21-22 роки ти увесь на подіях, кров кипить. Плюс з побратимами на одній хвилі, один одного підтримували. У тебе є розуміння, що тобі реально прикриють спину. Через це таке сімейне спілкування, побратимські, справжні козацькі взаємовідносини страху не було. Страх приходив вже після бою. Тобто я сидів, курив і усвідомлював, як я вижив.
В інтерв’ю ви казали, що "Азов" - це українське братерство та українське правосуддя. Чому саме правосуддя?
"Ми виконуємо історичний поклик"
Хотів би зараз розставити все по місцях. Є бригада "Азов" - це Національна гвардія України, а є 3-тя окрема штурмова бригада - це Збройні сили України. Я відповідно перебуваю у 3-тій окремій штурмовій бригаді. Почну з того, що люди одне до одного ставляться відповідно. У будь-яких інших підрозділах своя каша. Я теж був і в НГУ, і в ЗСУ - це армія. Не можу я там бути, армія мені конкретно радянщиною віддає. Зараз вже є зміни, а коли було АТО, то було зовсім інакше. Так, щоб сказати, що ми якесь правосуддя, я вважаю, що ми просто виконуємо свій історичний обов’язок. Ще з батальйону "Азов" для мене це було так: взяли найліпше з козаччини й УПА, поєднали й вийшло щось до подій цього часу, коли ще було АТО. І відповідно це мене дуже налаштовувало на позитивну ноту, коли ми не тільки тренувалися, а нам розказували історію, ми один з одним спілкувалися. Тобто це сприймається як така реабілітація. А стосовно правосуддя, таке слово можуть сприйняти не зовсім адекватно, бо протягом дев’яти років нас називали фашистами, націоналістами, словом, багато чого. Тому я б не сказав, що це правосуддя, це просто історичний поклик. Можливо, це якесь переродження душі. Можливо, ми виконуємо зараз те ж саме, що виконували ті ж самі козаки й УПА. Якщо подивитися історію за декілька століть, фактично все одне й те саме - невелика купка людей захищає велику територію.
Руслан Романов (Панк), боєць 3-ї окремої штурмової бригади ЗСУ
У ваших підрозділах "Азову" звернення іде через "друже". Що це дає?
По-перше, це просто історичне таке звернення. По-друге, коли до тебе звертаються "товариш", ми вже починаємо трошки інше спілкування. Коли "друже", це більш рівні стосунки між людьми, йде рівний діалог і нема такого, що хтось нижче, а хтось вище. Відповідно усі знають, хто командир, градація має бути.
В "Азовах" є поділ на офіцерів і солдат?
Зараз є. У ЗСУ, наприклад, є офіцерські посади, є люди, які можуть перетворитися в іншу людину і поводитися нечемно щодо своїх "підлеглих". У нас же побратимство - це вже інше слово. Брате, друже. Уже іде як сім’я, ви розумієте, на якій лінії ви спілкуєтесь. Щоб просто це зрозуміти, треба там побути. По-інакшому я не зможу вам це пояснити.
"Хлопці думали, що я скоро відійду"
Розкажіть про своє поранення. Воно сталося наприкінці весни ще минулого року на Запоріжжі. Що це було за завдання?
Взагалі я тоді ще був взводним. У мене немає офіцерського звання, я старший солдат, але так сталося, що треба було комусь керувати. І відповідно тих, хто має якийсь досвід, виставляли по посадах. Тому що тоді ще був хаос, і нікому ті звання не були потрібні. Я мав заводити людей на позиції. Перед цим я мав сам туди приїхати, подивитися на ті позиції, зрозуміти, що там робити, як заводити людей. І після того я мав повернутися, розробити цей план, зібрати до взводу людей і з ними уже проводити цю операцію. На Hyundai Terracan я наїхав на протитанкову міну. Я так розумію, що їх було дві, тому що одна спрацювала, а інша валялася поряд. Мені пощастило, бо після того, як казав мені мій покійний дуже близький друг "Сварог", через два дні хлопці уже в бронежилетах їхали туди ж, з них двоє чи троє одразу загинули, тому що броню вивернуло, і один був дуже тяжкий "трьохсотий".
Ви ж зазнали поранення ноги, щелепи й проходили тривалий час реабілітацію. Можливо, це було за кордоном? Ви не довіряєте іноземним лікарям, тільки українським. Чому?
Я міркую просто раціонально. Починаючи ще з 14-го року, у наших лікарів велика практика, більша, ніж там. Тому що ті поранення, які є зараз, відрізняються від тих, які були в інших війнах. Воно не є таким пораненням, яке б отримали люди у цивільному житті. Воно специфічне й обов’язково має свої наслідки. Навіщо мені виїжджати за кордон, якщо я можу зробити це тут, у себе вдома? Адже виїзд за кордон це додатковий стрес, не зрозуміло, що там далі буде. Усі нюанси дуже сильно впливають на твій стан, коли ти поранений. Ти хочеш відпочити, щоб менше боліло. Мій стан був таким, що хлопці думали, що я скоро відійду. А потім я прокинувся, почав потрохи говорити. Я був повністю обгорілий, руки й обличчя були чорні, пальці всі зламані. На нозі у мене перелом нижче коліна до кінчиків пальців. У мене немає суглоба, там стоїть металоконструкція. І щелепа так само зашита, метал з обох боків.
Що зараз кажуть лікарі?
На нозі мали вставляти суглоб, але насправді там уже немає на що його вставляти. Єдиний вихід - це вирізати частки суглоба, які там лишилися, підпиляти кістки й зростити під кутом 90 градусів. Пальці у мене згинатися будуть, а вище - ні. Але все ж таки це своя нога і я зможу пересуватися на своїх двох.
Поки відбувається ваша реабілітація ви активно займаєтеся патронатною службою "Азову", яка називається Support AZOV. Чи ви просто комунікуєте з ними?
Дивіться, є патронатна служба "Янголи Азову", вона опікується Нацгвардією "Азов" і 3-ю окремою штурмовою бригадою ЗСУ. Є "Азов Ван" - це благодійний фонд НГУ "Азов" і є Support AZOV, котрий мій, це відповідно благодійний фонд 3-ї окремої штурмової бригади. Я прийшов в "Support" дуже цікаво. Я приїхав з реабілітації ще на двох милицях, зустрів знайомого і розказав йому, що є пару волонтерів, може, нашим треба, тому що 1,5% зі 100% забезпечення - це ні про що. Як і тоді "Азов" існував завдяки волонтерам і меценатам, так і зараз. Він сказав, що знає, що робити, і запропонував Support AZOV. І отак потроху розкрутилося.
У чому полягає підтримка? Кого ви саме підтримуєте?
Support AZOV підтримує виключно 3-ю окрему штурмову бригаду ЗСУ. Адже там небагато людей, немає навіть 20 – 10-12 - це усі, хто є. Фізично закрити потреби бригади нам дуже важко. Треба розв'язувати питання з автівками, на чому пересуватися, як це пересування заправляти, ремонтувати. Також необхідні дрони, форма, шоломи, броня, їжа. Тобто повністю закриття тилової служби фронту. Через те, що нас мало, ми не завжди можемо закрити всі запити вчасно. Було б дуже бажано, якби люди просто пошукали Support AZOV і дізналися б, що це таке. Там у нас все розписано, на зробленому сайті все досить доступно. Я думаю, що зараз усі розуміють, що допомагати армії, донатити треба просто за замовчуванням. Якщо ти не будеш спонсорувати свою армію, ти будеш спонсорувати чужу.
Командиром 3-ї окремої штурмової бригади є Андрій Білецький - колишній народний депутат України. Як ви оцінюєте його як лідера цього добровольчого руху, який існував ще з 2014 року?
Усе дуже просто. Те, що він створив, ще починаючи з патріотів України, стало єдиним рухом, який виріс у професійну армію зараз. Зробити таку титанічну роботу і не вмерти як інші добровольчі формування, а навпаки тільки зрости й примножитися, я вважаю, що це заслуговує поваги. У мене вона і так є, тому що це командир, лідер, за яким ми йдемо. Ви самі бачите, що там є прогрес. В інших людей має бути шана і повага не тільки до Андрія Євгеновича, а й взагалі до всіх, хто входить до складу 3-ї окремої штурмової бригади та до відповідних служб.
Руслан Романов (Панк), боєць 3-ї окремої штурмової бригади ЗСУ
Відомо, що з часів Маріуполя й Азовсталі понад 600 азовців перебувають досі в російському полоні у різних місцях - і на території тимчасово окупованого Донбасу, і на території РФ. Як ви для себе бачите повернення цих людей? Що нам треба робити: розв'язувати це питання делікатно, без широкого розголосу або говорити про це, постійно нагадувати, проводити публічні акції?
В інтернеті є сайт асоціації родин захисників Азовсталі, я думаю, що краще звертатися до них. Через ситуації, які були навіть минулого року, полонені постійно змінюються, адже ми не забуваємо, що все-таки ворог грає нечесно. У полоні є мої побратими, яких я знаю ще з батальйону "Азов", з якими я був присутній ще за часів АТО. Я не поважаю їх (росіян, - ред.) взагалі, тому що вони не дотримуються жодних правил. Це дуже болісна тема. Краще звертатися до родин захисників Азовсталі й комунікувати з ними. Треба не розголос, треба конкретні дії. Я думаю, що вони мають більше інформації, яка буде спрямована дійсно в адекватне русло, щоб з цього знову не вийшов якийсь конфуз або конфлікт.
Ви воювали на Запорізькому напрямку, там зараз жорсткі бої й триває певне просування, але не такими темпами, якби хотілося українському суспільству, командирам і військовим. Багато інформації у західних медіа зараз з’являється про те, що контрнаступ уповільнений і давайте будемо домовлятися або схиляти Україну до перемовин. Як ви як військовий оцінюєте те, що відбувається на півдні та на сході України? Що ви думаєте про перспективи цього наступу і на що ми можемо розраховувати ці місяці?
"Зараз йде боротьба за існування української нації в принципі"
Мені був вчора дзвінок від мого знайомого, з яким ми починали воювати з перших днів повномасштабного вторгнення, він повідомив, що з нашої групи знову загиблий і важкі поранені. Я уже не раз казав, що ця війна не відбувається просто як АТО. Зараз йде боротьба за місце під сонцем, за існування в принципі української нації. Не народу, а нації. І коли люди тут чекають щось наче в іграх, мене це бісить. Так, як було з Херсоном про те, що поїмо кавуни і т. д. Особисто мені й всім хлопцям це неприємно чути. Пити чарку десь в барі за те, що там пацани просунулися, витратьте ці гроші краще на донати, поїдьте туди самі. Поки я пішов проходити ВЛК (військово-лікарська комісія, - ред.), коли у мене тріснув болт в металоконструкції і я погано себе почував, я побачив, як живуть тут в Києві й що тут відбувається. Я сьогодні ніч не спав через гучні мотоцикли. Як ви думаєте, що подумають там на фронті, коли дізнаються, що тут реально відбувається? Чи буде у них мотивація йти далі? Я думаю, у них буде мотивація тільки у відпустці понабивати обличчя тим людям. Позавчора я їхав в метро з милицею і рюкзаком, зняти я його не можу, тому що мені потрібно за щось триматися і тримати милицю. Купа народу на мене почали гнати: "Зніми рюкзак". Якийсь чувак у футболці "I`m Ukrainian", від якого вале перегаром. Я не говорю, що всі такі, більшість.
"Ті, хто не воюють і не допомагають армії, для мене не люди"
А як пояснити зараз цивільним чоловікам і загалом цивільному суспільству, що війна надовго і те, що воювати напевно підуть усі, всі мають бути до цього готовими? І що має бути ротація, адже ті люди, які були з самого початку на лінії фронту, теж потребують відпочинку, вони закінчуються. Як це пояснити суспільству, яке призвичаїлося до того, що війна десь далеко?
Людей зараз я можу віднести до категорії двох напрямків: ті, хто воює, і ті, хто допомагає. Решту, хто нічого не робить, я не розумію, як назвати. Як себе можна почувати, коли ти сидиш не важливо де в Україні чи на відпочинок ти поїхав з України, а там іде війна. У мене питання до усіх цивільних: що мені й таким, як я, робити у такій ситуації? Найперше, що спадає на думку, просто вийти й набити обличчя. Але це нічого не змінить. Тільки те, що мене або такого ж самого військового знімуть на відео і скажуть, що вони, як і за часів АТО, такі ж неадеквати, вони приїжджають сюди тільки бити і давайте їх сюди не пускати. Як себе почувають люди, які зараз нічого не роблять? Чи вони почувають себе людьми, українцями?
У цивільному суспільстві існує певний усталений вислів, що хлопці з фронту прийдуть після завершення війни, порядок наведуть і вирішать усі наші суспільні питання, у першу чергу питання справедливості. Як ви ставитеся до такого вислову?
Є така цікава книжка, яку б я радив багатьом почитати, це Конституція України. У нас відповідно є свобода віросповідання, свобода слова. І вони, якщо вважають себе свідомими громадянами, можуть взяти ситуацію у свої руки й в тилу щось змінювати. Не просто говорити, жалітися, а реально змінювати. Це ж можливо і дуже просто. Є тільки один нюанс - треба піднятися, щоб це зробити. Може, потрібно було б зібрати купу людей і відправити у шпиталь, щоб вони просто подивилися, як мучиться той воїн. Я не розумію, як правильно це висловити, тому що у мене реально є обурення. Як так можна себе поводити, коли триває винищення українців і України в цілому?
"В українців є гарна властивість – ми дуже швидко всьому вчимося"
Напередодні Дня Незалежності надійшла інформація про те, що нам вже точно дають літаки F-16 і що українські пілоти вже почали на них навчання. Як військовий, як ви сприймаєте той рівень допомоги, який є на сьогодні? Наскільки літаки F-16 є важливими на фронті?
Знаєте, для нас зараз є важливим все. Починаючи навіть із джипів, хоча зараз краще закупляти броньовану техніку. Для мене головне, щоб були живі хлопці й дівчата. Тому в принципі будь-яка допомога завжди потрібна. В українців є дуже гарна властивість – ми дуже швидко всьому вчимося. Тому не важливо, що там приїде, ми усьому швидко навчимося. Ми виженемо цього ворога, тому що так не може відбуватися далі.
Що зараз відбувається у вашому рідному Краснодоні? І як після української перемоги інтегрувати не лише території, але й цих людей, які зараз там проживають?
Багато хто за 2014-2016 роки заїхали на окуповані території й купляли там масово за дешево будь-яку нерухомість. Вони підробляли українські паспорти й виїжджали на територію України, де вели диверсійну діяльність. Тому фільтрація цього всього буде дуже складна. Як правильно це робити, покаже тільки час. По-перше, до цього ще треба дожити. Якщо у Києві зараз спокійно, це не означає, що сюди не прийдуть знову. Це мають розуміти люди з усіх регіонів країни. Війна може початися і з іншого боку. Доки ми це зробимо, буде тяжко зрозуміти, хто є свій, а хто чужий.
Як ви ставитеся до повернення тих людей, які виїхали до Європи та взагалі по світу?
Я порівнюю це з пагорбом, на якому є триповерховий будиночок, де найнижчий поверх почало затоплювати або туди почали приходити крадії. Допоки вся решта будинку спокійно собі живе і думає, що воно його не торкнеться, так само як в Україні, усе забравши внизу, крадії переходять вище. Якщо там усе пройшло безкарно, можна йти далі. Тут постає питання, як за кордоном почувають себе чоловіки? Для мене – це не люди. Є звичайно інваліди або професії, які краще розвиватимуться там. А от про решту я навіть не знаю, що казати. Як під час АТО, так і під час повномасштабного вторгнення багато юнаків загинуло, це був цвіт нації. А дебелі чуваки повиїжджали. Чому діти повмирали, а вони повиїжджали? Для мене вони не люди.
"Перемога означає зробити так, щоб Росія боялася знову наступати"
Що робити з Росією після перемоги? Як ви для себе розумієте вирішення питання сусідства з агресором?
Тут я вважаю, що варто почати зі слова "перемога". Особисто для мене це станеться, коли в усіх головах з’явиться такий окремий відділ, який буде вказувати на те, що у нас повномасштабна війна, у нас гинуть люди й треба щось робити, а не сидіти й незрозуміло чим займатися. Розумієте, нас намагаються роз’єднати, але в єдності наша сила. Я постійно про це говорю, але не до багатьох де доходить. Коли буде єдність в головах, тоді вже буде перемога просто тут.
Що таке перемога для вас особисто в майбутньому?
Це, по-перше, вигнання всього скоту, який не хоче бути в Україні, не має бажання розмовляти українською і просто не сприймає Україну у будь-яких її проявах. Є Україна і тут, будь ласка, по-українськи навіть думати. По-друге, це вийти на наші історичні кордони. Не те, що звільнити Донбас, а саме повернути історичні кордони. Також зробити нормальну оборону. Питання не до якогось там керівника, питання в принципі до народу. Якщо усі хочуть, щоб у них у під’їзді було чисто, вони беруть і роблять це разом. Теж саме і в Україні. Від сусіда нікуди не втечеш, але треба зробити так, щоб він боявся до нас знову ходити. От що буде перемогою.