Таким чином українці й далі активно розхитують принцип "какаяразніца", завзято дерусифікуючи власний публічний простір.
21 червня у застосунку "Київ Цифровий" закінчилося голосування щодо перейменувань міських об’єктів, назви яких пов’язані з російським і радянським спадком. Всього за чотири дні українці віддали 6,5 мільйонів голосів проти маркерів "русского міра" - неймовірний результат, враховуючи ті зусилля, які слід було докласти до участі в процесі голосування. І він тішить: у переважній більшості випадків ми отримали нову топоніміку, на яку справді заслуговує столиця. Утім, не можна сказати, що цей процес пройшов гладко: деякі рішення експертної комісії, які лягли в основу голосування, викликають щирий подив.
В Україні вже восьмий рік триває збройна боротьба за незалежність. Проте боротьба в символічному просторі розпочалася значно раніше — і не завершилася й досі. При цьому вона також є надзвичайно важливою — адже це одна з ключових складових деколонізації України, її семантичного очищення від маркерів "русского міра", в який нас досі мріє затягнути агресор.
Знаний українофоб Олесь Бузина свого часу так сформулював основний аргумент проти перейменування топонімів: "Люди хочуть чогось стабільного. Люди хочуть прокидатися зранку на тій же вулиці, на якій заснули". Пояснення цілком у стилі путінізма про постріли в українських людей, за якими не попереду, а позаду стоятимуть російські військові. Так інтересами умовних "людей" прикривалося консервування колоніальних претензій росії.
Та зараз подібні аргументи вже не працюють: і їх розбиває не лише логіка деколонізації, а й реальна соціологія. Адже опитування соціологічної групи "Рейтинг" свідчить, що нині 76% українців підтримують перейменування вулиць та інших об'єктів, назви яких пов'язані з росією.
Звісно ж, окрім vox populi перейменування топонімів має й інше обґрунтування — у науковій царині. Український дослідник економічних і суспільних процесів Валерій Пекар стверджує: "Семантична війна — це війна за право давати явищам імена. Це війна наративів, війна героїв, війна назв. І саме тому важливо, кому, яким героям стоять пам’ятники, якими іменами називають вулиці. Україна є для рф джерелом усіх семантичних ресурсів. Тому що всі ідеї, на яких тримається рф — імперії, слов’янського братства, третього Риму чи давнього християнства, давньої державності та тривалості цієї держави — все походить з Києва. Якщо у рф забрати Київ, то там нічого не залишається, тільки болото, на якому 1147 було засновано село".
Тож не дивно, що збереження символічних "русскомірських" маркерів у Києві настільки важливе для росії (семантичний контроль — бодай якась заміна фізичному захопленню "за три дні"). А їх прибирання — навпаки, надзвичайно значиме для України.
Адже за словами історика Ярослава Грицака, "скасовуючи російську культуру, ми у першу чергу вирішуємо питання власної безпеки. Звичайно, без втрат при цьому не обійдешся. У списку імен, які підлягають відміні, мені особисто шкода Чехова та Толстого. Їхні твори не мають тої токсичної отрути, яку знаходимо у Пушкіна чи Достоєвського. Але я можу жити з цією втратою. Бо забравши імена Чехова чи Толстого з назв українських вулиць, ми не збираємося палити їхні книжки на вуличних стосах. Просто ці імена вернуться туди, де їм належить бути — на книжкові полиці".
Утім, на книжкові полиці з міського простору повернуться не всі. Очікуваного повного скасування російської культури в Києві так і не відбулося, дерусифікація в результаті виявилася частковою. Справа в тому, що до кінцевого списку потрапили далеко не всі топоніми, пов’язані з росією та її різношерстими діячами.
Загалом до електронного голосування щодо перейменувань міських об’єктів увійшли 296 назв, відібрані експертною комісією. Хоча на початку процесу фігурувала цифра "467 об’єктів", однак із різних причин чимало відсіяли.
З-поміж таких причин варто згадати дошкульну критику з боку громадськості. Київраді дорікнули, мовляв, до переліку вулиць, які пропонується перейменувати, потрапили проспект Миколи Бажана, вулиці Амвросія Бучми, Павла Тичини, Миколи Трублаїні та інших українських культурних діячів радянського періоду. Зрештою, ці топоніми таки лишили в спокої. Але — не лише їх.
В Дарницькому районі Києві поруч із вулицею Чехова знаходяться два провулки Чехова, а також вулиці Суворова та Чкалова. Точніше — поки що знаходяться, адже замість них скоро будуть Отаманський та Березівський провулки, а також вулиці, які назвуть на честь археолога Ярослава Пастернака та співзасновника "Пласту" Петра Франка. А ось вулицю Чехова не перейменовуватимуть, її у списку немає.
У самому серці Києва вже не буде Пушкінської — найпевніше, ця вулиця невдовзі отримає ім’я Євгена Чикаленка, визначного мецената української культури та одного з ініціаторів скликання Центральної Ради. Натомість про вулицю Пушкіна в Деснянському районі Києва чомусь забули, її в списках на перейменування не було.
Не потрапили до фінального переліку й вулиці Анни Ахматової, Олександра Блока, Володимира Висоцького та цілої низки інших русскіх культурних діячів, які для наших чиновників раптом виявилися "хорошими". Або як мінімум — кращими, ніж, наприклад, Марина Цвєтаєва або Володимир Маяковський, адже їхні імена таки мусять зникнути із київського публічного простору.
Утім, є сподівання, що дерусифікація не мусила бути остаточною за задумом саме у червні 2022 року, тож триватиме й надалі. А нинішнє голосування було пілотним і дозволило виявити хиби, які ліквідують до наступних.
"Найкращі назви перейменованих вулиць — це ті, які російські окупанти захотіли б відразу перейменувати. Якщо дивитися на голосування киян, то приблизно половину ворог цілком спокійно залишив би", — прокоментував результати голосування історик Вахтанг Кіпіані. І з ним складно не погодитися. І половинчаста дерусифікація — лише одна з проблем, які проявилися у процесі голосування.
Відверто кажучи, й сам процес був украй проблемним: 296 назв, що потребували перейменування, часом супроводжувалися десятками варіантів на заміну, декілька з яких були рекомендовані експертною комісією. Однак і ці рекомендації у більшості випадків не давали можливості зробити однозначний вибір: голосувальники нерідко мусили обирати між рівноцінними варіантами, або ж — настільки відмінними, що в результаті узагальнення напрочуд вдалі назви поступалися просто більш розкрученим.
Невдовзі в Києві з’явиться вулиця Вінстона Черчилля. При всій повазі до цього визначного політичного діяча дружньої нам Великої Британії, доречнішим виглядала би назва на честь художника Архипа Куїнджі, також рекомендована комісією в цьому ж варіанті перейменування. Або на честь поета Григорія Чубая — але цей варіант не потрапив навіть до рекомендацій, адже комісія проігнорувала його на користь Бориса Олійника. І таких прикрих ляпів у списках — вистачає.
Ще гостріше ця проблема непропрацьованості списків стає очевидною, коли зауважуємо чимало "дублів". Якщо припустити, що Київрада затвердить vox populi без додаткового опрацювання, тоді в Києві з’явиться одразу по дві вулиці Павла Загребельного, Докії Гуменної та Михайлини Коцюбинської. Безумовно, це видатні діячі української культури, але це не пояснює, навіщо комісія двічі рекомендувала їхні імена для різних вулиць. Така ж історія, до речі, з білоруським публіцистом Кастусем Калиновським: дві рекомендації — і дві перемоги в голосуванні.
Чи не дивніша ситуація з дублюванням назв вулиць та провулків. Комісія рекомендувала, а народ підтримав "дуплети" вулиця+провулок: Гайдамацькі, Волноваські, Мирослава Скорика, Опанаса Сластіона, Семена Палія та інші. Хоча чимало вартісних варіантів при цьому залишилися поза увагою.
Ніби передчуваючи невдоволення громадськості оголошеними результатами, голова експертної топонімічної комісії Олександр Алфьоров обережно спробував від них дистанціюватися. Він наперед визнав можливі прорахунки й помилки, заявивши, що комісія працювала в тих рамках, які були окреслені рішенням Київради про масштабну дерусифікацію Київської топоніміки.
"По одних топонімах було багато сильних пропозицій, і вони потрапили до рекомендацій. В інших випадках доводилося робити вибір серед слабших варіантів. В умовах, коли треба в стислі строки опрацювати 12 тисяч пропозицій по 467 об'єктах, неможливо бути застрахованим від помилок", - заявив історик.
На жаль, жертвами цих помилок і неймовірної гарячки, яка супроводжувала роботу комісії (467 поданих на перейменування вулиць і 12 тисяч пропозицій до них чомусь опрацювали всього за 7 днів) стало чимало варіантів, яких і справді бракує Києву. Крім згаданого Григорія Чубая, комісією були відсіяні імена поета Олега Лишеги та художника Олександра Ройтбурда, політика Миколи Міхновського та військового Тараса Бульби-Боровця — і ще десятків насправді славетних діячів і діячок.
Утім, навіть в обхід рекомендацій комісії вулиця Магнітогорська за результатами голосування стала Хімічною. Хоча могла би бути названою на честь потужного українсько-американського художника, графіка Якова Гніздовського.
Однак не можна не погодитися з Олександром Алфьоровим щодо того, що це вперше під час перейменування відбувається такий відкритий та інклюзивний процес. І безпрецендентні 6,5 мільйонів голосів — тому свідчення.
Попри всі помилки, не можна з упевненістю назвати експериментальне електронне голосування за нову київську топоніміку провальним. У переважній більшості випадків кияни та гості столиці (а часом навіть люди, які в Києві ніколи й не бували, адже голосувати могли всі громадяни України) обрали цілком притомні варіанти.
Роман Ратушний. Фото https://bigkyiv.com.ua/
Особливо символічним зараз виглядає голосування за перейменування вулиці Волгоградської на вулицю Романа Ратушного (29923 голоси) та вулиці Біломорської на вулицю Катерини Гандзюк (21670 голосів).
Роман Ратушний — громадський активіст, учасник Революції Гідності, який став відомий боротьбою за збереження Протасового Яру в Києві. Вів боротьбу з окупантами у складі 93 ОМБР "Холодний Яр" і загинув у червні під час виконання бойового завдання. Катерина Гандзюк — громадська та політична активістка, яка брала активну участь у Євромайдані в Херсоні, убита внаслідок замовного нападу за свою активістську діяльність. Також у Києві з’являться вулиці на честь фотокореспондента Максима Левіна, воєнного кореспондента Олександра Махова.
Макс Левін. Фото LB.ua
До того ж у Києві з’явиться ціла плеяда вулиць, названих на честь представників дисидентського руху: Братів Горинів, Михайлини Коцюбинської, Надії Світличної, Миколи Руденка, Ніни Строкатої, Оксани Мешко, Левка Лук’яненка та інших. Додадуть національного забарвлення столичній топоніміці вулиці Героїв УПА та Андрія Мельника, а міжнародного культурного контексту - Енді Воргола (хоча не слід забувати й про його українське походження) і Мацуо Басьо.
Всі ці варіанти рекомендувала комісія, як і близько 99% інших перейменувань, що свідчить про готовність українців прислухатися до позиції експертів.
Зрештою, той-таки Вахтанг Кіпіані правильно підкреслив ключовий результат голосування: "Позитив у тому, що такою українською як тепер карта Києва ніколи не була. Це справді історичний момент."