Адже це був світ, у якому ті, хто попереджав, що Росія може будь-якої миті напасти на Україну, що ми маємо готуватися до війни, а не заколисувати суспільство популістськими міфами та надіями на примарні домовленості з хижаком, були маргіналами. Натомість симпатіями більшості українців користувалися сили, лідери яких запевняли виборців, що найголовніше – побудувати дороги та домогтися «народовладдя».
24 лютого старий світ зник назавжди. Все те, що ми будували останніми роками, та й раніше, руйнується агресором. Сотні тисяч потенційних учасників референдумів залишають країну. І вже зрозуміло, що якби нашим політичним пріоритетом увесь цей час була б підготовка до агресії, багато вціліло б. Якщо навіть зараз за два тижні ворогові не вдалося значно просунутися у своїх агресивних планах, то як би було, якби ми витрачали вдвічі більше на армію, а не на іміджеві проекти? Можливо, багато загиблих залишилися б живими, а багатьом із тих, хто залишає рідні будинки, не довелося б нікуди їхати.
Але про все це треба говорити не зараз, а після перемоги. Після перемоги необхідно буде зробити серйозні політичні висновки, без яких Українська держава просто загине – не у цій війні з Росією, так у наступній. Варто нам розслабитися ще один раз - і можемо забути про Україну назавжди.
А зараз нам потрібна насамперед національна єдність - і це має бути пріоритет як для суспільства, так і для влади. Коли ж ми спостерігаємо спроби переслідування тих, у кого були правильно розставлені пріоритети і хто намагався говорити із співвітчизниками не як з інфантильними дітьми, а як з відповідальними дорослими людьми, виникають серйозні сумніви, що ми справді готові до такої єдності. А нам зараз очевидно не до сумнівів. Нам зараз треба перемогти.
Перемогти всім разом. Перемогти і тим, хто був готовий до вторгнення, і тим, хто не вірив у нього до останньої хвилини. Перемогти і досвідченим політикам, і неофітам. Перемогти всім тим, для кого Україна є важливою.